Квіти і хвала – це не права: як 8 березня закріплює гендерні стереотипии | Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Квіти і хвала – це не права: як 8 березня закріплює гендерні стереотипии

Безумовно, гендерна ситуація в Україні не настільки критична, як, наприклад, у теократичному Ірані, де для жінок передбачено тюремне ув’язнення за зняття хіджабу в публічному місці. Або як в Саудівській Аравії, яка днями оголосила перехід до помірного ісламізму: тепер жінкам дозволено дивитися футбольні матчі на стадіонах і водити машину (якщо чоловік дозволить).

Проте ситуація абсолютно неприйнятна, якщо порівнювати Україну з країнами-зразками збалансованої гендерної політики (у першу чергу, зі Швецією, де чоловіки мають право на декретну відпустку, Ісландією, Норвегією). У таких державах ресурси (влада, гроші, час) розподіляються справедливо, оскільки жінки мають рівний рівень представництва у всіх соціально-політичних сферах.

Парадоксально, але улюблене для всіх жінок свято 8 березня (у його поточному статусі) в нашій країні – це деструктивний чинник на шляху до гендерної рівності. Окрім наявності слабкої законодавчої та інституційної бази для регулювання питань гендерної проблематики.

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» проаналізував політико-символічне значення Міжнародного дня прав жінок у загальнонаціональному та регіональному контексті, а також, чому в існуючому вигляді це свято несе в собі «антигендерні» смисли і, замість декларованої емансипації, лише закріплює і відтворює гендерні стереотипи.

Деполітизація 8 березня: побічні ефекти

З точки зору макроісторичної хронології, «звичай» щорічно відзначати Жіночий день – досить новий, оскільки налічує трохи більше 100 років. Проте, тільки американській та європейській «традиції 8 березня» вдалося зберегти «оригінальний» сенс свята в якості певної точки неповернення, у результаті якої жінки отримали повноту цивільних і політичних прав.

Міжнародний жіночий день у радянській і пострадянській реальності зазнав безліч смислових метаморфоз – від антибуржуазних і пролетарських до антипролетарських і відверто гендерно дискримінаційних. У результаті, на пострадянському просторі від 8 березня залишилися лише квіти, побажання жінкам «залишатися такими ж красивими як квіти» і «легітимність» будь-яких жіночих бажань виключно в цей святковий день. Але про все по черзі.

Уперше «соціальний запит» на відстоювання і захист прав жінок виник у США, у Нью-Йорку ще в середині XIX століття. 8 березня 1857 року «дамські кравці» – жінки, які шили одяг на фабриках, взяли участь у протестній акції, виступивши проти антигуманних умов праці та низької зарплати. Акція не була успішною. Однак суттєвим результатом стало створення через два роки першої жіночої профспілки.

Наступною ключовою датою у розвитку руху боротьби за права жінок стало 8 березня 1908 року. Тоді в Нью-Йорку відбулася демонстрація, в ході якої 15 тисяч жінок вийшли з вимогами зменшення тривалості робочого дня, підвищення заробітної плати. Також вперше жінки вимагали права участі у виборах і скасування експлуатації дитячої праці. Цікаво, що саме під час цієї демонстрації жінки виступили з відомим гаслом «Хліб і троянди» (хліб – символ економічної безпеки, троянди – краща якість життя), який згодом «підхопили» жінки інших країн і особливо СРСР. У травні 1908 року Соціалістичною партією Америки останню неділю лютого було оголошено Національним жіночим днем.

В Європі Міжнародний жіночий день стали відзначати з 1911 року. Ініціатором введення даного свята в знак солідарності з американськими жіночими кравцями виступила німецька соціалістка Клара Цеткін на Міжнародній конференції соціалістичних організацій світу, яка відбулася в Данії в 1910 році. У своїх заявах Клара Цеткін особливо підкреслювала, що Міжнародний жіночий день – це в першу чергу символ виборчих прав, якими повинні володіти соціалістки в кожній країні.

У Російській імперії святкування Міжнародного жіночого дня (з лютого 1913 року) стало частиною і наслідком руху за мир, що виник напередодні Першої світової війни. У Києві вперше цю дату відзначили в 1914 році. Важливою особливістю історії розвитку 8 березня в царській Росії стало те, що Лютнева буржуазна революція почалася саме з масової вуличної демонстрації жінок, які в умовах війни вимагали «Хліба і миру». Ця подія відбулася 8 березня за Григоріанським календарем, тому, прийшовши до влади, більшовики закріпили цю дату як свято становлення нової радянської жінки.

Однак уже з перших років існування СРСР, закріплене офіційно, державне свято дня солідарності жінок-робітниць стало використовуватися в якості ідеологічного інструменту організації та, по суті, експлуатації жіночого потенціалу. Для побудови світлого комуністичного майбутнього державі потрібна була промоція образу жінки-пролетарки, рівною за статусом і обов’язками чоловікові-пролетареві, тому будь-які прояви жіночності були засуджені як «буржуазні пережитки».

Кристалізація сучасного «пострадянського» розуміння 8 березня розпочинається з 1930-х років. Особливу роль в стереотипізації жінки зіграв демографічний фактор (репресії, Друга світова війна), під впливом якого держава була змушена просувати образ матері і культ жіночого материнства. Згодом з 1960-х років 8 березня з офіційної дати оспівування досягнень жінок трансформується в приватне, сімейне свято. А лібералізація суспільного життя і повернення «буржуазних атрибутів» поступово призводить до поляризації гендерних ролей, розмежування істинно «чоловічих» і «жіночих» сфер.

Саме таким чином, крок за кроком, паралельно з проголошенням Генеральною Асамблеєю ООН Дня боротьби за права жінок (1977 рік) і її закликами ліквідувати всі форми дискримінації жінок (Конвенція 1979 року), у наших соціально-політичних умовах 8 березня набуло значення «дня оспівування» турботливої (і дуже жіночної), люблячої і вірної жінки-матері. Свято, спрямоване на боротьбу з гендерними стереотипами, перетворилось на ефективний засіб їх зміцнення і відтворення.

Відзвітувати за все: гендер у цифрах і фактах

8 березня – найбільш символічний час підводити «гендерні підсумки». Влітку 2017 року експерти Аналітичного центру «Обсерваторія демократії» представили змістовне дослідження гендерної ситуації в Україні. Подивимося, які зміни відбулися з тих пір.

Одним з основних рейтингів з гендерної тематики виступає Звіт з глобального гендерного розриву, який щорічно укладається Всесвітнім економічним форумом. Свіжі дані індексу гендерного розриву говорять про те, що в цілому в 2017 році в порівнянні з 2016 роком Україна дещо поліпшила свої позиції, піднявшись у загальному рейтингу на 8 позицій.

Стабільно максимально високі показники Україна демонструє в сфері освіти (1.0 бал), що говорить про відсутність гендерного розриву – тобто і чоловіки, і жінки мають рівний доступ і охоплення освітніми послугами. Практично не змінилася ситуація в сфері охорони здоров’я.

На 0.009 бала зменшилася асиметрія представництва жінок і чоловіків у політичній сфері. Хоча цей показник залишається дуже низьким (Україна на 103 місці з 144 країн). І навіть у тих випадках, коли рівень представництва жінок у політичних інституціях досить високий (наприклад, рівень рад ОТГ Харківської області), їх реальний вплив на процес прийняття політичних рішень залишається мінімальним, якщо брати до уваги кількість керівних посад, які займають жінки.

Окремо потрібно виділити позитивні зміни у сфері економічної участі та можливостей. У вступній частині Звіту з глобального гендерного розриву підкреслюється той факт, що в 2017 році найбільше поліпшення Україна продемонструвала в економіці завдяки тенденції вирівнювання заробітної плати чоловіків і жінок.

 

 

Сфера

 

Результат України (2016 рік)

 

Результат України (2017 рік)
Місце в рейтингу

 

Бали (0.0 – повна нерівність, 1.0 – повна рівність)

 

Місце в рейтингу

 

Бали (0.0 – повна нерівність, 1.0 – повна рівність)

 

Охоплення освітою 26 1.000 28 1.000
Охорона здоров’я та виживання 40 0.979 51 0.978
Економічна участь і можливості 40 0.722 34 0.736
Політична участь 107 0.098 103 0.107
Загальний бал

 

69 зі 144 0.700 61 зі 144 0.705

Джерело: Звіти з глобального гендерного розриву за 2016 і 2017 роки

Оскільки мова зайшла про різницю в доходах, наведемо дані Державної служби статистики України (найсвіжіші результати за областями доступні станом на 2015 рік). У середньому по Україні чоловіки заробляють на 25-30% більше, ніж жінки. Однак в залежності від регіону ситуація може кардинально відрізнятися. 29% – різниця в доходах (на користь чоловіків) у Харківській області. Такі ж показники у Львівській та Хмельницькій областях. Мінімальний розрив демонструють Чернівецька, Херсонська, Тернопільська області – 12%, 15%, 16% відповідно.

Важливий фактор під час аналізу «гендерної» різниці в доходах – сфера зайнятості. Так, згідно з даними Державної служби статистики України (середня зарплата чоловіків і жінок у гривнях за 9 місяців 2017 року), максимально великий розрив (39% на користь чоловіків) спостерігається у сфері мистецтва, спорту, розваг і відпочинку. Практично рівні заробітні плати у чоловіків і жінок у сфері транспорту (різниця – 2%), держуправління, операцій з рухомим майном (8%). Відсутній розрив у доходах у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування.

Джерело: інфографіка сайту проекту Update (дані наведені в гривнях)

Гендерна компонента також оцінюється в рамках масштабного дослідження рівня свободи в світі, що реалізується Freedom House. За індикатором «особиста автономія і індивідуальні права», куди входить показник гендерної рівності, в 2017 році Україна отримала 10 з 16 балів. У звіті по Україні зазначено, що, незважаючи на зафіксовану в Конституції заборону гендерної дискримінації, правозахисні групи повідомляють про те, що роботодавці відкрито дискримінують працівників за ознаками статі, зовнішності і віку. У той час як офіційна влада демонструє низький рівень інтересу і розуміння проблеми.

Розглянуті рейтинги надають інформацію про ступінь «включеності» жінок у різні соціально-політичні сфери, однак у них відсутні показники стану безпеки жінок, аспекти домашнього, сексуального насильства. У зв’язку з цим важливо звернутися до Індексу стану жінок, миру і безпеки (Women, peace, and security index), представленого в ООН у жовтні 2017 року. Даний індекс також досліджує доступ жінок до різних сфер життя і справедливість по відношенню до жінок (ступінь дискримінації в рамках правової системи). Разом з тим, він оцінює і показники безпеки жінки на рівні сім’ї, громади та суспільства. В цілому, згідно з результатами даного дослідження, Україна займає 103 місце з 153 країн (з показником 0,646 з 1). Це, зокрема, свідчить про високий рівень імовірності для жінки зазнати насильства (тільки 42% українок почуваються безпечно в суспільстві).

Серед важливих законодавчих нововведень, що відбулися протягом аналізованого періоду, слід зазначити прийняття Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Вже традиційно для українського законодавчого процесу прийнятий Закон має як позитивні, так і негативні сторони. Серед позитивних – визначення понять «сексуальне» і «психологічне насильство», а також введення кримінальної відповідальності за домашнє насильство. Особливо негативним моментом виступає вилучення з тексту закону понять «гендер», «гендерна ідентичність», «гендерні стереотипи», «гендерно обумовлене насильство». Відсутність подібної термінології в одному з ключових гендерних законів суперечить міжнародним зобов’язанням України, які вона взяла на себе, підписавши в 2011 році Стамбульську конвенцію (яку, до того ж, до цих пір не ратифікувала).

«Таїнство святкування» 8 березня: політико-символічне значення

Розглянувши фактологічний зміст гендерної проблематики і поточний стан гендерної політики в Україні, звернемося до рівня політико-символічного значення практик святкування Міжнародного дня прав жінок.

Почнемо з того, що в масовій українській свідомості 8 березня сприймається як «один день куртуазного оспівування» по відношенню до жіночої статі, без будь-якого соціально-політичного значення і контексту. Наприклад, за даними онлайн-опитування Kantar TNS Online Track, який проводився протягом 23-29 січня 2017 року, тільки 19% українців вважають це свято важливим, призначеним для нагадування про права жінок. У той час як більшість респондентів (47%) вбачають у цьому святі лише хороший привід, для того щоб зробити приємне близьким жінкам.

При цьому, найчастіше самі жінки і «культивують» такий підхід до 8 березня, заздалегідь «замовляючи» подарунки, відкладаючи найпотаємніші (і часто найбільш складні/дорогі в реалізації) бажання для чоловіків на цю особливу дату, тому що в їхньому розумінні – це єдиний «легітимний» день, коли вони на це «мають право». Так Міжнародний день прав жінок перетворюється в гендерно-жіноче свято з виконання жіночих примх (у парі з гендерно-чоловічим святом – 23 лютого, який хоча і скасували на офіційному рівні, зберігається на рівні багаторічних звичок і звичаїв багатьох українців).

Більш того, дана «логічна лінія» підтримується і ретранслюється на рівні державної публічної політики. Розглянемо, наприклад, святкове привітання Петра Порошенка до Жіночого дня цього року. Безумовно, мета №1 для Президента – максимально дистанціюватися від сприйняття 8 березня як комуністичної спадщини. Тому він говорить про те, що «жодного політичного забарвлення свято не має … ми зовсім згадуємо ні Клару Цеткін, ні Розу Люксембург», хоча саме тут було б правильніше (зрозуміло, з гендерно-цивілізованої позиції) підкреслити політичне значення діяльності активісток-соціалісток, які боролися за надання прав жінкам. «Половина моїх досягнень – це моя Марина, яка подарувала мені четверо дітей …» – знову ж пряме відсилання до традиційної ролі жінки – жінки-матері, сімейної опори і підтримки.

Окрім цього, урочисті збори та поздоровлення з 8 березня Президентом жінок-військовослужбовців ЗСУ, волонтерів, представниць мистецтва і культури, лікарів, вчителів і вчених нічим не відрізняється від «офіціозу» зборів трудових колективів і «огляду» досягнень жінок у радянські часи.

І якщо Петро Порошенко все-таки проявив деяку креативність, опублікувавши разом з привітаннями фотографію дівчини у військовій формі, то Харківський міський голова Геннадій Кернес, мабуть, вирішивши діяти за принципом «play safe» (використовувати перевірені методи), обмежився лаконічною картинкою з тюльпанами, коротко перерахувавши основні стереотипні соціальні ролі жінки («мами, кохані, доньки») і побажавши здоров’я в сім’ях, спокою і гармонії – в оселях.

Серед жінок-політиків свою гендерну поінформованість продемонструвала виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун, яка попросила не вітати її в цей день, не дарувати квітів та інших подарунків, тому що 8 березня – це «не привід вітати жінку з тим, що вона – жінка». На своїй сторінці в фейсбук 8 березня 2018 року Уляна Супрун також демонстративно розмістила пост про те, що «сьогодні – Всесвітній день нирки».

Навпаки, перша жінка-губернатор – діюча голова Харківської облдержадміністрації Юлія Світлична від будь-яких поздоровлень утрималася, опублікувавши лише черговий звіт про продуктивність своєї діяльності: напередодні Міжнародного дня жінок голова ХОДА передала державну нагороду матері-виховательці дитячого будинку сімейного типу.

Аналізуючи «таїнство» і практики святкування 8 березня на загальнонаціональному та регіональному рівнях, можна зробити висновок про те, що єдиним джерелом «ковтка свіжого повітря» в плані ретрансляції основного соціального і політичного значення свята залишається громадський сектор. Так, у багатьох містах України 8 березня 2018 року відбулись різні марші та акції: у Києві – Марш жінок «Годі терпіти!», у Харкові – Марш солідарності жінок «Всі ми різні. Всі ми рівні», у Маріуполі – Марш раціональних дружин «Більше, ніж дружини».

Висновки

На даний момент Україна демонструє досить середні показники ефективності реалізації гендерної політики, згідно з даними міжнародних досліджень (Звіт з глобального гендерного розриву, Рівень свободи в світі, Індекс стану жінок, миру і безпеки). Головними «больовими точками» залишаються низькі показники представництва і участі жінок у політичній сфері, істотний розрив у доходах (в Харківській області досить високий рівень різниці в доходах порівняно з іншими областями – 29%), а також високий рівень кількості випадків насильства по відношенню до жінок.

Прийнятий у грудні 2017 року Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», з одного боку передбачає дієві заходи проти насильства над жінками в родині (введена кримінальна відповідальність). З іншого боку – не відповідає міжнародним правовим стандартам у сфері гендерної політики, оскільки не містить таких ключових понять, як «гендер», «гендерна ідентичність», «гендерні стереотипи», «гендерно обумовлене насильство». Що, у свою чергу, як мінімум, у черговий раз затягує процес ратифікації Україною Стамбульської конвенції.

Незважаючи на 27-річне існування незалежної держави України, у свідомості більшості українців переважає традиційне (архаїчне, патріархальне, пострадянське) сприйняття свята 8 березня з точки зору єдиного «легітимного» дня, коли жінки «мають право» бути почутими і оціненими. У результаті, в Україні стабільно відтворюється «альтернативна реальність» Міжнародного дня прав жінок – свята з вихолощеним соціальним і політичним змістом.

Подібна логіка «куртуазності» 8 березня ретранслюється і за допомогою сфери публічної політики, коли її високопоставлені представники, як жінки, так і чоловіки, власною риторикою і діями зміцнюють образ сприйняття Жіночого дня як дня матері і жінки-берегині сім’ї, оселі, але не жінки – рівного партнера. У рамках такого дискурсу для громадської свідомості, очевидно, 8 березня несе «антигендерні» смисли, оскільки, навпаки, лише закріплює гендерні стереотипи про традиційне «призначення» жінок і чоловіків.

Рекомендації

  1. Неможливо сприяти впровадженню європейських цінностей на інституційному рівні, якщо на законодавчому рівні відсутнє закріплення базових міжнародних понять і термінів. У зв’язку з цим, Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», безумовно, потребує перегляду і коригування, з метою гармонізації з аналогічними європейськими нормативно-правовими актами в галузі гендерної політики.
  2. Проблема традиційного сприйняття 8 березня в якості деполітизованого свята безпосередньо пов’язана з існуванням гендерної нерівності, у першу чергу, у політичній і економічній сферах. Однак тут присутній і зворотний зв’язок: низький рівень представництва жінок в політиці – це результат не просто наявності інституційних бар’єрів (чим вище рівень представницького органу – тим вище «ціна мандата»), але також і політичної пасивності самих жінок, які некритично сприймають, нав’язані традиційним суспільством гендерні стереотипи, і в результаті теж виступають їхніми носіями і трансляторами.
  3. У даному контексті особливо важливо підвищувати рівень гендерної обізнаності як серед жінок, так чоловіків за допомогою онлайн-курсів, тренінгів і т.д. Оскільки в українському суспільстві гендер стійко продовжує асоціюватися зі статтю, а не з соціальними ролями, які нав’язує суспільство. З цим часто пов’язана плутанина в поняттях, коли, наприклад, гендерна рівність ототожнюється з одностатевими шлюбами.
  4. Виходячи з перерахованих вище факторів, особливої актуальності набувають так звані «гендерно чутливі» ЗМІ, які повинні стати основним інструментом як гендерного лікнепу, так і каналами, які сприяють трансформації сформованого гендерного дискурсу.

Валентина Кисельова

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Опубліковано на сайті «Newsroom»

Матеріал підготовлений за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору EED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».