Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Зростання ролі інформації у житті сучасного суспільства призвело не лише до обґрунтування ролі ЗМІ як «четвертої», а сьогодні – вже «першої влади». Інформаційні технології надали нові знаряддя війни, які можна ефективно застосовувати як у межах країни, що планує розпочати війну, так і на території країни, яка обрана об’єктом агресії. В той же час, державно-стратегічна інформаційна політика є могутнім знаряддям формування у суспільстві нової системи цінностей, подолання протиріч та зміцнення громадянської ідентичності. Перше наочно демонструє досвід Японії у процесі демократичної трансформації, друге – досвід Німеччини після об’єднання та інших європейських країн у посткризові періоди.

У ст. 7 схваленого у першому читанні проекту Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» визначаються завдання для забезпечення національної безпеки, у цілому, і стосовно розвитку інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури на територіях, прилеглих до тимчасово окупованих, зокрема. Однак у питанні інформаційної політики влада до сьогодні більше зосереджується на вирішенні технічної проблеми – побудови вишок для трансляції українського мовлення на непідконтрольні території. Проте, якщо ставиться питання про інформаційну безпеку та інформаційну політику у контексті забезпечення національної безпеки, інтеграції мешканців непідконтрольних територій до української громадянської спільноти, то проблема мала б розглядатися не лише як технічна, а перш за все, як державно-ідеологічна.

Вплив ЗМІ на ідентичність: руйнування/об’єднання

ЗМІ, як і будь-який інший інструмент, можуть здійснювати як руйнівний, так і консолідуючий вплив. Це залежить від того, яку мету ставить суб’єкт, які засоби обирає для її реалізації, на яке ментальне і політико-культурне підґрунтя падають зерна, посіяні у медійному просторі. Щоб зрозуміти, чому російська пропаганда досягла максимальної ефективності у справі розмивання української ідентичності на сході країни, намітити засоби подолання наслідків впливу, необхідно розкрити три вищезгадані складові. Мета зрозуміла. Засоби залежать від умов. Тому почнемо із останнього.

Про те, що політично неграмотна людина не може бути суб’єктом політики, а буде лише об’єктом для маніпулювання, говорив ще Володимир Ленін. Однак радянській системі маніпулювання не було потрібне. Вона спиралася на прямий примус і робила ставку на «людину ідеологічну», яка теж не була суб’єктом політики. Саме ця радянська ідеологічна людина, яку українська держава не трансформувала до стану «людини політичної», виявилася беззахисною перед пропагандою і маніпулюванням, стала опорою «русского мира» в Україні.

Наочні результати впливу російської інформаційної експансії демонструють зміни у самоідентифікації мешканців Криму. Відверто антиукраїнська пропаганда почала активно розгортатися у російських ЗМІ ще під час першого Майдану. Із 2005 року вже чітко простежувались два її головних вектори. Перший спрямовувався на формування образу ворога-українця у свідомості росіян. Другий – на руйнування української ідентичності, передусім, у мешканців Півдня і Сходу України. Власне, друга стратегічна мета вже визначала ключовий напрямок агітаційної роботи виборчого штабу Віктора Януковича у президентській кампанії 2004 року, а керували роботою штабу, як відомо, кремлівські політтехнологи. Тож російська пропаганда протягом 10 років до військового вторгнення закладала підґрунтя для розмивання української ідентичності.

Зокрема, зміст того активного дворічного російського пропагандистського впливу, який припадає на 2006-07 роки, чітко простежується в результатах соціологічних досліджень, наведених у статті «Особливості соціально-культурної і громадянської ідентичності домінуючих в АР Крим національно-етнічних груп», опублікованій у № 10 журналу «Національна безпека і оборона» за 2008 рік. За ними, у 2006 р. 74% мешканців Криму сприймали Україну як свою Батьківщину, а не сприймали – 22,2%. До 2008 р. позиції кримчан суттєво змінилися. Україну як Батьківщину сприймали вже лише 40,1% жителів автономії, а не сприймали – 32,9%. При цьому, 68,3% кримчан вважали українське громадянство суто практичним питанням і лише 10,3% пишалися тим, що вони є громадянами України. 48% кримчан за наявності можливості змінили б українське громадянство на інше, з них 80% – на російське. Такою була динаміка «кримської ідентичності». Ці результати вже тоді мали б привернути увагу влади до питань безпеки і оборони. Показово й те, що найбільш важливим чинником формування власних політичних поглядів 29% респондентів назвали ЗМІ.

Подібні тенденції у зміні ідентичності чітко простежувались і на Сході України. На момент початку агресії, за результатами різних соціологічних досліджень, від 80% до 90% мешканців регіону головним джерелом інформації називали російські телеканали. При цьому, більше половини з них ніколи не виїздили за межі своєї області. До Революції Гідності у мешканців Донбасу вже фактично була сформована регіональна проросійська ідентичність. Тому сепаратистські заколоти під керівництвом російських ідеологів швидко знайшли підтримку певної частини населення регіону.

У грудні 2013 – лютому 2014 років зусилля російської пропаганди переключились на посилене розпалювання ворожнечі між мешканцями різних регіонів України, на дискредитацію протестного руху. При цьому, новий виток пропаганди спирався на те підґрунтя, що закладалося ще із 2004 року – «фашистський заколот», «рука Заходу» і тому подібне. Водночас, посилилось медійне конструювання окремої східної ідентичності, у підґрунтя якої спочатку був покладений проект федералізації, що згодом швидко поступився місцем проекту «Новоросія». Той факт, що мешканці регіону, які склали соціальну базу «русского мира», підтримали перший проект, а потім і другий, забувши про попередній, засвідчив встановлення контролю російських ЗМІ над свідомістю значної частини мешканців регіону. Протягом періоду окупації цей контроль посилюється.

Варто звернути увагу ще на одну складову інформаційного впливу РФ. З лютого 2014 року у російських ЗМІ почали масово з’являтися статті і передачі, у яких презентувалися плани і способи приєднання Донбасу до РФ. Прибічникам «русского мира» спрямовувались чіткі меседжі: майбутнє Донбасу у складі РФ; «приєднання» відбудеться легко, найвірогідніше, за «кримським сценарієм»; у складі РФ їх очікує «світле майбутнє» із конкретними вимірюваними, з точки зору «пересічного мешканця», показниками (пенсії і зарплати як у «телевізійній Росії»).

Ці та інші приклади вказують на кілька речей. По-перше, демонструють наочну картину того, як легко піддаються пропаганді та навіть примітивним інформаційним маніпуляціям великі соціальні спільноти, у яких несформована система базових громадянських цінностей. Чим менше практичних політичних, правових, економічних і громадянських знань у людини, тим більше вона втрачає здатність адекватно оцінювати дійсність. Якщо в країні, яка займає 4 місце у світі за кількістю громадян із вищою освітою, суспільство виявляється беззахисним перед явно руйнівним інформаційним впливом, це свідчить не лише про вкрай низький рівень медіа-грамотності, але і про масову нездатність до критичного мислення, політичну і громадянську некомпетентність у широкому розумінні. Тож найпершим засобом протистояння інформаційній агресії має бути робота у напрямку подолання цієї групи причин. По-друге, ці приклади вказують на необхідність трансляції мешканцям непідконтрольних територій чітких меседжів щодо проекту спільного майбутнього в Україні.

Російська пропаганда спирається на всі радянські стереотипи, які досі у свідомості українського суспільства займають критично велику нішу. У більшості мешканців непідконтрольних територій ця ніша, вочевидь, ще збільшується. У зв’язку з цим виникають питання: як боротися у телевізійному просторі за уми людей? На що спиратися у цій боротьбі? Розгортати контрпропаганду на підґрунті того ж «совкового» мислення і свідомості? Такий інгредієнт присутній на деяких телеканалах. Ефективність – нульова. Можна викривати російські «фейки», інформаційні напади та демонструвати технології виготовлення «фейкових новин», що теж присутнє. Звичайно, це добре, але, чи достатньо? Чи спроможні програми «Антизомбі», вирішити проблему у корені? Здається, ні.

Ефективне вирішення будь-якої проблеми потребує не лише боротьби з наслідками, а перш за все, ліквідації причин. Російський телевізійний контент спрямований на актуалізацію радянських стереотипів. Український, відповідно, має демонструвати досяжні для свідомості пересічного громадянина результати практичного втілення цінностей цивілізованого суспільства. Для мешканців непідконтрольних територій країна асоціюється, передусім, із державою, владою. Тотальна дискредитація української влади – один із стовпів російської пропаганди. Тож український контент має нести інформацію про позитивні зміни у суспільстві внаслідок ефективної модернізації державного управління. Російські ЗМІ вже переключилися з проблем «бандерівців» та «утисків російськомовних» до «вкидання» умов, на яких Донбас може повернутися в Україну. Їх час від часу озвучують і російські ставленики на непідконтрольних територіях. Тому мешканцям ОРДЛО з екранів телевізорів варто доносити те, що умови повернення – це результат, перш за все, суспільного договору в рамках всього українського суспільства, а не ультиматумів РФ.

Розробка стратегії інформаційної політики потребує реалістичної оцінки сучасного стану свідомості мешканців окупованих територій. Вочевидь, вже можна констатувати сформовану регіональну квазіідентичність. Вона базується на штучно створеній моделі регіональної соціальної пам’яті, сконструйованих образах «регіонального свого» і «українського чужого». Сучасна донбаська ідентичність все більше віддаляється від української, однак і цілком російською вона ще не стала. Внаслідок перебування у замкнутому інформаційному середовищі та посилення російського інформаційного впливу мешканці окупованих територій ще більше тяжіють до «сильної руки», патерналізму та інших російсько-радянських цінностей. Тож стратегія інформаційної реінтеграції має спрямовуватись на нейтралізацію усіх чинників формування і підтримання донбаської квазіідентичності.

Стратегічну мету інформаційної політики для вирішення проблем реінтеграції коротко можна визначити так: формувати модерну державу та її імідж як цивілізованої європейської країни; виховувати громадянина та громадянську ідентичність, формувати на підґрунті базових демократичних цінностей політичну націю; забезпечувати майданчик для загальнонаціонального діалогу щодо вирішення гострих проблем суспільства; об’єднувати суспільство проектом спільного майбутнього. Для того, щоб комунікація через телевізійні канали сприяла реалізації мети, необхідне впровадження кількох векторів інформаційної політики:

• Позитивно-інформаційного, покликаного формувати у свідомості громадян відчуття позитивної динаміки в державі. В рамках цього вектора реалізуються й іміджеві завдання.
• Плюралістичного, націленого не лише на реалізацію у медіа-просторі одного із базових принципів демократії, а й на розгортання широкого суспільного діалогу з проблем становлення модернізаційної моделі держави. Як окремий напрямок діалогу – шляхи і засоби реінтеграції окупованих територій.
• Освітнього, спрямованого на формування системи громадянських знань і цінностей.

Кожен із визначених напрямків не може бути присутнім однаковою мірою на усіх телеканалах. Освітні програми, зокрема і громадянські, найбільше можуть бути представлені на суспільному. Друга їхня важлива місія полягає у створенні діалогового майданчика для пошуку шляхів вирішення проблем держави і суспільства. Приватні телеканали можуть відігравати важливу роль у процесі реінтеграції, забезпечуючи реалізацію всіх зазначених векторів.

Взаємодія через інформаційний простір: пріоритети і засоби

Час від часу у ЗМІ з’являються повідомлення про те, що Україна отримала фінансову та технічну підтримку для зміцнення інформаційної безпеки. Західні партнери передають телевізійні башти, цифрові ретранслятори. Представники Нацради по телебаченню і радіомовленню констатують збільшення доступу до українського телебачення на окупованих територіях. Тож у технічній площині певні зрушення відбуваються. Однак значно важливіше змістовне наповнення контенту.

На сайті Міністерства інформаційної політики України оприлюднений «Проект Стратегії інформаційної реінтеграції окремих територій на Сході України, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та територій, прилеглих до району проведення антитерористичної операції». У частині характеристики проблеми, що потребує розв’язання, увага акцентується на послабленні інституційних зв’язків з Україною; формуванні негативного образу України; відмінностях в оцінці політичної ситуації та конфлікту на Сході України громадянами на підконтрольних та непідконтрольних територіях. Зазначається, що «процес фізичної реінтеграції тимчасово непідконтрольних Україні територій повинен передбачати паралельну реінтеграцію українських громадян на рівні їхніх переконань та ставлення до України».

Таке визначення проблеми і бачення реінтеграції викликає суттєві зауваження. Формулювання проблеми не відображає бачення глибинних причин, які призвели до підтримки частиною мешканців Донбасу російської агресії. В той же час, саме через подолання цих причин лежить шлях до реінтеграції. Негативний образ України, відмінності в оцінці політичної ситуації – це лише верхній і найтонший пласт проблеми. Ключова причина полягає у прогнилій системі цінностей, на якій тримається «фантом Донбасу», яка і далі насаджується російськими ЗМІ. Трактування реінтеграції як об’єднання «на рівні переконань» вкрай не конкретне. На чому мають формуватись ці переконання? На оцінках ситуації? Вони не можуть бути стійким підґрунтям для переконань. Тож мова має йти про формування громадянських цінностей і нової системи життєвих цінностей. Саме це має складати підґрунтя реінтеграції. Відповідно, необхідна і конкретизація мети. До запропонованого в Проекті Стратегії формулювання варто додати конкретний перелік передумов, формування яких необхідно для успішної реінтеграції. Серед них вказати формування системи громадянських і нових життєвих цінностей, формування та просування проекту спільного майбутнього в Україні.

Завдання, виконання яких необхідне для досягнення мети стратегії, сформульовані декларативно. Більшість з них мають пропагандистський, а не державно-стратегічний зміст. Серед завдань зазначається «підвищення рівня української громадянської ідентичності та свідомості серед громадян України, які проживають у Донецькій та Луганській областях». Те, що це завдання розміщене наприкінці переліку, свідчить про нерозуміння суті проблеми і значення її вирішення для реінтеграції. У формулюванні застосовується термін «підвищення», хоча в сучасних умовах скоріше йдеться про формування.

Більшість із визначених завдань не можуть бути реалізовані в рамках лише стратегії інформаційної реінтеграції. Завдання стосовно формування стійких переконань, що сталий розвиток Луганської і Донецької областей можливий лише у складі України; у безальтернативності євроінтеграційного курсу України можуть бути ефективно реалізовані за наявності загальної державної стратегії реінтеграції. Вона має визначати чіткі орієнтири на спільне майбутнє: як будуть відбудовуватись зруйновані війною міста; які галузі промисловості будуть розвиватися і давати робочі місця; які системні реформи вже у найближчому майбутньому забезпечать реальний поступ у євроінтеграційному напрямку. Така стратегія сьогодні відсутня. Без неї реалізація завдань у галузі інформаційної реінтеграції може здійснюватись лише пропагандистськими засобами, а сама інформаційна стратегія виглядає «підвішеною у повітрі».

Перелік заходів для досягнення мети і завдань Стратегії включає інституціональні та інструментальні. Зокрема, йдеться про посилення координації, забезпечення повного покриття підконтрольних територій Донецької та Луганської областей сигналом українських теле-радіомовників. Звісно, організаційні, бюрократичні і технічні складові важливі, але лише у тому випадку, якщо є чітке розуміння щодо необхідного змістовного наповнення контенту. Один із пунктів визначає збільшення частки та якості спеціалізованого контенту для громадян України, які проживають на підконтрольній території Донецької та Луганської областей. Про контент для мешканців непідконтрольних територій взагалі не згадується. Незрозуміло, яким чином будуть реалізуватися завдання, сформульовані стосовно них.

Якщо йдеться про стратегію інформаційної реінтеграції, то вочевидь, ключовими мають бути 3 питання: напрямки інформаційної політики; контент та його змістовне наповнення; ЗМІ, які будуть транслювати відповідні програми і ретрансляцію яких на непідконтрольні території потрібно забезпечувати у першу чергу. У представленому Проекті друге згадується епізодично, інші не згадуються взагалі.

У частині «Смислове наповнення комунікації з громадянами України на підконтрольній та непідконтрольній територіях Донецької та Луганської областей» визначені смисли, на яких має базуватися комунікація. Аналіз змісту показує, що вони мають більше контрпропагандистський  характер, не спрямовані на усунення причин руйнування громадянської ідентичності. У смисловому наповненні немає місця ані формуванню модернізованої системи цінностей як підґрунтя для реінтеграції, ані громадянській освіті і вихованню, ані суспільному діалогу. Перші два пункти відображають іміджевий вектор інформаційної політики. Звісно, він вкрай важливий. Однак визначені смисли вимагають наповнення реальним змістом. Для формування іміджу України як ефективної держави, у якій діє принцип верховенства права і закону, громадянам необхідно постійно показувати позитивні зрушення у цьому напрямку. За їх відсутності, декларування демократичних принципів викликає лише роздратування внаслідок усвідомлення великої різниці між декларованим і реальним.

Щоб громадяни підконтрольної і непідконтрольних територій сприймали Україну як «сталу державу з перспективним майбутнім», яка «надає їм можливості для розвитку», вочевидь, необхідно: впроваджувати стратегію системного реформування у державі; роз’яснювати мету і суть реформ; показувати хоч незначні, але реальні позитивні зміни внаслідок здійснення чергових кроків з впровадження реформ; показувати, які саме можливості для розвитку вже створюються. Якщо трансляція позитиву з телеекранів буде накладатись на відчуття хоча б деяких покращень у реальному житті, тоді у свідомості громадян  почне закріплюватись імідж України як держави  з перспективним майбутнім.

Вагоме підґрунтя для формування позитивного іміджу України – зростання рівня довіри до влади та підтримка здійснюваних нею реформ. Для мешканців непідконтрольних територій це особливо важливо, оскільки в їхній свідомості Україна асоціюється, передусім, із владою. Результати соціологічних  досліджень свідчать про недостатній для покращення іміджу держави рівень довіри і підтримки дій влади.

Так, результати дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 6 по 11 жовтня 2017 р., показують критично високий рівень недовіри до вищих інститутів державної влади: 68,2% опитаних не довіряють Президенту України, 73,1% – Уряду, 80,7% – Верховній Раді. Жодна із реформ, ухвалених чи ініційованих у 2017 році, не має підтримки більшості громадян. Це свідчить як про низький рівень якості самих реформ, так і про недостатню обізнаність громадян щодо їх суті і мети. У ситуації недовіри до влади та негативної оцінки її реформаторських зусиль впроваджувати визначені у Проекті Стратегії смисли комунікації вкрай важко. Тому очевидна необхідність активізації роботи владних інститутів у двох напрямках: підвищення якості реформ; забезпечення ефективної комунікації із суспільством через ЗМІ.

Ефективна інформаційна реінтеграція неможлива без розробки загальної стратегії реінтеграції у масштабах всієї держави. Системні реформи – це також складова цієї стратегії. Їх успішна реалізація і позитивне сприйняття на підконтрольній території закладають підґрунтя для формування позитивного іміджу України на непідконтрольних територіях. Відповідно, одним із напрямків інформаційної реінтеграції має бути роз’яснення суті реформ і позитивних наслідків від їх впровадження.

Необхідною складовою процесу має бути постійне транслювання демократичних громадянських цінностей, але не як умоглядних та далеких від життя, а як таких, що лежать в підґрунті конкретних реформ і змін. Без цього декларації залишаться штампами, діалог – безпредметним, а демократизація і далі нагадуватиме косметичний ремонт непридатного для життя будинку. На першочерговість завдань по формуванню базових громадянських цінностей наочно вказують і результати дослідження «Українське суспільство та європейські цінності», яке провів Інститут Горшеніна у співпраці з Представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі у квітні-червні 2017 року. Найбільш важливим для себе назвали верховенство права лише 11,7% респондентів, а демократію – 14,5%. Однак у представленому Проекті Стратегії відсутні свідчення розуміння важливості формування демократичних і громадянських цінностей. Відповідно, і очікувані результати не передбачають ані формування спільної громадянської ідентичності, ані витіснення «русского мира» із свідомості мешканців підконтрольної і непідконтрольних територій. Судячи зі змісту документа, реінтеграція взагалі не сприймається у владному середовищі як об’єднання на підгрунті модернізованої системи цінностей.

Висновки

На прикладі мешканців Криму і Донбасу досить наочно виглядають результати впливу пропаганди на зміну самоідентифікації людей із свідомістю «homo sovieticus». За чотирирічний період життя у російському інформаційному просторі ідентифікаційна віддаленість від України посилилась, а складові неукраїнської ідентичності зміцнилися. Тому для формування української громадянської ідентичності необхідні масштабні заходи, передусім, у сфері освіти і інформації. Засоби інформації, зокрема телеканали, мають стати важливим інструментом просвітництва і освіти, формування в суспільстві системи демократичних цінностей як підґрунтя громадянської ідентичності і необхідної передумови реінтеграції.

Інформаційна стратегія не може існувати окремо від комплексної державної стратегії реінтеграції. По суті, інформаційна стратегія – це складова загальної стратегії. Одне із головних завдань ЗМІ – просування через інформаційний простір державної стратегії реінтеграції: її роз’яснення і громадське обговорення; донесення проекту спільного майбутнього із чітко визначеними параметрами життя у об’єднаній країні; реалізація через інформаційний простір просвітницьких, освітніх, ціннісно-формуючих завдань.

У владних кабінетах найбільше опікуються технічними питаннями. Питання розробки ключових векторів інформаційної політики для реінтеграції окупованих територій поки що не актуалізується. У експертному середовищі цьому також не приділяється належна увага. В той же час, вирішення проблеми інформаційної реінтеграції окупованих територій на Сході України потребує зміни порядку пріоритетів.

Оприлюднений на сайті Міністерства інформполітики «Проект Стратегії інформаційної реінтеграції окремих територій на Сході України, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та територій, прилеглих до району проведення антитерористичної операції» не відповідає рівню державного стратегічного документа. Реінтеграція не сприймається як об’єднання всього суспільства на основі системи громадянських цінностей. Мета і завдання визначаються більше у контрпропагандистському сенсі. Головні складові інформаційної політики, зокрема, її напрямки, контент, через який ці напрямки мають реалізуватись, не знайшли відображення у Проекті.

Рекомендації

Стратегія інформаційної реінтеграції окупованих територій має спиратись на комплексну державну стратегію реінтеграції, забезпечувати реалізацію тих її напрямків, які потребують інформаційної підтримки.

При розробці інформаційної стратегії реінтеграції у центр уваги має бути поставлена ціннісна складова, а інформаційна політика – підпорядкована впровадженню системи демократичних громадянських цінностей.

У питанні інформаційного забезпечення реінтеграції варто змінити порядок пріоритетів:

• Спочатку має бути розроблена інформаційна стратегія реінтеграції, яка визначає основні вектори інформаційної політики: освітній, ціннісно-формуючий, інформативний, дискусійний та інші.
• На наступному етапі має бути започатковане формування контенту за кожним із визначених напрямків.
• Оскільки, вочевидь, не всі телевізійні канали будуть спрямовувати інформаційну політику на вирішення завдань реінтеграції, варто визначити ті, які націлені на реалізацію інформаційної стратегії, здатні розробляти і нарощувати контент, здійснювати постійну інформаційну підтримку реінтеграційного процесу.
• Забезпечувати ретрансляцію тих телеканалів, контент яких спрямований на досягнення визначених у стратегії результатів.

Запропонований «Проект Стратегії інформаційної реінтеграції окремих територій на Сході України, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та територій, прилеглих до району проведення антитерористичної операції» потребує суттєвого доопрацювання:

• Вихідним має бути розуміння реінтеграції як об’єднання всього суспільства на підґрунті модернізованої системи цінностей і спільного бачення майбутнього.
• Інформаційна стратегія має визначатись на трьох рівнях: всієї держави, прифронтових територій, окупованих територій.
• Головні завдання, відповідно, і очікувані результати, мають стосуватися, у першу чергу, декомунізації суспільної свідомості і зміни системи цінностей, формування громадянської ідентичності.
• Стратегія має визначити головні вектори інформаційної політики та чіткі орієнтири щодо загальнонаціонального і регіонального контенту.
• Освітній вектор інформаційної стратегії потребує найбільш ретельного опрацювання, оскільки саме через освіту і просвітництво закладається підґрунтя для реалізації більшості завдань реінтеграції.

Світлана Топалова, Олена Українець

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля»

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади