Переформатування українського політичного поля: крах «проросійського блоку» | Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Переформатування українського політичного поля: крах «проросійського блоку»

Перший місяць повномасштабної військової агресії РФ проти України не залишив сумнівів, що на українське політичне поле чекає масштабне переформатування. Його контури простежуються вже зараз, і ані українська держава, ані суспільство не залишаться колишніми. В першому матеріалі про тектонічні зміни українського політичного поля Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» фокусується на перспективах так званого «проросійського блоку», який пережив два Майдани, люстрацію і декомунізацію, але чию електоральну базу зараз «множить на нуль» російська агресія. 

«11 друзів Путіна» на думку РНБО

У тому факті, що десь на третьому тижні війни українські політики оговталися від стартового шоку і повернулися до звичного обміну звинуваченнями, також можна побачити підтвердження, що вони знову тримають в голові рейтинги та перспективу майбутніх виборів. Хоча багатьом із них у майбутньому політичному полі України з різних причин не знайдеться місця.

Перші реакції української влади щодо внутрішнього політичного поля (не без суспільного тиску) втілилися в закони №5143 та №5144 про колаборантів. Зокрема, закон №5143 спростив процедуру заборони політичних партій та громадських об’єднань у випадку, якщо їхні уповноважені особи будуть визнані судом колаборантами. А рішенням від 18 березня (про яке повідомив Володимир Зеленський 20 березня) Рада національної безпеки і оборони призупинила на час воєнного стану діяльність 11-ти партій – під тимчасову заборону потрапили «Опозиційна платформа-За життя», «Партія Шарія», «Наші» Євгена Мураєва, «Опозиційний блок», «Ліва опозиція», «Союз лівих сил», «Держава», «Соціалістична партія України», «Прогресивна соціалістична партія України», партія «Соціалісти» та де-факто регіональна партія «Блок Володимира Сальдо», яка в Херсоні обрала сторону окупантів.

Варто закцентувати на двох моментах. По-перше, ініційоване РНБО «призупинення» не дорівнює «забороні» партій, яка можлива виключно за відповідним рішенням суду. При цьому у відповідному Указі Президента міститься доручення Міністерству юстиції «невідкладно вжити в установленому порядку вичерпних заходів щодо заборони партій». Нещодавні зміни до Закону «Про політичні партії в Україні» передбачають, серед іншого, таку підставу для заборони як «поширення відомостей, що містять виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України» (стаття 21), але цей факт все одно має встановити суд, а не РНБО чи Міністерство юстиції.

Другий момент – «призупинення» діяльності партії не є правовою підставою для відкликання депутатів усіх рівнів чи голів громад від цих політичних сил (принаймні, виходячи з чинного законодавства і доки не з’явилися якісь додаткові рішення, хоча в «Слузі народу» такі варіанти, судячи з усього, розглядають). Фактично, мова йде про 4,5 тисяч осіб, які з початку повномасштабної війни обрали занадто різні лінії поведінки, щоб узагальнювати їх в єдиний табір колаборантів. До речі, як показала практика, не тільки і не стільки партійність впливала на позицію місцевих депутатів і керівників у прифронтових регіонах – наприклад, одним з перших колаборантів (затриманих СБУ) став голова Південноміської громади на Харківщині Олександр Брюханов, обраний у 2020 році від пропрезидентської «Слуги народу».

* відсотки в позиції «актуальний рейтинг» взяті з дослідження «Центра Разумкова», опублікованого в лютому 2022 року (телефонне опитування проведене 28-31 січня, розмір вибірки – 1206 респондентів, похибка з імовірністю 95% не перевищую 2,9%). 

Джерело: https://www.cvk.gov.ua.

Трохи детальніше зупинимось на публічних позиціях тих трьох політичних сил з числа «призупинених», які соціологи до початку повномасштабної війни включали до «парламентських анкет».

Анатолій Шарій, чиї інформаційні ресурси частково заблоковані в Україні, продовжує маркувати себе в якості опозиційного українського політика, при цьому відтворюючи та масштабуючи проросійські наративи. Їхня тональність перегукується з мережею telegram-каналів, контрольованих, за інформацією СБУ, російськими спецслужбами (деякі інсайдери стверджують, що саме структури Шарія модерують ці канали). За начебто проукраїнською позицією у війні ховається просування тез щодо, по-перше, військових поразок України і великої ймовірності довготривалої російської окупації південно-східних регіонів, по-друге, звинувачень керівництва України в приховуванні реального стану справ від громадян, по-третє, дискредитації Збройних сил України. Головна мета і водночас зброя такої пропаганди – це паніка.

Самому Анатолію Шарію ще в лютому 2021 року СБУ оголосила про підозру в державній зраді, а у вересні 2021-го підозру було вручено одній з формальних керівниць партії, тещі Шарія, Аллі Бондаренко (щоправда, за іншою статтею). З точки зору закону, для заборони партії необхідне рішення суду про визнання колаборантами уповноважених осіб політичної сили (сам Анатолій Шарій де-юре не є такою особою для власної іменної партії). Головою партії на сьогодні є Ольга Шарій (дружина одіозного блогера), персональний youtube-канал якої для українських користувачів також було заблоковано 7 березня.

Очільник партії «Наші», харків’янин Євген Мураєв в останній місяць проявляв куди менш медійної активності, ніж Шарій. Якщо майже всю зиму політик неодноразово повторював, що «велика війна» з РФ неможлива, то в своїй заяві від 25 лютого пророкував Україні безальтернативну капітуляцію («тільки це вже не компроміс, а капітуляція: про все домовлятися треба було 8 років тому і багато разів під час цих 8-ми років»). Симптоматично, що наразі FB-акаунт Мураєва закритий (або видалений). Остання новина на сайті партії датована 23 лютого, в ній голова політичної сили вкотре запевняв, що повномасштабне вторгнення РФ неможливе.

Зважаючи на електоральний і політичний вплив (рейтинги, наявність фракцій у парламенті та місцевих радах, голів територіальних громад), найбільш резонансним є кейс партії «Опозиційна платформа-За життя». В ОПЗЖ гостро відреагували на «призупинення своєї діяльності» рішенням РНБО, назвавши його «політичним рейдерством». Основними спікерами наразі залишаються представники «бойківського крила» партії, тоді як голова політради і стратегічної ради ОПЗЖ Віктор Медведчук 26 лютого втік із під домашнього арешту (18 березня Личаківський районний суд його заочно заарештував, зараз місце перебування Медведчука залишається невідомим).

Найбільш симптоматичним у цій історії є стихійний вихід депутатів ОПЗЖ з однойменних фракцій. 15 березня стало відомо про відповідне рішення 4-х нардепів (мажоритарник Олександр Фельдман та обрані за списком партії Ігор Абрамович, Вадим Столар і Тетяна Плачкова), а загалом протягом останніх тижнів з’являлися повідомлення про повний чи частковий розпуск фракцій обласних/міських рад Вінниці, Житомира, Полтави, Херсона, Києва тощо.

Судячи з реакції самих депутатів ОПЗЖ, вже не так важливо, чи відбудеться де-юре повна заборона політичної сили. Наприклад, після Євромайдану «Партія регіонів» (на відміну від КПУ) не була ліквідована, однак стала настільки токсичною для потенційних кандидатів, що де-факто політпроект помер (але не його реінкарнації, на які залишився чималий суспільний запит – ймовірно, в цьому і полягає ключова відмінність у порівнянні з 2014-м роком).

Сучасні прецеденти заборон партій

Як не дивно, саме війна часто слугує каталізатором тих перетворень, яких країна потребує роками та не отримує в мирний час. Це стосується не лише соціально-економічних реформ, але й змін у політичній площині. Наприклад, в останній рік Першої світової війни, в лютому 1918-го, у Великій Британії було прийнято закон про народне представництво, який де-факто відкрив для країни масове виборче право (для чоловіків від 21-го та жінок від 30-ти років) і сприяв наближенню політичного поля до нових реалій. Жодні поступки еліт не були актами альтруїзму – проте й надалі позбавляти права голосу широкі верстви, які виборювали майбутнє держави під час війни, було не лише несправедливо, але й небезпечно для правлячих груп.

Інший полюс післявоєнних політичних реформ – це обмеження впливу тих сил/верств, які загрожують нормальному подальшому функціонуванню держави та суспільства. При цьому безпосередньо заборона партії є крайньою, і відповідно далеко не єдиною формою такого обмеження. Як варіанти санкцій розглядаються, по-перше, персональні по відношенню до представників партії як фізичних осіб (зокрема, недопущення до виборів окремих кандидатів або кримінальні провадження проти них), по-друге, обмеження для партій щодо можливостей фінансування та/або участі у виборах.

У методичних рекомендаціях щодо регулювання партійних систем Венеціанської комісії декларується: «Будь-яке обмеження прав політичних партій має бути необхідним у демократичному суспільстві, пропорційним за характером та часом та ефективним для досягнення визначеної мети. Розпуск політичної партії є останньою мірою і накладаються лише у виняткових випадках за суворих умов. Рішення про заборону політичної партії завжди повинно прийматися незалежним судом».

Якщо аналізувати кейси заборон партій у ХХ сторіччі, то умовно можна виділити дві пікові точки – після завершення Другої світової війни та після розпаду радянського табору (з забороною, переважно, за ідеологічною ознакою нацистських/фашистських та комуністичних/соціалістичних партій). Втім, «відтермінування» прогнозованого Френсісом Фукуямою «кінця історії» очікувано призвело до того, що механізм заборони партій активно працює і в XXI сторіччі (навіть у мирний час, коли існують потенційні загрози для держави, не говорячи вже про воєнний стан).

У таблиці нижче наведено далеко не повний перелік, а 20 прикладів заборон політичних партій в Європі вже у ХХI сторіччі. Кожен подібний кейс є специфічно індивідуальним, у кожної заборони є свої прихильники та противники. На відміну від тенденції другої половини ХХ сторіччя, коли більшість заборон відбувалося за ідеологічним критерієм (нацизм/комунізм), в останні десятиріччя найчастіше під заборону потрапляють партії, які прямо чи приховано пропагують сепаратизм та орієнтовані на окремі регіони з етнічними меншинами. Окрім цього, є приклади заборони політичних сил за звинуваченням у підтримці тероризму та наявності власного силового блоку. Ідеологічний фактор також іноді продовжує слугувати визначальним для заборони партії – переважно, це стосується ультраправих політичних сил, яких звинувачують у ксенофобії та неонацизмі, або ж комуністичних сил. А, наприклад, в Індії на початку 2022 року правляча партія ініціювала процес анулювання реєстрації опозиційних партій за популізмірраціональні обіцянки безкоштовних виплат, що наносять шкоду державі») – в зоні ризику опинилися політичні сили, які обіцяли виборцям відмінити плату за електроенергію.

Джерела: стаття A. Bourne «Democratization and the Illegalization of Political Parties in Europe» та ресурси «Wikipedia»..

Існує багато прецедентів заборон як маленьких, маргінальних в електоральному сенсі, так і великих партій. Дві принципові «розвилки» щодо наслідків заборони – це, по-перше, протидія (чи її відсутність) політичній реінкарнації ліквідованої партії, та, по-друге, правовий статус обраних від забороненої партії депутатів.

Наприклад, коли в 2004 році в Бельгії була заборонена партія «Фламандський блок» (згідно з рішенням суду, за дискримінацію та расизм), яка мала 18 мандатів із 150-ти в парламенті, вже через 5 днів та ж сама політична сила «відродилася» з трохи видозміненим брендом – «Фламандський інтерес». В якості протидії подібним «реінкарнаціям» в деяких країнах фіксується персональна заборона для керівництва або навіть членів забороненої партії займатися політикою та обіймати певні посади, а також вносяться обмежуючі уточнення в процедуру реєстрації нових політичних сил.

Стосовно питання, як бути з обраними депутатами від забороненої партії, можна навести «полярний» приклад. Коли 2017 року Верховний суд заборонив «Партію народного порятунку Камбоджі», всі посадові особи, голови комун, депутати від партії були автоматично позбавлені свого статусу та права займатися політикою строком на 5 років (більшість з них втекли з країни, побоюючись масових арештів). Однак, такий прецедент є, швидше, виключенням – здебільшого, обрані законним шляхом депутати не підлягають відкликанню навіть у разі ліквідації їхнього суб’єкту висування та обмежуються зміною своєї фракційної приналежності в раді.

В західноєвропейських країнах протягом останнього десятиріччя здебільшого намагалися уникати заборони як крайньої форми санкцій щодо політичних партій (хоча це й викликає зараз наростаюче незадоволення і вимоги припинити діяльність, наприклад, «Альтернативи для Німеччини», італійської «Нової сили», «Шведських демократів» та інших ультраправих сил в Європі).

Великий резонанс декілька років тому викликали численні спроби (з 2012 по 2017-го) заборонити «Націонал-демократичну партію» в Німеччині – у підсумку, Конституційний суд у січні 2017-го ухвалив рішення на користь партії. Дещо схожі кейси відбувалися в Ізраїлі в 2009 та 2019 роках, коли центральна виборча комісія не допускала арабські партії до участі у парламентських виборах, а Верховний суд ставав на бік політичних сил. У чомусь незвичне, але дуже важливе для України резюме з цих кейсів полягає в тому, що, по-перше, кінцеве рішення щодо партій ухвалюється виключно в судовому порядку, а по-друге, незалежний суд керується не політичною волею влади чи громадським запитом, а правовими підставами. Не лише суспільна легітимність санкцій проти партій, але й бездоганна легальність таких рішень дозволить Україні справді закріпитися в амплуа демократичної правової держави на противагу протиправного режиму тотальних заборон.

Висновки 

Політичні протистояння та електоральна конкуренція в Україні останні 20 років дуже часто аналізувалась в «бінарній» системі двох великих таборів – «помаранчевих» та «біло-блакитних», які узагальнено ототожнювалися з «проєвропейським» та «проросійським» векторами. У 2019 році модель дала збій, коли Володимиру Зеленському вдалося вирватися з бінарного дискурсу та оминути всі гострі «гуманітарно-ідеологічні» питання. Але вже за рік почався «ренесанс» цієї бінарної моделі, а в самій «Слузі народу» чітко простежувалася неоднорідність її представників, які підсвідомо тяжіли до одного з традиційних «полюсів». 

Перший очевидний висновок, який можна зробити – ця бінарна модель не буде релевантною для майбутнього політичного поля. Ніякого впливового «проросійського» табору з осередками на Сході та Півдні вже не існує – електоральний запит на нього знищений обстрілами Харкова, Маріуполя та всіх інших українських міст.

Заборона політичних партій, які роками спекулювали на прорадянських/проросійських/ контрмайданних наративах лише позбавить їх ганебної поразки на майбутніх виборах. Разом із тим, історично важливою для України є юридична досконалість процедури заборони – однієї суспільної легітимності тут недостатньо. Тому важливо, щоб вже розроблений правовий фундамент (перша траєкторія – доведення фактів колаборантства уповноваженими особами партій, друга – фактів невизнання партією збройної агресії РФ проти України) було використано за призначенням.

Що стосується «безпрецедентності політичних утисків», про які заявляють представники партій, чия діяльність призупинена рішенням РНБО, то прецедентів якраз вистачає – зокрема, і в XXI сторіччі в демократичних європейських країнах. Загалом, нинішня ситуація в Україні дозволяє маркувати її як «military democracy» у розумінні Карла Валленштайна – тобто таку демократію, яка для свого захисту не тільки може, але й мусить боротися з антидемократичними загрозами державі.

Другий висновок – досить розповсюджене в українській аналітиці, журналістиці, блогосфері маркування політиків як «проросійських» ґрунтувалося на неправильних критеріях. В основі такого маркування майже завжди було ставлення політика до Євромайдану, мовне питання. І якби така логіка була вірною, то Ігор Терехов вже давно б здав Харків, Вадим Бойченко – Маріуполь, а Генадій Труханов – Одесу. Окупантам не доводилось би викрадати і катувати російськомовних голів громад, яких обирали, зокрема, і від «призупинених» партій. Вочевидь, питання самоідентифікації як українця у  найкритичніший момент набагато глибше і не обмежуються мовою спілкування.

Від того, чи знайдуть спільну мову мільйони вимушених переселенців з прифронтових регіонів із мешканцями Центру і Заходу, багато в чому залежить і унеможливлення нових політичних реінкарнацій «призупинених» партій.

Третій висновок якраз стосується того, хто на новому політичному полі зможе заручитися підтримкою колишніх виборців «призупинених» партій. Ці можливості зараз є у Володимира Зеленського (за якого і голосувала абсолютна більшість цільової групи в другому турі президентських виборів-2019). Також серед існуючих політичних проектів електоральним бенефіціаром імовірної заборони ОПЗЖ, «Партії Шарія» і «Наших» може виступити партія Дмитра Разумкова «Розумна політика». З іншого боку, саме зараз на політичному полі можуть і повинні з’являтися нові гравці та герої.