Санітайзер для демократії | Center for Political Analysis «Observatory of Democracy»

Санітайзер для демократії

Невтішна статистика розповсюдження COVID-19 створює ажіотажний запит на «суспільний санітайзінг» – технології та процедури, що дозволятимуть витримувати соціальне дистанціювання та перевести звичний мільйонам спосіб життя у дистанційний формат при збереженні прийнятного рівня комфорту та продуктивності. Дехто взагалі починає розглядати як панацею максимальний перехід в онлайн.

Стримінгові сервіси б’ють рекорди з приросту платних користувачів. ІТ-індустрія та багато інших економічних кластерів масово переходять на дистанційну роботу. Набирає обертів інтернет-шопінг і віртуальний туризм. Викладачі, школярі та студенти в усьому світі освоюють дистанційну освіту.

Зрозуміло, що як у будь-якого складного явища у цього процеса є зворотній «темний» бік (окрім очевидних соціально-економічних і псіхологічних проблем) – спроби деяких урядів інструменталізувати вірус для отримання політичних дивідендів. Крім того, відбувається сплеск апробації та використання технологій дистанційного та цифрового контролю за людьми. Від необхідності отримати цифрові перепустки для пересування до контролю контактів між громадянами та їх фізіологічного стану через мобільні додатки або трекери тощо.

Звісно, не залишаються осторонь від цього тренду й суто політичні інститути та процеси. Встановлюються нові процедури функціонування політичних інституцій. Приймаються норми щодо онлайн-голосування і роботи у законодавчо-представницьких органах. Набуває обертів е-дипломатія, зарубіжні турне державних високопосадовців відбуваються у віртуалі. Партії опробовують електронний формат проведення з’їздів. Люди в умовах жорстких обмежень на протестну активність проводять кібер-мітинги, використовуючи навігаційні додатки та картографічні сервіси.

Пандемія як краш-тест для виборчої системи

Безумовно, одним з найбільш чутливих в умовах пандемії стало електоральне питання. Це об’єктивно, враховуючи, з одного боку, фундаментальне значення виборів, а з іншого боку, їх логістичну складність та епідеміологічну вразливість. Адже мова йде про процес, в якому потенційно може бути задіяне майже все доросле населення на усій території тієї чи іншої країни.

Достатньо сказати, що лише за період з 1 березня по 1 квітня цього року через розповсюдження COVID-19 44 країни та території відклали проведення виборів різних рівнів.

В Україні в цей період опинилися під загрозою проміжні вибори у 179 окрузі. Однак ЦВК не знайшла правових підстав для їх перенесення. У результаті в окрузі був встановлений антирекорд з явки виборців (заради об’єктивності необхідно уточнити, що вірус був не єдиною причиною низької електоральної активності).

На цьому фоні об’єктивно актуалізується обговорення перспектив використання електронного голосування (е-голосування). Адже його модельні переваги в умовах пандемії стають дуже привабливими. Наведемо стислі тези та ілюстрації по деяких пунктах, які пов’язані з потенційною можливістю запровадження е-голосування, зокрема в Україні, з точки зору його дієздатності в ситуаціях, що потребують соціальної ізоляції. З урахуванням заданого кута розгляду, деякі важливі для системи голосування складові  (безпека, адміністрування, правове забезпечення тощо), у цьому матеріалі аналізуватися не будуть.

Е-вибори: демократія з дотриманням дистанції

Необхідно зазначити, що в широкому сенсі термін е-голосування може застосовуватися до процесу голосування з використанням будь-яких електронних пристроїв, незалежно чи використовуються вони безпосередньо на дільниці, чи дистанційно через інтернет. У цьому матеріалі термін «е-голосування» використовується у більш вузькому значенні – саме як дистанційне голосування через інтернет-мережу.

Чи не найбільшою перевагою е-голосування в умовах пандемії є те, що воно може убезпечити виборців від фізичного контакту з членами виборчих комісій та один з одним на виборчих дільницях. Дистанційність визначається самою природою інтернет-голосування. Власне цією властивістю й обумовлене його перше практичне застосування. Під час виборів 2000 року у деяких щтатах США в якості експерименту була надана можливість здійснити електронне голосування виборцям, що перебували за межами країни.

Ця очевидна під час вірусної загрози перевага має модельні плюси й у «мирний» час. Так, наприклад, для України, 5 мільйонів громадян якої за деякими оцінками виїжджають заробляти за кордон (при загальній кількості виборців близько 30 млн.), можливість е-голосування була б дуже слушною. Трудові мігранти (які, до речі, у 2019 році переказали в Україну близько 12 мільярдів доларів) повинні мати технічну можливість реалізувати право голосу, де б вони не перебували на час виборів.

Доступність

Традиційно, коли кажуть про доступність у контексті голосування, то частіше за все мають на увазі здатність будь-якого виборця (перш за все, людей з особливими потребами) дістатися виборчого участку та/або доступність для здійснення безпосередньо самої процедури волевиявлення (наприклад, для людей з вадами зору). У цьому контексті слід зазначити, що інтернет-голосування потенційно є одним з найбільш прийнятних (а іноді – єдиним прийнятним) засобом голосування для людей з особливими потребами, як мінімум, з двох причин.

Перша – це відсутність необхідності особисто діставатися до виборчої дільниці. Друга – це можливість використовувати для голосування власні гаджети (які у людей з особливими потребами часто адаптовані та мають відповідні програмні додатки), що є максимально звичним і зручним. Переваги у доступності такого засобу голосування для людей в умовах поширення небезпечних інфекційних захворювань – очевидні.

У той же час, коли мова заходить про можливе використання е-голосування в Україні, то параметр «доступність» набуває додаткового наповнення. Найперше питання, яке виникає: чи має країна сьогодні необхідні для цього технології, чи будуть воні доступні для пересічного виборця?

Структуруємо ремарки та ілюстрації з цього питання за чотирьма мінімально необхідними складовими:

1) доступ до інтернету;

2) наявність у виборців гаджетів, за допомогою яких вони можуть здійснити електронне голосування;

3) володіння хоча б мінімальними навичками користування інтернетом;

4) рівність у доступі до необхідного для здійснення е-голосування технічного забезпечення.

Доступ до мережі інтернет

За даними Інтернет Асоціації України (ІнАУ) на вересень 2019 року в Україні регулярних користувачів інтернету нараховувалося 22,96 млн. або 71% населення, дорослішого 15 років.

Джерело: сайт ІнАУ.

У той же час, є дані глобального дослідження «Digital 2019», де цифри набагато оптимістичніші для нашої країни: відсоток інтернет-користувачів на січень 2019 року – 93% від всього населення.

Джерело: сайт консалтінгової агенції DataReportal.

Але, необхідно розуміти, що такі результати стали наслідком формально-статистичного підходу. Для ілюстрації: передплатників мобільного зв’язку вказано 62,62 млн., що складає 143% всього населення. Зрозуміло, що мова йде не про кількість унікальних користувачів, а про кількість задіяних sim-карток різних кампаній. Таким чином, і вказані 93% інтернет-юзерів не означають, що у реальності майже 41 млн. мешканців України мають фізичний доступ до всесвітньої мережі. Адже одна й та ж реальна людина за цією методикою може бути порахована, наприклад, тричі, якщо вона використовує 2 пакети мобільного зв’язку різних операторів з доступом до інтернету та має дома виділену інтернет-лінію. Крім всього іншого, не зовсім зрозуміло як у цьому дослідженні враховували тимчасово окуповані території України.

Втім, дані Digital можна використовувати для порівняння різних країн. Глобальний характер цього дослідження дозволяє зробити таке порівняння більш коректним за рахунок методичної ідентичності. Тим більше, в цьому випадку інтерес представляє не порівняння конкретних цифр, а скоріше загальне співставлення рівнів.

Отже, для порівняння: в Естонії, найбільш передовій країні з використання е-голосування, доля користувачив інтернету складала 98% від всього населення.

Джерело: сайт консалтінгової агенції DataReportal.

Можна навести приклад країни, яка ближча до України за кількістю населення. Так, у Польщі цей показник складав 79% від всього населення.

Джерело: сайт консалтінгової агенції DataReportal.

У середньому в країнах Східної Європи інтернет-користувачі на цей період складали 80% всього населення (без вікових обмежень).

Ще раз наголосимо, що наведена інформація має переважно ілюстративний характер. Крім того, можна зауважити, що реалізація деяких глобальних проектів, на зразок Starlink Ілона Маска, у середньостроковій персективі може на принципово новому рівні вирішити проблему доступності інтернета.

Наявність пристроїв

Україна:

Джерело: сайт консалтінгової агенції DataReportal.

І для порівняння – Естонія:

Джерело: сайт консалтінгової агенції DataReportal.

Польща:

Джерело: сайт консалтінгової агенції DataReportal.

Навички

Оцінити наявність навичок інтернет-юзерів в якихось інструментальних одиницях без спеціального дослідження досить важко. Тому можна використати непрямі дані і зробити вірогідне припущення, що більшість власників комп’ютерів усіх типів, планшетів та смартфонів мають достатній досвід діяльності в інтернет-середовищі. Наведена вище інфографіка (навіть враховуючи взаємне нашарування аудиторій), дає орієнтовне уявлення про відсоток людей, що мають певні навички в цій сфері.

Крім того, потрібно враховувати, що ринок продовжує насичуватися цифровими пристроями. Знову ж таки, є розбіжності між результатами різних досліджень. Так, наприклад, за даними Research & Branding Group, у лютому 2019 року 55% українців мали смартфон (за даними Digital – 41% на січень того ж року). А 57% з наших співвітчизників-власників смартфону, за твердженням «Research & Branding Group», вже не могли уявити своє життя без цього девайсу.

Джерело: сайт Research & Branding Group.

Рівність

Але є ще один важливий аспект: чи равномірно розподілений доступ до зазначених складових у територіальному та соціальному вимірі? Щоб відповісти на це питання, звернемося знову до дослідження ІнАУ.

Джерело: сайт ІнАУ.

Проілюструємо кореляцію між відсотком користувачів всесвітнього павутиння та їх місцем мешкання та віком.

Джерело: сайт ІнАУ.

До цього можна додати, що відсоток «інтернетизації» складає: у містах з населенням більше 100 тис. – 74%; у містах з населенням менше 100 тис. – 70%; у селах – 58%.

Розглянемо також соціальну та освітню стратифікацію інтернет-користувачів.

Джерело: сайт ІнАУ.

На базі наведеної інфографіки легко виокремити чотири основні кліважі з досить вираженою лінійною залежністю.

  1. За місцем мешкання. Чим більший населений пункт, тим більший відсоток його жителів є інтернет-юзерами: в середньому в містах з населенням більше 100 тис. 77% мешканців є регулярними інтернет-користувачами, а в селах – 62%.
  1. За віком. Чим молодша вікова група (починаючи з 15-ти річного віку), тим більший відсоток її членів є регулярними інтернет-користувачами. З одного боку, така закономірність є абсолютно природньою. А, з іншого, саме в цій страті найбільший розрив між крайніми значеннями: 97% у людей віком 15-24 проти 29% у людей 65+.
  1. За рівнем доходу. Серед людей з високим рівнем доходу 100% є користувачами інтернету, а з низьким рівнем доходу – лише 39%. Ці показники, очевидно, обумовлені, крім іншого, високою вартістю сучасних девайсів.
  1. За освітою. В цьому сегменті, окрім девіації з початковою і середньою загальною освітою, теж є чітка залежність: чим вищій рівень, тим більший відсоток відповідної групи регулярно відвідує інтернет.

Таким чином, при застосуванні е-голосування у сучасних українських реаліях, за рахунок диспропорції у доступності інтернету, виборець, який обере цей спосіб, вірогідно буде більш молодий, заможний, освічений, частіше буде жити у великому місті, ніж типовий виборець, який скористається традиційною формою голосування.

Ситуацію в Україні можна характеризувати як «різноукладне співіснування», в межах якого поєднуються, з одного боку, досить просунуті точкові напрацювання в сфері діджиталізації державних послуг та участі у міжнародних програмах, а, з іншого боку, глибока архаїка в деяких інших технологічних, менеджеральних та сервісних елементах.

Це обумовлює виражену нерівність доступу мешканців країни до цифрової інфраструктури. Без виправлення цієї диспропорції можливість використання технологій е-голосування є обмеженою, оскільки з великою долею ймовірності призведе до порушення принципів рівності і може підірвати суспільну довіру до інституту виборів як такого.

Е-вибори і ріст електоральної активності: ліки з недоведеною ефективністю

Достовірно спрогнозувати здатність е-голосування в умовах соціальної ізоляції запобігти поширенню абсентеїзму зараз неможливо. Адже відсутні емпіричні дані щодо використання електронного голосування на загальнодержавному рівні у настільки стресових умовах.

Ми можемо проаналізувати досвід Естонії (яка є єдиною на сьогодні країною у світі, що застосовує електронне голосування для проведення загальнонаціональних виборів) і спробувати оцінити вплив запровадження інтернет-голосування на рівень явки виборців. При цьому необхідно усвідомлювати, що не можна прямо екстраполювати досвід «штатного» використання е-голосування (що відбувається у поєднанні з повноформатним використанням традиційного голосування на дільницях) на можливе функціонування в умовах ізоляції і пікових навантажень.

Ще не так давно серед прихільників електронного голосування домінувала думка, що його запровадження забезпечить відчутне зростання рівня виборчої активності. Втім, практика це не підтверджує. Щоб в цьому переконатися, достатньо поглянути на дані, які наведені нижче (дані сформовані за матеріалами офіційного сайту Республіканської виборчої комісії та Державної служби з організації виборів Естонії).

Це видно, наприклад, по відсотковим значенням загальної явки за весь період проведення парламентських виборів в Естонії у пострадянський час (вперше е-голосування було запроваджено в Естонії у 2005 році на місцевих виборах).

Крім того, можна подивитися на співвідношення між зростанням кількості е-виборців та динамікою загальної явки у той же період. Так, наприклад, у 2019 році приріст виборців, які використали інтернет-голосування, порівняно з минулими виборами зріс на рекордні 8%. При цьому загальна явка за цей період впала на 0,5%.

Схожа картина і на місцевих виборах.

У 2017 році відсоток виборців, які використовували е-голосування, порівняно з попередніми виборами 2013 року, зріс більше ніж на 4%. Але це не призвело до відповідного збільшення загальної явки у порівняльний період – вона навпаки впала майже на 5%.

На виборах до Європарламенту динаміка росту і відсотка е-виборців та загальної явки є позитивною.

Але темпи, знову ж таки, не дуже корелюють: у 2019 році приріст (у порівнянні з минулими виборами) виборців, які проголосували через інтернет, склав більше 6%, а загальної виборчої активності – 1,1%.

Наприкінці цього пункту необхідно зробити два загальнометодологічні висновки.

Перший. Аналізуючи наявний досвід Естонії та інших країн, які використовують/використовували або експерементували з системою електронного голосування, не варто їх абсолютизувати. Адже ще замало практичних даних задля достовірного відокремлення системних закономірностей використання моделі е-голосування від унікальних особливостей та специфіки реалізації конкретних країн.

Другий. Сама постановка питання про те, що електронне голосування (як і будь-які інші моделі) має забезпечити мобілізацію виборців, є хоча і доволі часто вживаною, але не дуже коректною. Хоч сам засіб волевиявлення може вплинути на рішення людини взяти участь у голосуванні, але він рідко стає визначальним фактором для прийняття такого рішення. Набагато потужнішими чинниками мобілізації стають впевненість виборця в тому, що його голос реально вплине на ситуацію; присутність в політичному порядку денному питань, що дійсно важливі для громадян; яскравість та переконливість того образу майбутнього, який пропонують учасники політичних змагань та таке інше.

Вартість

Досить поширена точка зору, що введення електронного голосування у середньо-довгостроковій перепективі дозволить зекономити кошти за рахунок відмови від друку бюлетенів, величезного штату виборчих комісій, спостерігачів, логістичних витрат тощо. Наскільки виправдана така позиція, однозначно сказати важко, адже в цих розрахунках часто не враховуються кошти, які потрібно витратити на усю необхідну інфраструктуру (ID-картки, забезпечення відповідної якості та охоплення інтернет-мережі, інвестиції у безпеку, які за визначенням є перманентними та недешевими тощо).

Крім того, маштабне використання е-голосування застосовується у поєднанні із традиційним голосуванням на дільницях, а часто – ще й з голосуванням поштою. Тобто, сучасний досвід  використання інтернет-голосування (а відповідно і фінансування) передбачає не заміну, а доповнення бюджетів. Однак, пандемія в цьому сенсі може змусити національні уряди і міжнародні інститути змінити точку зору на проблему. Адже витрати на запровадження е-голосування, як одного з елементів глобального «антівірусного пакету», у співвідношенні до витрат, які на цей час спровокував SARS-CoV-2 (вимірюються трильйонами євро), здаються не такими вже і значними.

Довіра

У ситуації коли велика частина громадян перебуває у депресивному або істеричному стані, вибори, точніше сумніви у їх чесності, не повинні ставати додатковим тригером для суспільної турбулентності. У цьому контексті впровадження е-голосування потенційно може на базовому ідеологічному рівні створити ризики для цілісності суспільної тканини.

Уся досить крихка структура легітимізації влади та підтримки суспільної цілісності має у своєму фундаменті один головний чинник – сприйняття більшістю громадян виборів такими, що дійсно, хоча б на якомусь мінімально прийнятному рівні, відображають волю електорату. Таке сприйняття, в свою чергу – на підсвідомій впевненості пересічного виборця в тому, що результати будь-яких виборів за крайньої необхідністі можливо перевірити зрозумілим і очевидним для нього методом – фізичним і публічним перерахуванням бюлетенів.

Введення електронного голосування, зокрема, підрахунку голосів, якщо воно відбудеться без достатньої підготовчої роботи, несе ризики зруйнувати суспільну довіру. Адже принцип роботи цифрових технологій є незрозумілим для абсолютної більшості виборців. Відповідно вони не можуть бути впевненими, що підрахунок голосів був чесний. Специфіка е-голосування  в свою чергу не дозволяє перевірити це переконливим для них методом.

Небезпечно недооцінювати технологічний стрибок та світоглядний поріг, які передбачаються е-голосуванням. Вперше в історії людства пропонується використання засобу голосування та підрахунку голосів, які недоступні для контролю з боку органів чуття. Яким би чином раніше не відбувалося голосування (криком, руками, камінцями, черепками, оливковим листям, паперовими бюлетенями тощо), його результат (принаймні теоретично) можна було перевірити, побачити на власні очі (почути на власні вуха), а у особливо гарячих випадках навіть відчути на власній шкірі. У межах е-голосування передбачається перехід від фізичної парадигми до цифрової гри «чистого розуму». Звісно, зазначений аспект не єдиний, але він має фундаментальну природу.

Висновки та рекомендації

Ситуація, пов’язана з поширенням COVID-19, актуалізувала для всіх демократичних країн питання щодо здатності виборчих систем функціонувати повноцінно у нестандартних умовах. «Стресостійкість» виборчих систем сприяє збереженню суспільно-політичної сталості, стримуванню бажання деяких політиків інструменталізувати проблеми задля власної вигоди та запобіганню звуження демократичних прав і свобод  громадян.

Оцінювати запровадження електронного голосування лише у позитивних або лише у негативних дефініціях – некоректно. Як будь-яка технологія (і технічна, і соціальна) високого рівня, е-голосування одночасно надає нові можливості та створює нові ризики. Пандемія підштовхує до того, що електронне голосування починає розглядатися не в якості своєрідного модного гаджету для «просунутої публіки», а в якості «аварійного набору» для виживання, який варто мати «на борту» кожній країні.

З точки зору функціональності, в ситуації, яка вимагає масової соціальної ізоляції (при наявності технологічної інфраструктури з огляду на критичну залежність від інтернету та електрики), е-голосування технічно є оптимальною моделлю. Перспективи його масового використання прямо залежать від здатності у найближчій час принципово закрити питання з безпекою і довірою, а також забезпечити одночасно верифікацію та таємницю голосування.

В Україні інфраструктура, необхідна для застосування електронного голосування, наявна частково-мозаїчно. Вона сьогодні замала для повноцінного масового використання на загальнонаціональному рівні. Але вона достатня для старту процесу зі створення відповідного інституційного середовища: подальшої розбудови інтернет-мережі, проведення пілотних проектів, роботи над помилками і формуванню механизмів зворотнього звˋязку, розгортання просвітницької роботи, напрацювання законодавчо-нормативних підвалин, підготовки кадрів, вирішення первинних технічних питань тощо.

Задля оптимізації процесу обговорення, адаптації та впровадження електронного голосування в Україні та повˋязаних з цим елементів, доцільним є формування окремої міждисциплінарної інституції. Вона могла б стати майданчиком для співпраці держави, третього сектору та бізнесу і сприяти вирішенню, зокрема, наступних завдань:

  • аналіз досвіду інших країн;
  • розширення двосторонніх контактів з країнами-піонерами використання електронного голосування, співпраця з міжнародними організаціями та бізнесом з цього питання;
  • збір, зведення та опрацювання інформації (від органів державної влади, міністерств та відомств, органів місцевого самоврядування, медіа, бізнесу, громадських організацій та неформальних обˋєднань тощо), пов’язаної з електронним голосуванням;
  • проведення консультацій з безпековими структурами;
  • участь у формуванні концептуальних і стратегічних документів;
  • ініціювання проектів, дискусій і обговорень, прийняття законодавчих та інших нормативних актів;
  • ініціювання і модерування діалогу з представниками політичних партій, парламентських фракцій та груп, громадських організацій щодо застосування е-голосування в Україні;
  • координація та допомога у створенні та реалізації відповідних освітніх та тренінгових програм.

Важливим моментом є наявність у функціоналі такої структури серйозної складової з політичної та компаративної аналітики. Адже механічний підхід до запозичення електоральних практик інших країн за принципом копі-паст може призвести до зовсім інших, ніж очікувалося, результатів. При прийнятті рішень важливою є корректна інтерпретація досвіду застосування тих чи інших підходів в різних (часто унікальних) інституціонально-політичних умовах. Без глибокого розуміння контексту важко визначити, який результат є випадковим відхиленням, а який трендом.

Важливим напрямком роботи з підвищення лояльності громадян до застосування інтернет-голосування є навіть не стільки поширення теоретичних знань про нього, скільки напрацювання побутової звички та навичок користування ним. Для цього є необхідним максимально широке (але зі збереженням можливості скористатися альтернативними формами) використання цифрових інструментів у різних сферах (надання державних, освітніх, логістичних та інших послуг, інтернет-голосування за улюблених музичних виконавців, цифрові опитування з місцевих питань тощо). Адже пересічні користувачі комп’ютера або телевізора не досить детально розуміють, як вони працюють. Однак це не перешкоджає масовому та впевненому користуванню ними.

Важливим аспектом також є пріоритетність розбудови інституційно-правового середовища. Виборча система не функціонує у вакуумі. Ігнорування цього факту призводить до поширеної помилки при обговорені питання можливості і доцільності використання е-виборів – зведенні проблеми виключно до технічної складової. Важливо розуміти, що, наприклад, дієва правоохоронна система та правосуддя, які забезпечують впевненість виборця в тому, що будь-яка спроба спотворити його вибір буде виявлена та покарана, не менш, а можливо і більш важливі, ніж ідеальність криптографічних моделей та швидкость інтернету. Адже в Україні (і не тільки) зараз головна проблема не в математиці та цифрових технологіях, а в людях та інститутах. Мало сенсу в тому, щоб вкладати мільйони у багаторівневі системи шифрування передачі даних, якщо через «людський фактор» зберігатиметься ймовірність викривлення результатів чи крадіжок персональної інформації.

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».