Формування громадянської ідентичності в контексті завдань реінтеграції Донбасу | Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Формування громадянської ідентичності в контексті завдань реінтеграції Донбасу

Пошук шляхів і засобів реінтеграції непідконтрольних територій – наразі один з основних публічних дискурсів. Влада розробляє законопроекти, неурядові мозкові центри шукають відповіді за допомогою досліджень та публічних обговорень. Під час дискусій піднімаються не лише питання повернення Донбасу. Громадян хвилює й те, як сприймуть мешканців Донбасу ті, хто захищає Україну на різних фронтах – учасники АТО і волонтери, ті, кого різною мірою зачепила війна. Що може об’єднати громадян, які опинились по різні боки лінії розмежування? У більш широкому розумінні – це проблема встановлення громадянського миру і формування політичної нації: один із ключових векторів реінтеграції, який, вочевидь, має бути визначений на законодавчому рівні.

Несформованість єдиної системи базових цінностей і низький рівень громадянської ідентичності в масштабах всього українського суспільства стали факторами посилення зовнішньої агресії, її підтримки з боку певних груп місцевого населення. До сьогодні вони залишаються активними. А на непідконтрольних територіях, у зв’язку із активізацією зусиль «русского мира» по вихованню «донбасситов»,  їхня дія і далі підсилюється. Як результат, у разі відсутності засобів протидіїі нейтралізації цих факторів, наслідки від реінтеграції можуть виявитися протилежними очікуваним.

Що таке реінтеграція?

Одним із перших під час публічних дискусій піднімається питання про те, що слід розуміти під реінтеграцією. Дійсно, питання важливе. Неправильні трактування породжують багато проблем. Називаючи фактичну війну антитерористичною операцією, складно виробити адекватний ситуації план дій. Український тлумачний словник пояснює значення терміна «реінтеграція» як «об’єднання на нових принципах того, що раніше було роз’єднаним», як «відновлення у громадянстві якої-небудь держави осіб, що раніше його мали». У самому визначенні присутній акцент на тому, що об’єднання має відбуватись на нових принципах. Тож, якщо мова йде про реінтеграцію як державну політику, вочевидь, ця політика має бути спрямована на вироблення і реалізацію цих нових принципів. Відповідно, і відновлення у громадянстві не може обмежуватись лише поверненням формального статусу. Громадянство, окрім конституційних прав і обов’язків, передбачає ще й наявність цінностей, на базі яких формується культура громадянськості. Тому стратегія реінтеграції повинна включати не лише заходи з повернення окупованих територій під контроль української влади. Її ключовою складовою має бути стратегія формування громадянської ідентичності та культури громадянськості як у мешканців територій, що повертаються, так й увсіх громадян держави, в цілому.

Громадянська складова конфлікту: причини та пошук шляхів вирішення

За час незалежності в українців не сформувалось відчуття належності до єдиної спільноти громадян держави. На етапі руйнації СРСР домінували радянська і антирадянська ідентичності. Перша здебільшого трансформувалась у східно- і південно-регіональну із домінуванням радянської складової. Саме ці елементи створили сприятливе підґрунтя для «прищеплення» «русского мира». Друга – у західно- і центрально-регіональну. На регіональних рівнях сформувалося різне ставлення до держави і власного громадянського статусу. Специфіка ідентичності у східних і південних регіонах – стійкість і більша «вага» традиційних «патернів»: мешканці південних і східних областей схильні більше ототожнювати країну з владою, тяжіють до «сильної руки», надають перевагу патерналізму й колективізму. Її небезпека у тому, що спрацьовує ланцюжок: проти влади – значить проти України. Саме тому у свідомості багатьох громадян знайшли підтримку гасла «проти київської хунти» та ін. Мешканці центральних і західних регіонів, навпаки, тяжіють до більш модерних цінностей: більше сприймають Україну як землю, на якій народились. Вони вважають, що захищають країну, а не владу. Тож одним із ключових завдань реінтеграції стає трансформація відмінних у ставленні до держави регіональних ідентичностей із урахуванням специфіки співвідношення елементів «традиції і модерну» в їх структурі, формування громадянського «ми» у мешканців усіх регіонів.

Причиною війни є зовнішня агресія. Однак ця війна має і внутрішньодержавну складову. Будь-яка війна віддаляє конфліктуючі сторони, тому по її закінченню однією із перших постає проблема примирення і формування єдиної громадянської спільноти. Той факт, що громадянський конфлікт інспірований ззовні, не означає, що він вирішиться сам по собі, що деокупація Донбасу якось автоматично забезпечить його подолання. Громадянську складову конфлікту варто розглядати у 3-х площинах:

  • На рівні всієї держави. Відмінність світоглядних, ціннісних і геополітичних орієнтацій,комплекс проблем відносин з Росією досі зумовлюють політичну диференціацію громадян різних регіонів. Тим більше, що певні політичні сили продовжують розігрувати ці карти.
  • На рівні прикордонних з РФ регіонів та прифронтових територій. Варто згадати, як розгортались події в 2014 р. у Харкові, Одесі, Запоріжжі. Навіть на четвертому році війни ми не можемо констатувати кардинальної зміни політичних орієнтацій усіх мешканців прикордонних регіонів. Дійсно, поступово змінюються «розгублені»– та частина громадян, які до агресії не мали нагоди ставити питання про власну ідентичність, але війна підштовхнула їх зробити вибір на користь України. Однак частка проросійських і сепаратистських настроїв суттєво не зменшилась. Відбувся лише перехід із відкритої форми у приховану. Збереження такого стану речей – міна уповільненої дії. Як «щеплення проти сепаратизму»у цих регіонах необхідне впровадження системи загального громадянського виховання.У мешканців прифронтових і звільнених районів, вочевидь, певні трансформації настроїв відбулись внаслідок пережитого. Однак залишається відкритим питання про те, наскільки ці зміни стосуються цінностей і світогляду, чи сприяють вони формуванню громадянської ідентичності.
  • На рівні окупованих територій. Вочевидь, тут маємо найбільший пласт проблем. Настрої «да здравствует Россия!», які забезпечили підґрунтя для агресії, посилено культивуються в інформаційному середовищі та в рамках «освітньої політики» самопроголошених «молодих республік». Ще один ключовий вектор «гуманітарної політики» – агресивна антиукраїнська пропаганда, яка найбільше спрямована на дітей і молодь. Навіть той факт, що значна кількість мешканців ОРДЛО розчарувалися в Росії, ситуацію не покращує, бо з Україною вони себе теж не ідентифікують.

Наявність трьох рівнів проблеми вимагає її вирішення на цих рівнях.

Що роз’єднує і може об’єднати українців?

До початку війни найбільш значними роз’єднуючими факторами були:  ставлення до геополітичного вибору, до союзу з Росією та Білоруссю, до НАТО, відмінності у мовно-культурних орієнтаціях. Події останніх 4-х років внесли корективи. Їх можна простежити на основі результатів соціологічного дослідження, проведеного в рамках проекту «Започаткування Національного діалогу в Україні» фондом Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва у січні – червні 2015 року.Фактори, що найбільше роз’єднують українців, такі: корумпованість влади (28,9%); дії олігархів (28,8%); дії Росії, спрямовані на роз’єднання України (25,3%); маніпуляція інформацією через ЗМІ (23,7%); розділення українців методом політичної агітації (19,7%).  Отже, фактично всі роз’єднуючі фактори, на думку респондентів, походять від влади.  Лише 1,9%опитаних висловили думку, що Україна ніколи не була єдиною і об’єднати її неможливо. Респонденти не вказали на факт війни і знаходження громадян по різні боки лінії розмежування як на головний чи один із головних роз’єднуючих факторів.

Підтвердженням неагресивного і неворожого ставлення до мешканців ОРДЛО є і результати загальнонаціонального опитування «Майбутнє окупованих територій Донбасу: можливі варіанти», проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром Разумкова у грудні 2016 року. Більшість респондентів вважають громадян, які лишилися в «ЛНР» та «ДНР» заручниками: сімейних чи матеріальних обставин (31%), незаконних збройних формувань (24%), провальної політики центральної української влади щодо звільнення цих територій (14,5%). Позицію «зрадники, що свідомо перейшли на бік ворога» назвали лише 6% опитаних громадян.

Чинники, що найбільше можуть згуртувати народ України, згідно соціологічних даних, отриманих Центром Разумкова, – це «прагнення до істотного підвищення добробуту всіх громадян Україні» та «рівні права і співіснування в рамках однієї держави». Пріоритетність першого у регіональному розрізі така: Захід – 38 %; Південь – 34,9 %; Схід – 38,1 %; Центр – 25,5 %. Другого – 19,3 %; 33,2 %; 33 %; 26,1 % відповідно. Вищезгадане дослідження Фонду Демократичні ініціативи, в свою чергу, показує динаміку настроїв.  На питання про те, які дії мали б найбільшу ефективність для примирення українців, варіанти «перемога у війні» і «реальна боротьба з корупцією» обрали найбільше респондентів –  35,9 % і 34,6 % відповідно. 34 % відмітили «покращення соціально-економічного стану в країни», а 18,4% – «верховенство права». Добробут і рівність у правах залишились пріоритетними, але опустилися на нижчі сходинки у зв’язку із актуалізацією потреби у безпеці та медіатизацією проблеми корупції. Новим є те, що 16,2 % респондентів відмітили «освітні програми». Отже, суспільство не просто починає усвідомлювати потребу в політичних і громадянських знаннях. Значна частина українців вбачають в освіті головний шлях до примирення.

У суспільстві формується запит на політику громадянського примирення. Результати соціологічного дослідження «Започаткування Національного діалогу в Україні» Фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва показують, що 56,8% опитаних вважають актуальним проведення державної політики, спрямованої на примирення українців. Чи присутня така державна політика в Україні? Що знають про неї громадяни? 24,1 % опитаних вказали, що бачили телепрограму з цієї тематики. 9,1 % – чули про круглі столи, обговорення у своєму населенному пункті цього питання. 6,8 % – чули про уроки, лекції в навчальних закладах з цієї тематики. 55,4 % – нічого про це не знають. Отже, суспільство демонструє запит на державну політику, але не бачить намірів влади щодо вирішення проблеми і реакції на запит.

На підставі результатів згаданих досліджень можна зробити деякі висновки:

  • Фактори, які роз’єднують українців, змістилися із геополітичної та культурної площин у площину діяльності влади (постмайданної, «демократичної»). Небезпечна тенденція – об’єднання на підґрунті недовіри до влади.
  • Ставлення більшості громадян до мешканців непідконтрольних територій, у цілому, толерантне.
  • До пріоритетних об’єднуючих факторів, окрім традиційного підвищення добробуту, громадяни віднесли ціннісні – верховенство закону, рівні права.
  • Сформувалася певна кореляція між кількістю громадян, які вказали на «верховенство права» як об’єднуючий фактор і на освітні програми як на шлях до примирення. Вочевидь, це свідчення зростання запиту на формування цінностей цивілізованого суспільства і розуміння того, що шлях до впровадження цих цінностей, як і до примирення, пролягає через освіту.
  • Незважаючи на загальний низький рівень ворожнечі у ставленні до мешканців ОРДЛО, більшість українців вважають необхідною державну політику примирення. Це може бути результатом інтуїтивного відчуття чи свідомого розуміння того, що процес реінтеграції матиме низку «підводних каменів», наштовхнувшись на які, толерантність може дати велику тріщину чи взагалі зруйнуватись.

«Підводні камені» реінтеграції

Перша проблема, яка є очевидною вже сьогодні – відсутність протягом більше трьох років державної політики щодо окупованих територій. Більше половини громадян вказали на власне незнання того, що робить чи планує робити держава для припинення війни та примирення українців. Незнання і невизначеність завжди породжують страх.

Як свідчать результати вже згадуваного опитування «Майбутнє окупованих територій Донбасу: можливі варіанти», проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром Разумкова у грудні 2016 року, жоден із обговорюваних у політичному дискурсі варіантів вирішення конфлікту на Донбасі на набирає явної пріоритетності у громадській думці. Фактично в усіх запропонованих компромісах є значні відмінності у ставленні громадян, що чітко простежуються у регіональному розрізі. Тож будь-яке рішення може суттєво посилити напруженість і протистояння в суспільстві.

Наведені вище результати досліджень дають уявлення про ставлення громадян із підконтрольної території до мешканців ОРДЛО. Інший бік проблеми – ставлення мешканців ОРДЛО до тих, хто по інший бік лінії розмежування. Звичайно, тут ми не можемо оперувати результатами досліджень через відсутність таких. Непрямі свідчення про їхнє ставлення можемо отримувати на підставі аналізу інформаційного міксу «русский мир – «ДНР/ЛНР»», особистих вражень внутрішньо переміщених осіб, які відвідують час від часу непідконтрольні території. Основні інгредієнти цього міксу – ідентифікація з «русским миром» чи «донбасситами» та «ідентифікаційна розгубленість». Ідентифікація з Україною певною мірою присутня, однак внаслідок об’єктивних причин визначити її міру і масштаби сьогодні не можливо. Проте логічним виглядає допущення про її послаблення внаслідок збільшення періоду окупації.

Достатньо толерантне ставлення до мешканців окупованих територій багато в чому зумовлене співчуттям до людей, що стали заручниками війни. Співчуття – це емоційний, а не ціннісний компонент. Емоції мають здатність швидко змінюватись під впливом обставин. Першими і головними серед таких є умови, на яких РФ згодиться повернути Донбас і які прийме Україна (вочевидь, з боку РФ не варто очікувати сприятливого для України варіанту), а також, питання про те, хто буде платити за відбудову Донбасу (навряд чи РФ має наміри це робити, а міжнародні судові процеси можуть тривати десятиліттями). З цього приводу  вже зараз звучать перестороги. Зважаючи на збідніння українців і перебування проблеми добробуту на першому місці, на відсутність підтримки жодного із обговорюваних у публічному дискурсі компромісів, не важко прогнозувати кардинальну зміну емоцій і настроїв у зв’язку з економічними питаннями. Питання про готовність громадян платити за відбудову Донбасу соціологи поки що не включають у дослідження. Однак отримати певні уявлення про ймовірні зміни настроїв можна хоча б на основі перегляду відгуків на повідомлення про те, що окуповані території Донеччини заборгували за воду 1,6 млрд. грн. Отже, очевидним стає висновок про необхідність зусиль із трансформації нестійкої емоційної підтримки суспільством реінтеграції до стійкої ціннісної, державно-ідеологічної. Ця стратегічна складова має бути основою усіх державних програм і законів.

Процес реінтеграції: бачення влади

Питання реінтеграції Донбасу фактично «увірвалось» до політичного порядку денного в середині червня цього року. Саме тоді Петро Порошенко анонсував розробку відповідного законопроекту (альтернативи вже зареєстрованим законопроектам Оксани Сироїд і Мустафи Найєма), спрямованого на забезпечення процесу возз’єднання з тимчасово непідконтрольними територіями.

Розпорядженням від 11.01.2017 р. № 8-р Кабінет Міністрів України затвердив план заходів, спрямованих на реалізацію деяких засад державної внутрішньої політики щодо окремих районів Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.  Як виходить із змісту документа, ці засади стосуються посилення протидії корупції та тіньовій економічній діяльності; розвитку внутрішнього ринку; створення сприятливих умов для розвитку підприємництва; недопущення виникнення заборгованості із заробітної плати; забезпечення прав і свобод громадян та підвищення якості соціальних послуг; удосконалення системи надання адміністративних і соціальних послуг; поліпшення соціального захисту дітей, утвердження благополучної сім’ї; забезпечення рівного доступу до якісної освіти.

Перелічені у документі завдання відображають поточні проблеми і визначають заходи, які призначені сприяти їх вирішенню: удосконалення процедур пропуску через лінію зіткнення; організація функціонування гуманітарно-логістичних центрів поблизу контрольних пунктів; надання громадянам соціальних послуг, послуг з працевлаштування на контрольованій території тощо. Передбачається низка заходів для захисту дітей, що перебувають у зоні бойових дій. Як окремі завдання виділяються сприяння створенню єдиного культурного простору України та сприяння здійсненню «народної дипломатії». Дійсно, завдання важливі, а заходи необхідні. Однак документ не виглядає стратегічним. У ньому не ставляться завдання стосовно формування громадянського простору, спільної системи цінностей і гуманітарної просвіти громадян.

Міністерство освіти і науки України залучене до виконання завдання із забезпеченню вільного доступу громадян з непідконтрольних територій до освіти усіх рівнів та до розробки програм і матеріалів для дистанційного навчання. Жодної згадки про те, що учням і випускникам, які пройшли «гуманітарну підготовку» згідно «кращих традицій» російського великодержавного шовінізму, потрібна ґрунтовна просвіта, у документі немає. Не йдеться і про необхідність вивчення тих дисциплін, які точно не викладались у самопроголошених «республіках» –  історії України, української мови і літератури тощо. Таким чином, освітні завдання зведені до мінімуму в той час, коли саме освіта, як головний соціальний інститут, мала б відігравати одну із ключових ролей.

Фактично, зміст заходів вказує на те, що формування громадянської ідентичності та виховання громадян згідно базових цінностей і принципів демократії не належить до «деяких засад державної внутрішньої політики щодо окремих районів Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження». Без цього реінтеграція, у кращому випадку, стане механічним склеюванням різнорідних частин на невизначений період. У гіршому – призведе до руйнівних наслідків.

6 жовтня Верховна рада схвалила у першому читанні проект Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». У ст. 4 законопроекту  визначається, що метою державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованою територією Донецької та Луганської областей України є: звільнення цих територій та відновлення конституційного ладу на них; захист прав, свобод і законних інтересів громадян України, які постраждали внаслідок російської агресії; зміцнення незалежності, державності, забезпечення єдності та територіальної цілісності Української держави. Вочевидь, зміцнення державності та забезпечення єдності не можливе без створення підґрунтя для цієї єдності у вигляді системи базових цінностей, важливих для кожного члена суспільства. Щоб стати важливими, цінності мають бути не лише засвоєними на теоретичному рівні, а ще й трансформуватись у принципи, якими громадяни керуються у повсякденному житті. А це вже результат громадянського виховання. То ж наступні статті законопроекту мали б визначати конкретні завдання у цій галузі і засоби їх реалізації.

У ст. 5 згаданого проекту Закону йдеться про використання наявних можливостей для захисту прав і свобод громадян. Ст. 6 декларує відновлення гуманітарних і культурних зв’язків, забезпечення доступу до українських ЗМІ. Ст. 7 вказує на заходи для зміцнення оборонних і безпекових спроможностей, які мають бути здійснені згідно Статуту ООН та безпекових положень, зафіксованих у Мінських документах. Ст. 9 та 10 регламентують застосування Збройних Сил України та військових формувань, визначають функції по керівництву, плануванню, організації і контролю виконання завдань із забезпечення оборони та безпеки. Тобто, визначаються лише військові, міжнародно-правові, дипломатичні та організаційні засоби. Чи можна тільки з допомогою цих засобів вирішити завдання по зміцненню державності і забезпеченню єдності? Вочевидь, ні.

Політики та журналісти досить часто застосовують назви «закон про деокупацію» та «закон про реінтеграцію». Обидві назви не відповідають суті закону. Зміст статей дає підстави для висновку, що це закон переважно про переформатування режиму АТО і відновлення безпеки. У законі не визначені шляхи і механізми деокупації. Не йдеться і про напрямки та засоби реінтеграції. Звісно, потреба назвати речі своїми іменами назріла давно, а закон спізнився, як мінімум, на три роки. Однак це тільки перший крок. Наступним має бути закон про деокупацію із чітким визначенням її стратегії. Але і відновлення безпеки і перехід територій під контроль української влади не усувають ключову причину внутрішньої, місцевої, підтримки агресії – домінування цінностей «русского мира» на рівні певних регіональних спільнот. Особливо це стосується непідконтрольних територій, і значною мірою – прифронтових районів. З огляду на інформаційну, освітню та «гуманітарну» політику РФ на окупованих територіях, можна констатувати загострення проблеми. Найбільш нищівного удару зазнає свідомість дітей та молоді, оскільки первинна соціалізація відбувається у середовищі агресивного сепаратизму і культивування ненависті до всього українського. Тому закон про реінтеграцію із визначенням правових, економічних, гуманітарних, освітніх векторів – це третя необхідна ланка.

Не варто сподіватися й на те, що без цілеспрямованих зусиль з боку держави та закладів освіти кардинально змінилися ціннісні компоненти свідомості мешканців південних і східних областей. Сепаратистські настрої перейшли у приховану форму, а радянсько-російська система життєвих цінностей і орієнтирів залишається визначальною. За певних умов приховане, замасковане і «спляче» може знову стати явним і активним. Цю небезпеку не варто ігнорувати. Тому закон про реінтеграцію мав би включати положення, реалізація яких сприятиме духовному і громадянському об’єднанню мешканців звільнених територій та «великої України».  Перш за все – це система багаторівневого громадянського виховання, розроблена з урахуванням регіональних особливостей політичної і громадянської свідомості.

Крім того, присутня ще одна складова процесу, яку не можна залишати поза увагою. Прийнятий у першому читанні законопроект має очевидні плюси. Те, що на четвертому році війни речі названі своїми іменами і визначені відповідальні, закладені механізми для збереження прав власності – позитив. Однак деякі положення вже викликали протести політичних сил, що представляють різні сегменти партійного спектру. Вони набули різних форм – від блокування трибуни і бійки у парламенті та заяв у ЗМІ й до вуличних акцій. Але ж кожна з цих політичних сил спирається на більш чи менш інституціоналізовану підтримку певних соціальних спільнот. Відтак, загострення політичного протистояння обов’язково призведе до збільшення соціальної напруженості і соціальної дистанції на підконтрольній території. З огляду на те, що у процесі реінтеграції доведеться вирішувати значно складніші завдання, ніж констатація очевидного, необхідною є підготовка поля для широкого суспільного і політичного діалогу. Будь-який діалог може бути ефективним тільки тоді, коли його учасники розділяють базові цінності і принципи. Тож знову виходимо на проблему громадянської освіти як засобу формування системи життєво важливих цінностей і виховання громадянської ідентичності.

Висновки

Карта України політично різнобарвна. Це нормальне й навіть цивілізаційно позитивне явище. Але за умови, що суспільство об’єднане системою базових цінностей і громадянською ідентичністю. В Україні громадянська ідентичність досі не стала домінуючою. Регіональні ідентичності мають об’єктивне підґрунтя як на Сході, так і на Заході. Вони посилюються зовнішніми факторами та неефективною політикою держави. Це зумовлює необхідність проведення політики реінтеграції в широкому сенсі, з охопленням всієї держави.

Неоднорідність суспільства за ідентифікаційними ознаками зумовлює потребу формування в масштабах усієї держави, як мінімум, двох базових складових повноцінної громадянської ідентичності: відчуття власної належності до спільноти громадян держави (я – громадянин) та відчуття колективної належності і суб’єктності (ми – громадяни).

Проблема формування громадянської ідентичності в умовах війни досягла максимальної гостроти. Без швидких і ефективних кроків з боку влади у напрямку її вирішення не виглядає можливою не тільки реінтеграція непідконтрольних територій, а й збереження цілісності держави вже у близькому майбутньому. Ідентичність громадян, об’єднаних не тільки формальною належністю до однієї держави, а й спільною соціальною пам’яттю, системою цінностей і смислів – це фундамент державності. Без нього споруда не витримує потрясінь. Сумний досвід вже маємо, час робити висновки.

Називаючи прийнятий у першому читанні проект Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» законом про «де окупацію» чи «реінтеграцію», політики та ЗМІ вносять плутанину у свідомість громадян. Статті закону не відображають суті і змісту цих процесів.

Процес реінтеграції окупованих територій має бути результатом суспільного договору. Роль влади у процесі укладення і реалізації такого договору –  формування на рівні всього суспільства ціннісних основ громадянської ідентичності; розробка альтернатив і відбір прийнятних для суспільства компромісів; формування нормативної бази на основі вищезгаданих складових; забезпечення виконання законів.

Рекомендації

Усвідомлення себе громадянами держави  неможливе без наявності у свідомості кожного системи базових цінностей, прийнятних і важливих для усіх. Виховання цих цінностей – одне із завдань політичної і громадянської освіти. Суспільство і держава гостро потребують довгострокової державної політики, спрямованої на формування української політичної нації. Виховання громадянської ідентичності – базовий, але не єдиний вектор цієї політики. Тож завдання держави – розробити  цю стратегію, скориставшись, у тому числі, і тими напрацюваннями, які вже є у громадському секторі.

Після відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях, наступним кроком має стати їх реінтеграція – духовне об’єднання з усім суспільством на основі системи політичних цінностей, притаманних цивілізованій демократичній країні. В законодавчій площині це передбачає розробку та прийняття закону про реінтеграцію, який визначить стратегію формування громадянської ідентичності з охопленням всієї держави.

Стратегія реінтеграції має визначати політику на трьох рівнях:

  • на загальнодержавному;
  • на рівні тимчасово окупованих територій;
  • на рівні прикордонних і прифронтових областей.

Першочергова увага повинна бути сконцентрована на впровадженні у масову свідомість тієї системи цінностей, на основі яких мешканці різних регіонів відчують духовну єдність і належність до єдиної спільноти громадян держави України. Нормативні акти, прийняті на рівні виконавчої влади, мають визначати конкретні шляхи і засоби реалізації цієї стратегічної мети.

Для тимчасово окупованих територій має бути розроблена спеціальна масштабна програма громадянського виховання, яка б включала не лише заходи по подоланню наслідків «гуманітарної освіти» в ОРДЛО та вихованню демократичних цінностей, а й підготовку фахівців для її реалізації.

Необхідно також розробити та прийняти закон про громадянську освіту і виховання з подальшим внесенням змін у Закони«Про освіту» та «Про вищу освіту». У цьому законі має бути відображена освітня складова реінтеграції на трьох вищезазначених рівнях.

Питання трансформації свідомості суспільства – це таке ж питання національної безпеки, як армія та оборона.  Ситуація вимагає того, щоб воно вирішувались не тільки у парламенті та уряді.  Питання доцільно винести на обговорення у РНБО із подальшим прийняттям рішень.

Світлана Топалова, Олена Українець

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля»

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади