Технології та патронаж: звідки беруться “мерські рейтинги” | Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Технології та патронаж: звідки беруться “мерські рейтинги”

Якщо вірити рейтингам, то серед всіх обласних центрів України саме в Харкові працюють найкращий мер і губернатор. Принаймні, з різницею в два тижні на українських інформаційних сайтах з’явилися відповідні новини з посиланнями на дослідження соціологічної групи «Рейтинг» та громадської організації «Комітет виборців України».

У КВУ використовували методику експертного опитування (а також аналізували динаміку деяких соціально-економічних показників), а ось «Рейтинг» опитував безпосередньо жителів обласних центрів. Їх кількісне дослідження характеризується великою як для міжвиборчого періоду вибіркою – 19 200 респондентів (хоча в розрізі кожного окремого міста підвибірка в 800 анкет – це не так вже й багато). Підсумковий звіт на 232 сторінках-слайдах, ймовірно, заслуговує більшого, ніж тиражування заголовків на кшталт «Кернес – найкращий!».

Дослідження «Рейтингу» видається вдалою емпіричною базою для аналізу того, як відтворюються і легітимізуються регіональні політичні режими на прикладі Харкова. Що робить Кернеса – Кернесом, чи готові харків’яни помислити інший тип влади, чи буде наступний мер «Кернесом 2.0.», і що з цим усім робити?

Цифри не брешуть?

Але спочатку слід зробити кілька попередніх зауважень щодо самого дослідження. Електоральна соціологія в сучасній Україні зіткнулася з серйозними труднощами. «Рейтинг» стверджує, що досяжність респондентів склала 67,2%: з одного боку, за американським стандартом мінімально допустимим вважається значення 75%, але з іншого – в нинішніх реаліях, і 67% для поквартирного опитування здається завищеним показником. Особливо у великих містах, де респонденти традиційно гірше йдуть на контакт – багато хто боїться відчиняти двері стороннім, не бажає говорити з ними про політику, побоюючись наслідків, не вірить в анонімність «поквартирного опитування», не хоче витрачати час на великі анкети. Тому якщо досяжність респондентів дійсно склала 67%, то треба віддати належне «польовикам» «Рейтингу».

Ще один тонкий момент, який часто ставить у тупик соціологів – прогнозування явки. Згідно зі звітом «Рейтингу», про своє небажання голосувати на виборах заявили тільки 22% опитаних харків’ян (а ще 28% не змогли визначитися, виходячи із запропонованого списку партій). При цьому в дійсності Харківська область – один із «лідерів» по ​​абсентеїзму (особливо після подій 2013 року), а явка на виборах різного рівня складає не більше 48% (наприклад, на виборах до Нововодолазької ОТГ 30 квітня 2017 року проголосувало лише 26,6 % виборців).

Але головне – сама специфіка «відкритої соціології» як жанру. На відміну від «закритої соціології», націленої на ексклюзивне володіння об’єктивною інформацією, «відкрита соціологія» завжди виконує програмуючу функцію. Цифри, що розходяться по ЗМІ, не просто інформують, але зумовлюють необхідну поведінку як у електората, так і (важливіше) селектората. Звідси і гучні заголовки на кшталт «Тільки 5 партій долають прохідний бар’єр», «У першому турі президентських виборів переможе Іванов», «Петров – кращий мер», в яких часто використовуються маніпуляції.

Наприклад, можна забути «перезважити» результати перед поділом на «прохідних» і «непрохідних», або, незважаючи на заявлену статистичну похибку в ± 3,5%, почати робити висновки про перемогу когось над кимось при мінімальній різниці. Всю «брудну роботу» за соціологів роблять медіа, які готові з даних «A = 20%, B = 19,9%, C = 19,8%» зробити заголовок: «А і В вийдуть до другого туру, А – переможе». Журналістам потрібні рейтинги / перегляди, і навіть усвідомлюючи закладені маніпуляції, вони «спрощують» результати для своєї аудиторії. Розуміючи все це, партії і окремі політики часто стають «додатковими замовниками» подібного PR-продукту в рамках масштабних дослідницьких проектів, що фінансуються західними донорами.

Незважаючи на все вищесказане (зрозуміло, безвідносно до «Рейтингу»), отримані результати ілюструють певні тенденції і суспільні настрої. І дійсно, 22% опитаних харків’ян «дуже задоволені» роботою мера, 51% – «скоріше задоволені», 10% – «скоріше незадоволені», 5% «зовсім незадоволені», 2% – не знають хто це, і ще 10% не змогли визначитись із відповіддю.

Маніпулювати цифрами не складніше, ніж словами: і якщо прихильники міського голови заповнювали інформаційний простір меседжем «Кернес – найкращий мер», то опоненти цілком могли б розрахувати середній індекс (3,75) (такі шкали часто інтерпретуються як порядкові п’ятибальні, де «3» – нейтральна категорія) і зводити пафос тезою «Харків’яни оцінили Кернеса на трійку». І це теж була б маніпуляція, тому як коректніше оцінювати медіану (в даному випадку = 4), та й банальне округлення того ж індексу не дозволяє говорити ні про яку «трійку», але погляд читача вже зачепився за першу цифру… Цифри не брешуть, але їхні інтерпретатори – постійно.

«Міцний господарник»

Кілька показових моментів з блоку «Оцінка місцевої влади»:

  1. Ставлення харків’ян до міськради (6% «п’ятірок» і 42% «четвірок») істотно гірше, ніж до мера. Відтворюється ментальна установка «хороший цар – погані бояри», коли весь негатив співвідноситься з безликими «сучими псами» (депутатами, чиновниками). Насправді, ситуація аналогічна тій, що склалася в сучасній Росії або Білорусі на загальнодержавному рівні, а деякі оглядачі в «собачій будці» Порошенка вже побачили дрейф і українського режиму до аналогічної моделі.
  2. Обгрунтування своїх високих оцінок меру харків’яни не пов’язують з такими характеристиками його роботи, як «прозорість» (12 місце з 24-х), «допуск громадськості до прийняття рішень» (20 місце), «відкритість тендерів» (23 місце), «доступ до інформації про бюджет» (17 місце), «доступ до проектів рішень та планів розвитку міста» (23 місце). 70% опитаних харків’ян вважають «істотною» або «скоріше, істотною» проблему корупції на рівні місцевої влади.
  3. За відсутності всіх перерахованих вище характеристик (мабуть, ще не актуальних для харків’ян), позитивній оцінці мера сприяє образ «міцного господарника». За зведеним індексом якості надання послуг (вивіз сміття, транспортна інфраструктура, робота комунальників, місця відпочинку ітп) Харків поступився лише Вінниці. Харків’яни – «люди прагматичні»: наприклад, в питанні «Що для Вас важливіше – демократія чи успішна економіка?» наше місто посіло 3-е місце по близькості до «економічного полюсу» (співвідношення 15% на 70%), так само як і у виборі між цінностями «порядку» і «свободи» Харків виявився далеким від ліберальних ідей (67% на 13% за «порядок, навіть при обмеженні демократичних прав і свобод»).

Для неопатримоніальних режимів, де елементи традиційного патримоніального панування поєднуються з сучасними практиками і формальними інститутами, це цілком очікувані ціннісні установки. Таким чином, питання полягає не в тому, чому мери в Україні сприймають свої міста як приватні володіння і виступають одночасно: (а) «патронами» не тільки для місцевих бізнесменів, а й директорів шкіл або головлікарів; (б) «клієнтами» для, іноді, губернаторів, «олігархів», найближчого оточення президента або нього самого. Цікавіше, за рахунок чого деяким мерам вдається не просто успішно переобиратися, але і дійсно користуватися популярністю серед виборців, використовуючи цей електоральний ресурс (на чітко обмеженою периферійної території) при переговорах з «центром».

Мерські технології

По-перше, мери об’єктивно по-різному справляються з управлінням у своїх містах. «Надання послуг» городянам є, по суті, побічним продуктом їх діяльності, але мотивація робити це якщо не ефективно, то хоча б інтенсивно, у мерів є: (а) отримання ренти; (б) збільшення електорального ресурсу. Перший мотив сильніше: саме тому в N-й раз на одній вулиці може перекладатися асфальт, і тому мери зацікавлені в «глобальних інфраструктурних проектах» у своїх містах. В умовах фінансової децентралізації бюджети міст (і ОТГ) ростуть, що дозволяє витягувати ще більше ренти. Вся ця бурхлива діяльність з освоєння бюджетних коштів знаходить відгук у виборців в таких типових установках: «цей хоч щось робить, а опоненти тільки говорять». У неопатримоніальних режимах громадяни не сприймають бюджетні кошти як свої – розпорядження ними з боку місцевої влади сприймається як «добра воля пана». Будь-які атаки по лінії антикорупції (а по негативному відношенню до НАБУ Харків – один з «лідерів») стикаються зі стійким блоком більшості виборців: «нехай краде – всі крадуть – але цей хоч щось робить».

По-друге, команди мерів по-різному працюють в інформаційному просторі. У теорії, ефективною діяльністю міської влади можна вважати ту, якої не видно. Якщо обиватель не помічає, що сніг погано розчищений або сміття не вивезене – значить, робота налагоджена. Але в електоральному плані це програшна стратегія для мерів, тому вкрай важливо навчитися показувати те, чого немає. Тобто, монотонно доносити до виборців, що те, чого немає – це як раз і є результат кропіткої роботи влади. Харків є прикладом того, як при нерозвиненому (в порівнянні з іншими обласними центрами) регіональному телебаченні, мерія відтворила для виборців звичний радянський формат масового інформування. Перетворені в відео-щоденник двірників і дорожніх робітників вечірні новини грають украй важливу роль у підтримці іміджу «міцного господарника», адже мер присутній в них повсюдно.

Через проблеми зі здоров’ям Геннадій Кернес не може підтримувати колишній рівень активності, але кількість його згадок в новинах залишилося незмінною – він присутній в інтерв’ю його «клієнтів», у журналістських підводках, у синхронах простих перехожих (до речі «перехожий» для харківських виборців є набагато більш серйозним авторитетом, ніж «експерт», до якого у більшості виникає стартова статусна антипатія). І нехай самі харків’яни заявляють про тотальну недовіру до загальнонаціональних (антипатія до проукраїнської пропаганди) і регіональним ЗМІ – 23-е і 24-е місця відповідно серед 24-х міст по відношенню до медіа при сукупному негативному балансі – тут, скоріше, має місце «парадокс Лапьера» (тобто невідповідність установок / заяв і реальної поведінки).

Третьою (за рахунком, але не за значенням) змінною, від якої залежить життєздатність усталеного локального режиму, є вміння мерів вибудовувати патронажні мережі всередині міста і паралельно знаходити власних патронів. До внутрішньої мережі, безумовно, відноситься структура виконавчих органів міськради, всі комунальні підприємства, установи та організації (включаючи не тільки сектор ЖКГ та міський транспорт, а й школи, лікарні, ринки, парки ітп). Бізнесу також доводиться вступати в стосунки клієнтели з мерами у міру зіткнення з питаннями, що регулюються міськрадою. На ефективне вибудовування таких мереж потрібен час, тому мером важко стати (показові харківські вибори 2010 року), але досить легко переобратися.

Що стосується зовнішньої клієнтели, то Президент, його партія і найближче оточення, безумовно, зацікавлені в патронажі над електорально ресурсними мерами, які за допомогою мобілізації своїх внутрішніх мереж та / або «ефекту ототожнення» забезпечать результат у своїх вотчинах на найближчих загальнонаціональних виборах. Для більшості самих мерів партійно-ідеологічна оболонка – вторинна. Показовими є стратегії 4-х найпопулярніших, згідно з дослідженням «Рейтингу», міських голів: вони можуть приєднуватися до рейтингових на території міста партпроектів («свободівці» Сергій Надал в Тернополі і Руслан Марцінків в Івано-Франківську), створювати власні локальні проекти («Довіряй справам» мера Одеси Геннадія Труханова) або забирати франшизу практично «нульових партій» (без рейтингу і антирейтингу), як це і сталося в Харкові з «Відродженням». Втім, порівняльний аналіз регіональних політичних режимів і стратегій мерів обласних центрів заслуговує окремого розгляду.

Рекомендації

У політичній теорії є два вдалих грецьких терміна – «ізотімія» і «мегалотімія» – які описують різні форми спраги визнання себе як «рівного» або «вищого» відповідно. Харків – це, безумовно, «мегалотімополіс»: амбіції «першої столиці» і переважання регіональної ідентичності над національною не дозволяють задовольнятися «ізотімічною» установкою. І цілком можливо, подібні тріумфальні результати соціологічних досліджень потрапляють у Харкові на дуже благодатний грунт, однак це не знімає необхідності в їх критичному аналізі.

З одного боку, можна було б зупинитися на констатації: є законно обраний популярний мер, є відносно (інших міст) ефективна господарська діяльність як побічний продукт отримання ренти, є низька сприйнятливість суспільства до цінностей демократії, свободи, спільного управління. Однак постійне відтворення однотипного режиму (і умовний «Кернес 2.0.» в якості наступного мера) не дозволить Харкову і Україні вирватися з бідності. Фіксуючи запити демосу (на риторику, стиль, формат єдиноначальності) і повсюдно відтворюючи їх, політики тільки підсилюють патерналізм і безвідповідальність суспільства. Як зробити інакше і чи можливо це – питання, зрозуміло, не одного дня (а, може бути, і покоління), але, серед іншого, можна взяти на озброєння наступні заходи.

По-перше, роздержавлення ЗМІ (і не тільки друкованих, за якими з 1.01.2016 вже вступив в силу закон), де-факто виконують агітаційні функції в інтересах місцевої влади за гроші самих українців.

По-друге, боротьба з монополіями в сфері ЖКГ і створення конкурентного ринку надання комунальних послуг.

По-третє, в рамках реформ освіти і медицини необхідно вивести школи і лікарні зі статусу залежних від департаментів міськради. Наприклад, в школах кадрові рішення повинні прийматися батьками, а не міністерськими або міськими чиновникам. Самі установи освіти повинні стати «територією без політики» – тобто без агітаційних «перерізань стрічок» і публічного «вручення подарунків». Вчителі та лікарі не повинні допускатись до роботи у виборчих комісіях.

По-четверте, слід впроваджувати альтернативні рішенням міськради методи спільного управління справами міста. Наприклад, у нинішньому вигляді електронні петиції, підписані 5 тисячами харків’ян (а це більше, ніж набрав кожен з депутатів міськради на виборах в 2015 році) носять формально-консультативний, а не імперативний характер – їх роль слід посилити. І петиції є далеко не єдиним інструментом e-демократії – «громадські online-слухання», «бюджети участі», «альтернативні online-міськради» та інші механізми повинні активніше впроваджуватися в містах України.

Ризикнемо припустити, що саме «інтернетизація» суспільства, що знижує роль маніпуляцій в традиційних медіа, в довгостроковій перспективі залучить більше громадян до спільного управління і допоможе українцям переосмислити свою роль у відносинах «держава» – «громадянин».

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля»

Антон Авксентьєв, експерт

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»  

Матеріал підготовлено у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади