Громадянська освіта для прифронтових регіонів в контексті завдань реінтеграції тимчасово окупованих територій | Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Громадянська освіта для прифронтових регіонів в контексті завдань реінтеграції тимчасово окупованих територій

Реінтеграція не може обмежуватись лише деокупацією та поверненням під контроль української влади тимчасово окупованих територій. Запорука результативності процесу –  об’єднання громадян на основі єдиної системи громадянських цінностей.

Тому реінтеграцію слід розглядати також як формування громадянської ідентичності у всіх громадян держави. Громадянська ідентичність – це той фундамент, без якого не можливе ані становлення сильної держави, ані цивілізоване вирішення конфліктів у суспільстві, ані ефективний контроль суспільства за владою. Тому формування громадянських цінностей має бути одним з основних векторів державної політики. Однак до сьогодні ціннісна складова реінтеграції не стоїть на порядку денному влади. У публічному дискурсі бачимо лише констатацію проблеми ідентифікаційної розмитості.

Наявність суттєвих регіональних відмінностей зумовлює необхідність проведення багаторівневої політики реінтеграції. Її розробка потребує визначення специфічних соціально-політичних характеристик регіонів та особливостей регіональної політичної свідомості. Крім того, слід враховувати різне значення і роль регіонів у процесі реінтеграції. Прикордонні і прифронтові області не тільки внаслідок географічної близькості, але і в силу інших факторів мають відігравати визначальну роль.

Чому роль прифронтових і прикордонних регіонів особливо важлива?

Початок війни на Донбасі супроводжувався активним розкручуванням у російських ЗМІ проекту «Новоросія». Безліч «історичних» передач на різних каналах «нагадували» про належність РФ південних і східних областей України. Ідеологи «русского мира» переконували у необхідності «відновити історичну справедливість». Мобілізація масової свідомості для підтримки війни та бажаючих і не дуже бажаючих для безпосередньої участі у ній проходила під гаслами захисту від київської «хунти і карателів» «братнього», «російськомовного», орієнтованого на «русский мир» і на союз із Росією, народу. Не варто забувати, що проектом та гаслами був забитий мозок і більшої частини мешканців південного сходу. Фактично синхронні дії, які спрямовувались на дестабілізацію ситуації у Харкові та в Одесі, вказали на значно більший апетит РФ щодо українських територій. Експерти констатували план створення «дуги Путіна», яка має відрізати Україну від Чорного моря. Тож у зону пріоритетних російських інтересів, згідно цих проектів,  потрапили не лише Донецьк і Луганськ, а ще й Харків, Одеса, Дніпро, Запоріжжя, Херсон і Миколаїв.

Протягом останніх двох років від російських та українських політиків і експертів лунає багато заяв про те, що проект «Новоросія» закритий і «похоронений». Щоб з’ясувати, на якій стадії «похоронної процесії» він реально перебуває, проаналізовано чимало публікацій, присвячених «геополітичним перспективам «молодих республік»» у російських інформаційних джерелах. На цій підставі можна зробити такі висновки:

  • Глядачам і читачам ще часто нагадують про те, що створення «ДНР» і «ЛНР» позиціонувалось як створення плацдарму для реалізації великого проекту «Новоросія», тобто, об’єднання у ньому всього Півдня і Сходу України.
  • «Новоросія» трактується як «спасіння рідної землі, яка історично називалась «Малоросія», «Новоросія». Тобто, ключовий вектор політизації історії та історизації політики не змінився.
  • Акцентується увага на тому, що «Новоросія» вже «відбулася у серцях і душах людей», і не лише у мешканців самопроголошених «молодих республік». Це змушує докладати зусиль для «звільнення і приєднання до «Новоросії» Харківської, Одеської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської і Миколаївської областей.
  • Станом на тепер пріоритетним визнається «мирний шлях» боротьби за «Новоросію». Одним із ключових засобів визначається посилення впливу на свідомість мешканців тих областей, які згодом мають приєднатися, оскільки «історичний процес не зупиняється».
  • Часто зустрічаються заклики відмовитись від бліцкригу, однак діяти постійно і масштабно. Використовуючи різні аналогії, ідеологи проекту пояснюють, що не варто відразу розпалювати велике багаття, бо це може активізувати українську владу у напрямку протидії і налякати оточення потенційних «новоросів». Тому краще підігрівати настрої повільно, але постійно. Так об’єкт впливу «дійде до готовності комфортно».
  • Війна в Україні і далі трактується як глобальне протистояння Росії і США, яким і відводиться головна роль у її припиненні. При цьому, заяви про недопустимість втрати України звучать однозначно. Показово, що мотивація до перемоги у боротьбі за Україну вже вийшла за рамки геополітичних причин. На перший план пересуваються мотиви збереження РФ у теперішньому вигляді. Інакше, вона перетвориться на країну, у якій західні регіони перебуватимуть під впливом Європи, а всі, що за Уралом – Китаю. Коротко це виглядає так: якщо не хочемо, щоб Росія втратила Європу і позиції в Євразійському економічному союзі, стала як Україна і зруйнувалась як СРСР, Україну необхідно утримати.
  • Розширення «Новоросії» за рахунок південно-східних областей розглядається як перший необхідний крок у напрямку забезпечення перемоги Росії у глобальному протистоянні із англосаксонським світом.

Отже, меседжі, які посилаються через ЗМІ, вказують на те, що проект «Новоросія» не закритий, а південно-східні регіони України й далі не залишатимуться без пильної уваги сусідньої держави. Змінюються лише форми, засоби і сила натиску деструктивного впливу.Зважаючи на високий рівень «інфікованості вірусом «русского мира»» мешканців цих областей та на відсутність необхідного комплексу дієвих «протиепідемічних» заходів, можна констатувати загрозливу і вибухонебезпечну ситуацію. Той факт, що за час війни активізувалась патріотична меншість, не означає, що у значної більшості зникли ностальгічні і сепаратистські настрої.

Комплекс зовнішніх і внутрішніх передумов вказує на стратегічну важливість українських прикордонних регіонів і для Росії, і для України. РФ буде намагатися утримувати їх у орбіті свого впливу як плацдарм для подальшої дестабілізації і реалізації більш довгострокових проектів. Низка факторів полегшують виконання цього завдання. Головні серед них – велика питома вага проросійських та сепаратистських настроїв і домінуюча регіональна ідентичність, а також, вкрай слабкі зусилля української влади у напрямку подолання цих проблем. Для України південно-східні області важливі не лише з точки зору збереження цілісності держави і зміцнення безпеки, але й як платформа для реінтеграції окупованих територій та міцний ціннісний бастіон на шляху «русского мира». Однак, вочевидь, влада сьогодні значно недооцінює як роль цих регіонів, так і загрози, що походять від стану регіональної свідомості.

Харківська область – форпост на східному кордоні

Харківський регіон промисловий, густонаселений, межує із РФ, із Донецькою та Луганською областями. У 2014 р. уникнути «ХНР» вдалося завдяки кільком сприятливим обставинам. Однак високий рівень патріотизму харків’ян до таких не належить.На той час він був вкрай низьким і до сьогодні не набагато підвищився (якщо говорити про реальний, а не про демонстраційний). З одного боку, це залишає Харків на перших місцях у списку потенційних кандидатів на приєднання до проектів «русского мира», а з іншого – вказує на необхідність дуже суттєвої корекції регіональної політичної і громадянської свідомості. Харків має стати форпостом на східному кордоні і епіцентром формування громадянських цінностей, які будуть поширюватися на прифронтові і на звільнені території.

Харків прийняв найбільшу кількість внутрішньо переміщених осіб. За даними на кінець січня 2017 року, у Харківській області зареєстровано близько 200 000 ВПО. Більшість мешкають у Харкові і районі, а також, у найближчих до обласного центру районах.Ці громадяни – потенційні агенти реінтеграції. Однак для виконання такої місії вони мають стати носіями об’єднуючих цінностей, здатними поширювати їх після повернення на звільнені території. Чи сприяє цьому соціальне і освітнє середовище у Харківському регіоні, де вони мають сформуватися як носії демократичних цінностей та активістської культури? Які умови мають бути створені для ефективної громадянської соціалізації?

Соціально-політичний портрет регіону

Специфіка, напрямки і масштаби роботи визначаються не тільки метою і завданнями, а й особливостями того соціального середовища, у якому вона здійснюється. Тому визначимо його основні характеристики.

Історичний та географічний фактори залишаються у числі головних з точки зору впливу на регіональну свідомість. Ментальна спільність із «русским миром» сягає часів Російської імперії. Статус «першої столиці», промислового і наукового центру, масштабна русифікація за часів СРСР сприяли формуванню у свідомості більшості харків’ян стійкого «homo sovieticus». Яскраве свідчення домінування ностальгічних настроїв – результати усіх виборчих кампаній, що відбувалися за час незалежності. До початку 2000-х рр. політтехнологи називали регіон «червоним», оскільки більшість здобували комуністи. До 2014 р. більшість голосів здобували Партія регіонів та Комуністична партія України, які працювали на одному електоральному полі, стимулювали ностальгію за СРСР та експлуатували ідею «тісних зв’язків із братнім народом».

Після початку агресії соціально-політичний портрет регіону мало змінився. Результати позачергових парламентських виборів 2014 р. показали, що рівень підтримки «Опозиційного блоку» у порівнянні із рівнем підтримки Партії регіонів у 2012 р. знизився не так і суттєво – з 41% до 32%. Депутатами нової Харківської міської ради стали 57 представників «Відродження» та 7 від партії «Наш край». «Самопоміч» та «БПП» представляють 13 і 7 депутатів відповідно. Тож 2/3 представництва «Відродження» яскраво свідчать про «проєвропейські» настрої більшості харків’ян. Не надто відрізняється і партійний склад обласної ради. Домінують «Відродження» і «Опозиційний блок».

Процедура визнання РФ країною-агресором в обох радах була тривалою. Визнання відбулося з третьої спроби і не без тиску з боку Адміністрації Президента та активної громадськості. Харківські депутати-мажоритарники у Верховній Раді також відзначились при голосуванні 07.10.2017 р. за законопроект, що визнає на законодавчому рівні Росію країною-агресором.

З наближенням нових виборчих кампаній активізуються не тільки «Відродження» і «Опозиційний блок», підтримка яких зростає на фоні недовіри до вищих органів державної влади. Лідери партії «За життя», яка намагається з регіонального рівня вийти на загальнонаціональний, у якості базового регіону обрали Харківський.

За результатами опитування, презентованого Інститутом світової політики в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», яке проводилося компанією GfK Ukraine з 17 по 24 травня 2017 року, соціологи констатували підвищення рівня євроскептицизму. Найбільше скептичні настрої притаманні мешканцям Сходу. Оскільки опитування проводяться тільки на підконтрольній частині Донецької та Луганської областей і в Харківському регіоні, позиція Сходу більшою мірою репрезентується саме харків’янами. 63% респондентів пояснюють скептичне ставлення до європейської інтеграції погіршенням рівня життя та стану економіки у країні. Саме цей аргумент домінує у приватних розмовах. 7% опитаних зазначили, що через прагнення до євроiнтеграцiї Україна втратила території i продовжує воювати. Таку думку мешканці Харкова теж висловлюють дуже часто.

Варто відмітити, що у ставленні мешканців Харкова  до ЄС є певні парадокси. Багатьом подобається «сита Європа», дуже хочеться там опинитись. Більшість студентів хочуть виїхати до європейських країн. У крайньому випадку, хоча б у Польщу. Тільки у їхній свідомості Європа асоціюється із благами, а не з цінностями, реалізація яких забезпечує ці блага. Фактично кожен третій студент називає нас і себе «носіями європейських цінностей». Однак на питання про те, що ж представляють собою ці «європейські цінності» і що свідчить про те, що ми їх носіями, у абсолютній більшості випадків – жодної аргументованої відповіді. Сенс твердження про необхідність «будувати Європу в Україні» для свідомості багатьох мешканців східного регіону поки що залишається недосяжним.

Активна меншість, яка намагається привертати увагу до проблеми демократичних цінностей і сприяти їх впровадженню, поки що не досягла «критичної маси», достатньої для ефективного впливу на владні інститути та громадян. Таке соціально-політичне середовище не сприяє формуванню нових цінностей як основи реінтеграції.

Освітнє середовище: громадянсько-патріотичне виховання чи симуляція?   

Понад 27 000 із числа внутрішньо переміщених осіб – це діти, більшість з яких навчаються у школах Харкова та районних центрів. У яке освітнє середовище вони потрапляють? Носіями яких цінностей їх виховують у стінах навчальних закладів? Чи стануть вони агентами реінтеграції та демократичних змін? Чому і як їх навчають у школах та ВНЗ, яка атмосфера там панує?

Наша школа – це перший інститут, який привчає дітей ігнорувати право та закон, підкорятися носіям владних статусів і їхньому протиправному тиску. Безліч розпоряджень, які отримують щоденно учні, не тільки не мають жодного відношення до будь-яких норм права, але і прямо їх порушують. Щоденне шкільне життя складається із низки «дрібниць», кожна з яких спрямована на викорінення самої думки про те, що головний закон, а не носій певного статусу. Оскільки школа надійно вмонтована у вертикаль адміністративного ресурсу, диктат вчителів у ставленні до учнів наочно поєднується із їхнім рабським підкоренням владі і культом її носіїв. Ситуація вказує на наявність ознак соціально-психологічного садомазохізму, описаних Еріхом Фроммом у роботі «Втеча від свободи».  Така атмосфера не прийнятна для громадянського виховання.

Патріотичне виховання теж здійснюється час від часу. Як правило, «приступи патріотизму» спостерігаються після відповідного розпорядження «згори». Тоді терміново влаштовуються конкурси малюнків на патріотичну тематику, готуються вироби на конкурси, учнів відчитують за «недостатність патріотизму».

Як наочний приклад збоченого співіснування «святкового патріотизму» з «буденним сепаратизмом» маємо навести виставу у кількох актах, яку протягом місяця спостерігали учні одного класу харківської школи у виконанні одного вчителя. 1. На уроці природознавства вчитель розповів, що на Землі наявний дефіцит прісної води. Це дуже важлива причина для об’єднання із РФ, бо вона має вихід до Північного Льодовитого океану. Буде розтоплювати лід і ділитися із Україною прісною водою. 2. На відкритому уроці учні побачили вчителя у вишиванці. Протягом двох місяців до нього репетирували фізкультхвилинку під патріотичну пісню. 3. Напередодні Дня Перемоги прослухали про «братній народ», з яким перемогли ворога, тому і зараз маємо бути разом. У відповідь на зауваження учня, що зараз в Україні триває війна з РФ, почули: «не переймайтесь», «школа перебуває поза політикою». Цей приклад ілюструє типове для харківської школи середовище виховання, у якому перебувають діти харків’ян та переселенців.

Базові людські цінності як основа культури громадянськості

У коментарях з приводу нещодавнього кривавого ДТП у Харкові, експерти та аналітики підняли низку проблем, що призвели до трагедії, зокрема і проблему дисфункції сім’ї. Варто додати, що це також дисфункція і держави, і системи освіти. На перший погляд, подія безпосереднього не стосується піднятої нами проблеми. Однак це не так.Одна із ключових соціальних функцій освіти – прививати наступним поколінням ту систему цінностей, за якими має жити суспільство і на яких тримається його бажана модель. В основі усієї системи цінностей сучасних цивілізованих суспільств лежить цінність людського життя. Право на життя мислителі першим обґрунтували як природне право. Визнаючи і поважаючи це право, держави взяли на себе функцію його гарантувати і захищати. Закон набув найвищої сили. Західні системи освіти спрямовують колосальні зусилля на те, щоб з дитячого віку люди усвідомлювали найвищу цінність людського життя і вчилися керуватись законом у повсякденному житті. У нашому суспільстві людське життя сприймається дещо по-іншому. До сьогодні система освіти не має жодного відношення до виховання усвідомлення найвищої цінності людського життя і верховенства закону, інших цінностей цивілізованого суспільства. Для мешканців східного регіону, які менше бувають у європейських країнах і менше бачать на власні очі, як люди насправді з цими цінностями живуть, як всі елементи системи влади  їх захищають, навіть ці фундаментальні основи виглядають більше віртуальними, ніж реальними.

Повідомлення про трагічну подію у Харкові із відео-інформацією показали більшість впливових європейських ЗМІ. Деякі європейські чиновники зробили заяви, акцентуючи увагу на безпеці і законності, що лежать у основі системи цінностей цивілізованого суспільства. Як виглядає Україна в очах європейця? Вочевидь, як варварська країна. Але проблема більше навіть не у тому, як це виглядає, а у тому, як ми себе відчуваємо у суспільстві, що перебуває у стані аномії. Не дивно, що студенти не повірили повідомленню у ЗМІ про те, що короля Швеції поліція оштрафувала за перевищення швидкості. Судячи з їхніх запитань і коментарів, вони взагалі не можуть уявити буденну для європейця реальність рівності перед законом і однакової відповідальності за його порушення.

Таке середовище виглядає небезпечним з точки зору збереження цілісності держави і не прийнятним для вирішення завдань реінтеграції. Оскільки корені проблеми перебувають здебільшого у площині відсутності знань і компетентностей, логічно, що вирішення має починатись із реальних і конкретних кроків у напрямку громадянської і політичної освіти, засвоєння фундаментальних цінностей цивілізованого суспільства. Щоб європейські цінності перемістилися «із віртуального у реальне» у свідомості українців, потрібна системна і всеохоплююча просвітницька і виховна робота. Лише перехід у іншу ціннісну систему координат перетворить пересічного мешканця на ідеологічного захисника державності і агента реінтеграції.

Вища освіта без громадянської складової   

Харків – найбільше студентське місто. У 40 ВНЗ навчаються близько 200 000 студентів. Традиційно більшість студентів із східних та південних областей. З відомих причин із Луганської та Донецької областей тепер приїздять менше. Однак і зараз навчаються багато студентів-переселенців, студентів із прифронтових районів, є і студенти, які приїхали з окупованих територій. У Одесі працюють 20 ВНЗ, у Дніпрі – 19, у Запоріжжі – 8.Отже, найбільші обласні центри – це водночас і студентські центри. Від того, яку систему цінностей закладуть у їхній свідомості ВНЗ, залежить не тільки їхнє становлення як громадян, але і якість тих соціальних інститутів, які сьогоднішні студенти будуть відтворювати у дорослому житті.

У декого твердження про фактичну відсутність громадянського виховання може викликати здивування, а то й заперечення. Адже шкільні вчителі щиро вірять, що реалізують цю виховну місію. У ВНЗ з початку 1990-х рр. викладались «Політологія», «Соціологія», «Правознавство» та інші теоретично громадяноформуючі дисціпліни. Чому ж не виховували громадян?

У якості головних причин можемо назвати дві: слабка орієнтованість гуманітарних дисциплін на засвоєння прикладних громадянських знань і на формування системи демократичних цінностей; відсутність середовища для практичного застосування навіть тих фрагментарних знань, які студенти отримували з різних дисциплін. У підручниках і навчальних посібниках добре розкриваються основи теорії політики – що таке влада, політичні системи і політичні режими, партії і т.д. Але для громадянина важливо знати не лише, що таке влада та які теорії пояснюють її походження і сутність, що таке політичні партії та які сформувалися їх типи. Він має усвідомлювати, як цю владу поставити під контроль суспільства і змусити до відповідальності, зокрема, і із допомогою партійних механізмів. Саме аналітичної і практичної частини не вистачає у структурі діючої політичної освіти. Якщо ж і викладач – прибічник репродуктивного методу, а це не рідкість, то результат навчання визначається за принципом трьох «з» – завчив, здав, забув. Оскільки протягом останніх десяти років кількість гуманітарних дисциплін і час, відведений на їх вивчення, суттєво і систематично зменшувались, відповідно, зменшувались і можливості для громадянського виховання, навіть у випадку суб’єктивної орієнтації викладача на реалізацію цих завдань. У 2017/18 навчальному році гуманітарна складова вищої освіти – фактично ліквідована. Замість суттєвої переорієнтації, необхідної для подолання ціннісних конфліктів та формування громадянської ідентичності, маємо знищення навіть перспективи громадянської освіти і виховання.

Отже, станом на сьогодні відсутня не лише система політичної і громадянської освіти,  але і будь-які її елементи. Здійснюються лише окремі кроки у напрямку забезпечення більшої підтримки декларованих владою намірів. Так наприкінці серпня 2017 р. ВНЗ отримали листа МОН України із рекомендаціями щодо впровадження спецкурсів, проведення круглих столів та інших заходів, спрямованих на інформування студентів про НАТО. Для Харківського регіону це питання дуже актуальне, зважаючи на низький рівень інформованості про сутність і принципи функціонування зазначеної організації. Питання про підтримку чи непідтримку вступу до НАТО більшість мешканців регіону схильні вирішувати на основі відданості одній із двох політичних міфологем: «НАТО – абсолютне зло»; «НАТО – вирішення усіх проблем безпеки». Однак лист носив рекомендаційний характер. Рекомендації можна проігнорувати,  що  і відбулося. То чи може вирішуватись проблема у такий спосіб? Вочевидь, не може.

Якщо влада має наміри забезпечити підтримку суспільством євроінтеграційного та євроатлантичного векторів політики, то рухатися слід від загального до конкретного: спочатку базові громадянські і політичні знання, потім знання про сутність і принципи функціонування міжнародних політичних організацій та наддержавних союзів, і тільки після цього –обґрунтування доцільності руху України у напрямку цих союзів. І якщо це стратегія і політика держави, то мова має йти не про рекомендації, а про обов’язковість. Громадяни мають робити вибір на основі знань. Якщо навіть він буде не на користь владної стратегії, головне, що знання роблять його усвідомленим.

Революція Гідності почала створювати громадян. Багато з нас дійсно усвідомили потребу у свободі і зробили вибір на її користь. Однак, щоб стати громадянами, нам потрібно засвоїти систему базових громадянських цінностей, навчитись жити з ними і змушувати владу постійно відчувати їх наявність у більшості суспільства. Саме це стане реальною ознакою просування на шляху становлення політичної нації, яка усвідомлюватиме цінність незалежності і буде здатна відстояти її.

У південно-східному регіоні процес створення громадян і нації розгортається вкрай повільно. Тому громадянське виховання і освіта найбільш актуальні саме для тих областей, на які спрямована найбільша увага країни-агресора, у яких маємо найбільше ментальне і соціально-політичне підґрунтя для її успішних дестабілізаційних і загарбницьких дій, й які мають відіграти ключову роль у процесі реінтеграції.

Висновки

Реінтеграція неможлива без формування нової системи цінностей у всіх громадян держави. Це базовий вектор державної гуманітарної політики. Його розробка потребує врахування специфіки політичної свідомості різних регіонів України.

Держава самоусунулась від виконання функції виховання громадян. Дисфункція держави породжує дисфункції інститутів освіти та сім’ї. Навчальні заклади, які функціонують у специфічному регіональному культурному середовищі, продовжують виховувати молодь в дусі формальної поваги і реальної зневаги до права і закону. Патріотичне виховання також набуває симуляційного характеру. За таких умов нова система цінностей, як основа для об’єднання, може так і залишитись«віртуальною реальністю».

Прифронтові області потребують найбільшої уваги і найбільш масштабної програми громадянської освіти та виховання. Це зумовлено такими факторами: найбільша ментальна близькість і активні контакти із «русским миром»; найбільша кількість переселенців; перебування у зоні пріоритетної уваги російської влади, спецслужб і пропагандистів; значна кількість населення і концентрація навчальних закладів; найбільш активна діяльність проросійських політичних сил.

Освітянська та університетська спільнота, гуманітарії ще далекі від виконання своєї соціальної місії по вихованню громадян. Домінування підданської культури, психологія виживання і пристосування гальмують становлення інтелектуалів як еліти. Схильна до активності меншість поки що зосереджується лише на інформуванні влади про проблему.

Рекомендації

Сучасний етап становлення державності та процес реінтеграції вимагають першочергових зусиль, спрямованих на формування політичної нації. Її фундамент – базові демократичні цінності; засіб формування – системна громадянська освіта і виховання. Головним суб’єктом має стати держава, яка розробляє стратегію реінтеграції на загальнодержавному та регіональному рівнях, залучає впливові соціальні інститути до її реалізації.

Важливими складовими стратегії трансформації південно-східної регіональної свідомості мають стати громадянознавча гуманітаризація освіти та стимулювання становлення дієвих органів самоуправління у навчальних закладах.

На рівні середньої освіти необхідно:

  • Терміново впроваджувати курс «Громадянознавство» у школах.
  • Змінювати навчальні програми з історії для усіх класів. Увагу акцентувати на головних етапах, завданнях та змісті боротьби за впровадження ідей права, принципів демократії, особливостях становлення інституту громадянства тощо.
  • Відходити від суто теоретичного викладання правознавства. Вивчення кожної теми має супроводжуватись практикумом -розглядом конкретних ситуацій, у яких можуть застосуватись набуті знання.
  • Широко впроваджувати громадянознавчі та правознавчі практикуми для всіх груп населення.
  • Розпочинати реалізацію програми тотальної громадянської освіти для вчителів.

На рівні вищої освіти необхідне не просто відновлення гуманітарної складової, а суттєва переорієнтація кожної з дисциплін на виконання завдання по вихованню еліт як носіїв найбільш яскраво виражених громадянських якостей. Це передбачає включення громадянознавчих складових до головних дисциплін:

  • При вивченні філософії має бути приділена увага філософським обґрунтуванням ідей права, принципів демократії, культури громадянськості тощо.
  • При вивченні базових тем з соціології слід акцентувати увагу на взаємообумовленості соціальних процесів та діяльності соціальних інститутів, на тих факторах, які визначають сучасний стан суспільства (Чому маємо аномію? Чому девіації стали нормою життя?).
  • Викладання політичної науки вимагає найбільш кардинальних змін у напрямку формування знань про взаємодію влади і суспільства в умовах цивілізованої демократичної держави, прищеплення нової системи цінностей, засвоєння практичних навичок громадянської активності.
  • З огляду на значну ментальну віддаленість прифронтових регіонів від цінностей європейської цивілізації, молоді доцільно вивчати і культурологію, в рамках якої увага має акцентуватись на розвитку і ролі демократичних цінностей у європейській культурі.

Необхідно впроваджувати громадянські практикуми та практики, особливо для студентів гуманітарних спеціальностей.

Навчальні заклади усіх рівнів мають бути максимально деполітизовані і виведені із вертикалі адміністративного ресурсу. В той же час вони мають бути більш відкритими для місцевої громади та громадських організацій, що працюють у галузі освіти.

Громадським організаціям, гуманітаріям необхідно переходити від констатації проблем та інформування влади до тиску на владні інститути різних рівнів. Це означає їхню трансформацію від груп інтересів до груп тиску, їхнє становленняяк лобістських інститутів, спрямованих на гармонізацію політичних відносин за європейськими цівілізаційними зразками.

Світлана Топалова

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля»

Матеріал підготовлено у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади