ЕФЕКТИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ НА МІСЦЕВИХ ВИБОРАХ: ВІДКРИТІ СПИСКИ В ЗАРУЧНИКАХ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ | АНАЛIТИЧНИЙ ЦЕНТР «ОБСЕРВАТОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

ЕФЕКТИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ НА МІСЦЕВИХ ВИБОРАХ: ВІДКРИТІ СПИСКИ В ЗАРУЧНИКАХ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Місцеві вибори в Україні можуть стати третім етапом «перезавантаження влади», однак на даний момент відносно них вкрай багато невизначеності. В тому числі, це стосується і питання виборчої системи, яка не просто переводить голоси в мандати, а здатна істотно впливати на підсумкові результати.

Один з можливих сценаріїв зі збереженням діючої системи на виборах до Харківської міської ради досліджується в новому матеріалі від Аналітичного Центру «Обсерваторія Демократії». Про те, як працює пропорційна персоналізована модель, наскільки вона може викривляти представництво територій і як результати істотно програмуються електоральної географією – читайте нижче.

«ПРАВИЛА ГРИ» ОБИРАЄ ПЕРЕМОЖЕЦЬ

Після того, як Володимир Зеленський наклав вето на прийнятий попереднім скликанням парламенту Виборчий кодекс, ситуація з місцевими виборами стала ще більш невизначеною.

По-перше, незрозуміла дата виборів: щодо Харкова найчастіше називалися три сценарії – позачергові вибори вже 8 грудня (разом з Києвом, Дніпром і Одесою), позачергові вибори навесні 2020-го по всій країні або чергові вибори 25 жовтня 2020 року.

По-друге, немає ясності щодо адміністративно-територіального устрою (особливо багато суперечливої ​​інформації про районний рівень місцевого самоврядування) і повноважень, за які боротимуться кандидати та партії.

По-третє, зберігається інтрига з «охопленням виборів» – чи будуть і яким чином проводитимуться місцеві вибори на непідконтрольній Україні частині Донбасу?

По-четверте, залишаються невідомими «правила гри»: чи пройдуть вибори за чинною виборчою системою, або в Офісі президента готується новий проект Кодексу з вигідною для «Слуги народу» електоральної моделлю місцевих виборів? Адже не секрет, що напередодні практично кожної виборчої кампанії (парламентської чи місцевої) у Верховній Раді робляться спроби (і часто успішні) змінити електоральну систему в інтересах партії влади.

Так, наприклад, в листопаді 2011 року «Партія регіонів» ініціювала (а «демократична опозиція» підтримала) повернення змішаної паралельної системи. І менш ніж за рік саме завдяки мажоритарній складовій «регіонали» з сателітами змогли сформувати більшість в новому парламенті, хоча за пропорційною частиною опозиція (партії «Батьківщина», УДАР і «Свобода») набрала більше, ніж «Партія регіонів» та КПУ.

Характерно, що діюча виборча модель для місцевих виборів також приймалася менш ніж за рік до дня голосування – в липні 2015-го. Всупереч рекомендаціям Венеціанської комісії, порушувати які в питаннях законодавства про вибори стало традицією для української влади (вже після оголошення про розпуск Верховної Ради Володимир Зеленський також намагався поміняти систему для майбутніх парламентських виборів).

Гасло «Ні виборам за законом Януковича!», яким свого часу озброювалися прихильники прийняття Виборчого Кодексу, зараз легко обертається проти самого Кодексу («Ні виборам за законом Порошенко!») та дає команді нового президента повний карт-бланш громадської підтримки на будь-які зміни виборчої системи «під себе».

Однією з головних причин ветування прийнятого парламентом і підписаного екс-спікером Андрієм Парубієм Виборчого Кодексу можна вважати саме невідповідність прописаної там системи виборів в обласні та міські ради інтересам «Слуги народу» (хоч в супровідній записці, де президент пояснював підстави для вето, до моделі для місцевих виборів претензій не було).

Той текст Кодексу, який опублікований на сайті Верховної Ради, не містив формального прохідного бар’єру для партій – залишався тільки «природно-арифметичний» бар’єр (необхідність набору голосів, достатніх для отримання одного мандата). Цей розмір «виборчої квоти» при грубому моделюванні, наприклад, для Харківської обласної ради виходив на рівні 8-ми тисяч голосів. Але виникає питання: навіщо домінуючій партії влади прибирати 5%-й бар’єр і «відкривати ради» (тим більше, що голоси, подані за партії, які не пройшли, пропорційно розподіляються серед переможців)?

Набагато логічніше виглядає протилежна стратегія, і в президентському варіанті Кодексу цілком може бути запропонована модель з 15-20% бар’єром. Як провести таку непопулярну норму, що консервує ради, без іміджевих витрат? Як варіант – зберегти відсутність «формального бар’єру» (на що й робити акцент у презентації проекту), але запропонувати пропорційну систему відкритих (знову іміджевий плюс) окружних списків з великою кількістю багатомандатних округів.

Працює вона наступним чином: наприклад, Харків ділиться на 9 округів (по контурах нинішніх районів), у кожному з яких партії подають районні списки. Мандатні квоти районів пропорційні кількості виборців: для Київського – 11, Холодногірського – 5 і так далі.

Виборці віддають голоси за партію, а також (факультативно) за конкретного кандидата з її районного списку. Припустимо, партія Х отримала в Холодногірському районі 40% голосів – значить, вона має право на 2 з 5-ти мандатів, і аналогічним чином розподіляються всі мандати в районі. Всі округлення – за методом найбільших залишків, тобто ніякого закритого компенсаційного рівня (на який передаються залишки), як це пропонувалося у Виборчому Кодексі Парубія.

Така система, під виглядом скасування формального прохідного бар’єру, боротьби з закритими списками і «мажоритаркою», може закласти високі природно-арифметичні бар’єри і законсервувати місцеві ради. Чим більше буде округів – тим сильніше зростає відсоток реального бар’єру. Посилити «консервацію» може норма про мінімальну кількість депутатів для формування фракції у розмірі якогось відсотка від складу ради, щоб партійні «одинаки», які пройшли в окремих районах, не змогли сформувати фракції самостійно.

Чи підуть в Офісі президента на подібні кроки – стане ясно, коли повернутий вже новому парламенту «на доопрацювання» Кодекс буде опублікований в новій редакції. Відразу після цього ми обов’язково проаналізуємо запропоновану в ньому виборчу систему і проілюструємо принципи її роботи за допомогою моделювання (на базі результатів парламентських виборів-2019 в Харківській області).

А в цій статті – проведемо аналогічне моделювання для діючої виборчої системи, адже в нинішній ситуації невизначеності саме чинний Закон «Про місцеві вибори» є хоч якоюсь інституційної точкою опори. Та й вірогідність збереження цієї електоральної моделі існує, причому чимала – принаймні, для цього нічого не треба робити, і тоді все залишиться так, як зараз написано в законі.

ЯК ПРАЦЮЄ ДІЮЧА СИСТЕМА

Прийнятий у липні 2015-го і діючий на сьогоднішній день Закон «Про місцеві вибори» передбачає на рівні обласних, міських і районних рад пропорційну персоналізовану систему з потрійним пов’язаним голосом: виборець отримує один бюлетень, в якому обирає «зв’язку» з трьох елементів – назви партії, кандидата від партії в цьому окрузі і «флагмана» списку (перший номер списку, який не закріплюється за якимось округом).

Проголосувати одночасно за будь-яку партію і кандидата від іншої політичної сили (як на парламентських виборах) не можна. При цьому партії не зобов’язані виставляти кандидатів у всіх округах. Партії, які подолали 5%-й бар’єр, допускаються до розподілу мандатів, число яких пропорційне набраним голосам.

А для визначення персонального складу одержувачів мандатів серед кандидатів від кожної партії складається свій «внутрішній рейтинг» (цей елемент дозволяє формально класифікувати систему як модель з «відкритими списками»). Наприклад, якщо партія отримала право на 10 мандатів, то їх володарями стають ті десять кандидатів від партії, в округах яких «зв’язка» (партбренд + флагман + кандидат) набрала найбільші відсотки. При цьому, яке місце кандидат зайняв в окрузі серед висуванців від всіх партій – не має ніякого значення (чого багато кандидатів не розуміли навіть в день голосування).

Як і передбачалося, пропорційна персоналізована система дозволила вирішити низку важливих завдань (зниження диспропорційності, відсутність «закритих списків»), але не була позбавлена ​​вад. Найчастіше недоліком такої системи називають те, що частина округів залишається без представництва і спотворюється принцип рівності голосів виборців. Але на наш погляд, більш згубним є електорально-географічний детермінізм системи: за великим рахунком, вирішальне значення набуває не кампанія кандидата, а правильний вибір округу з урахуванням традиційних неоднорідностей електорального простору.

З огляду на те, що для більшості виборців в «зв’язці» пріоритетними ставали перші два елементи – партійний бренд і «флагман» списку – маловпізнаваним кандидатам до місцевих рад важливо було обрати округ, де у партії традиційно підтримка вище, ніж на решті території.

Вибори 2015 року в Харківську міську раду підтвердили цю гіпотезу. Так, наприклад, від «Нашого Краю» пройшли тільки ті кандидати, які балотувалися в Холодногірському або Новобаварському районах (територія 174-го округу, де з 2002 року до Верховної Ради переобирається Олександр Фельдман – флагман обласного списку «Нашого Краю», тоді як у міському списку флагманом виступав його син). Від «промайданних» партій «БПП-Солідарність» і «Самопоміч» простіше було обиратися від округів, розташованих ближче до центру міста. За рідкісним винятком депутатами від цих партій стали ті, хто висувався у відносно більш «промайданних», центральних Шевченківському та Київському районах.

Якщо найближчі вибори до міської ради пройдуть за тією ж системою, то можна припустити, що електорально-географічний детермінізм знову стане одним з ключових чинників, які зумовлюють результат.

МОДЕЛЮВАННЯ СИСТЕМИ ВИБОРІВ ДО МІСЬКОЇ РАДИ ХАРКОВА

Для того щоб показати, як це працює, візьмемо за основу при моделюванні результати парламентських виборів-2019 в розрізі 84-х округів Харківської міськради. 5%-й бар’єр подолали б 5 партій – «Слуга народу», «Опозиційна платформа – За Життя», «Опозиційний блок», «Європейська Солідарність» і «Партія Шарія» (в обласну раду, до слова, пройшло б всього три сили з однопартійною більшістю президентської партії).

Партія % голосів Кіл-ть мандатів
Слуга народу 38,90 38
ОП – За Життя 25,65 25
Опозиційний блок 8,77 9
Європейська Солідарність 6,57 7
Партія Шарія 5,50 5

За інших рівних, мандати отримали б кандидати, які балотуються в округах, зазначених на картах нижче (особливо сильно це припущення працює по відношенню до тих партій, у яких мало відомих кандидатів з особистим рейтингом, хоча «кейс Новака» в 2015-му показав, що навіть секретар міськради може виявитися аутсайдером внутрішньопартійного рейтингу, якщо при виборі округу не враховує особливості електоральної географії міста). Для кожної партії далі представлені дві електоральні карти – результати парламентських виборів-2019 в розрізі 84-х округів міськради і «умовно прохідні округи».

«Слуга народу»

Результати пропрезидентської партії вже не такі однорідні, як набрані Володимиром Зеленським у першому турі відсотки. В цілому, вони вписуються у загальну центр-периферійну закономірність (приклади якої в масштабах Харкова фіксуються кожен електоральний цикл): підтримка «Слуги народу» відносно нижча в центральних округах (в розрізі районів – мінімальні значення в Шевченківському і Київському) і вища на околицях (ця залежність більш типова для партій «контрмайданного» табору). При цьому простежується закономірність більш високих результатів в округах з приватним сектором (в розрізі районів – максимальний рівень підтримки в Новобаварському), що добре корелює з розкидом сукупних результатів партії по Харкову (38,9%) і решті області (46,6%). У межах міста розкид екстремумів (в розрізі 84-х округів міськради) – від 29,7% в самому центрі до 44,42% в районі Основи і Жихаря

«Опозиційна платформа – За Життя»

Як вже було сказано, партії «контрмайданного» табору в Харкові, часто, набирають найбільші відсотки на околицях і мінімальні в центрі. Це повністю справедливо і для «ОП – За Життя»: в розрізі районів її пік збігається з традиційно самим «контрмайданним» Індустріальним районом. При цьому, на відміну від «Слуги народу», у «За Життя» немає «бонусів» приватного сектора – швидше, навпаки, в цих округах підтримка нижче, ніж в сусідніх з багатоквартирними будинками. За інших рівних, самий виграшний варіант для кандидатів від «За Життя» – балотуватися десь на ХТЗ; самими «непрохідними», ймовірно, виявляться округу в центрі міста або зі студентськими гуртожитками. Загальний розкид результатів в розрізі 84-х округів – від 18,7% в районі метро Ботанічний сад (включаючи студмістечко) до 30,8% на ХТЗ.

«Опозиційний блок»

На відміну від попередніх електоральних циклів, зараз результати «Опозиційного блоку» найгірше співвідносяться з будь-якими закономірностями, тому що найбільшою мірою залежні від адміністративно-мобілізаційних чинників. Ймовірно, і на місцевих виборах кандидати від команди Кернеса (чи підуть вони під брендом «Опозиційного блоку», «Довіряй ділам», «Відродження» або будь-яким іншим) за своє місце у «внутрішньопартійну рейтингу» боротимуться без оглядки на електоральний ландшафт округів. А вже згаданий кейс Новака, коли 12 кандидатів від «Відродження» відмовилися від мандатів, щоб допомогти пройти секретарю міськради, і зовсім нівелює значимість для команди мера цього внутрішньопартійного рейтингу.

«Європейська Солідарність»

Найбільша варіативність і максимальний розкид екстремумів з «умовно прохідних» партій спостерігається у «Європейській Солідарності». У центральних округах Шевченківського та Київського районів результат партії перевищує 11%, на околицях (особливо в приватному секторі) опускається до 3-4%. Такі триразові розриви на маленьких величинах вкрай складно відіграти, тому в кейсі цієї партії ще на етапі закріплення кандидатів за округами можна буде досить точно спрогнозувати фаворитів.

«Партія Шарія»

Поки доля перспективної франшизи «Партії Шарія» в Харківському регіоні залишається невідомою, вже можна спрогнозувати, за які округи будуть боротися її висуванці – з 5-ти «умовно прохідних» в нашому моделюванні 4 розташовані на території студентських містечок, що підтверджує гіпотезу про віковий «перекос» у структурі виборців партії. В іншому ж результати досить однорідні з невеликим спадом в округах приватного сектору.

Зрозуміло, таке умовне, «знеособлене» моделювання не ставить собі на меті виявити гарантовані стратегії успіху для кандидатів тих чи інших партій в умовах діючої системи. Наприклад, на місці висуванців від «Слуги народу», ймовірно, не варто поспішати займати «виграшні» округу в приватному секторі Новобаварського району, а слід згадати про «фактор Фельдмана» і те, що саме 174-й округ став на виборах до ВР єдиним у місті, де пропрезидентський кандидат програв. Крім чинників популярності окремих особистостей, на електоральний ландшафт може вплинути «контрольоване» голосування на окремих дільницях. При цьому ілюстрація роботи діючої системи дозволяє кількісно оцінити одну з головних її вад – порушення принципу рівності голосів виборців і пропорційного представництва районів у міськраді.

Район Має бути депутатів Депутатів (за моделюванням)
Шевченківський 12 9
Київський 11 9
Московський 17 17
Холодногірський 5 7
Новобаварський 7 6
Основ’янсmкий 6 8
Слобідський 9 7
Індустріальний 9 13
Немишлянський 8 8

Найбільш критична «недопредставленість» – у двох відносно більш «промайданних» районів (Шевченківського та Київського), перш за все, з огляду на те, що тільки одна з п’яти умовно прохідних партій відноситься до цього «промайданного блоку». Головний бенефіціар – Індустріальний район, який в моделюванні отримав на 4 депутати більше, ніж повинен. У цілому, слід зазначити, що рівень спотворень пропорційного представництва не такий критичний, як на це вказують критики виборчої системи.

Висновки та рекомендації

Невизначеність щодо виборчої системи для місцевих виборів може бути безпосередньо пов’язана з уже традиційним для будь-якої української влади пошуком найбільш максимізуючої власні вигоди моделі з точки зору актуальної електоральної кон’юнктури. У прийнятому парламентом і відхиленому президентом проекті Виборчого Кодексу для обласних і міських (у містах з населенням від 90 тисяч) рад пропонувалася максимально відкрита система без формальних процентних бар’єрів (з природничо-арифметичним бар’єром у розмірі виборчої квоти). Для електоральних домінант така система невигідна, хоча сама по собі вона видається корисною для місцевого партбудівництва і оптимальною з точки зору мінімізації відсотка «втрачених голосів» виборців.

У цілому, ситуація постійних змін «правил гри» напередодні виборів – це свідома маніпуляція результатами виборів. Абстрагуючись від інтересів нинішніх парламентських фракцій, доцільно було б, по-перше, законодавчо ввести мораторій на будь-які зміни виборчих систем менш ніж за 2 роки до виборів (щоб інтересантом було практично неможливо передбачити, яка система буде їм вигідна), по-друге, підвищити необхідну квоту для змін електоральних систем з 226 до 301 голосів народних депутатів.

Діюча виборча система для обласних, міських і районних рад досить успішно поєднує в собі принципи максимальної пропорційності і зв’язку депутатів з округами. Разом з тим, можливість появи не представлених депутатами округів і порушення принципу рівності голосів залишаються її вадами. Ще один специфічний момент системи – електорально-географічний детермінізм результатів, який ставить на чільне місце правильний вибір округу в поєднанні з суб’єктом висування. Це зменшує «відкритість списків», дозволяючи «запрограмувати» потрібну черговість ще на етапі закріплення кандидатів за округами.

А повністю нівелює «відкритість списків» – можливість повторення «кейса Новака» для будь-якої партії. Вимога від кандидатів ще до виборів написати заяву з відмовою від мандату, з одного боку, дзеркально відображає принципи «страхувального менеджменту» на рівні центральної влади, але з іншого боку, взагалі знецінює всі внутрішньопартійні рейтинги. Можливо, слід законодавчо обмежити цю опцію, щоб неможливо було передати мандат потрібного кандидата-аутсайдеру рейтингу (наприклад, через механізм втрати мандату партією в разі відмови трьох поспіль членів списку).

Антон Авксентьєв, кандидат політичних наук,

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля».

Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».