Електоральний «парашутизм» в українській політиці | АНАЛIТИЧНИЙ ЦЕНТР «ОБСЕРВАТОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Електоральний «парашутизм» в українській політиці

3 червня виповнюється рівно 235 років з дня винаходу Франсуа Бланшаром парашута. А через більш ніж два століття українські «мажоритарники» винайшли практику «парашутизму» – саме такий сленговий неологізм у політичному лексиконі використовують відносно кандидатів, які балотуються в округах, до яких не мають ніякого відношення. У день народження парашута Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» представляє дослідження феномену «парашутизму» в українській політиці, кількісно оцінюючи, які партії частіше висувають в округах «парашутистів».

Свій серед чужих, чужий серед своїх

На березневих довиборах народного депутата в 179-му окрузі (Харківська область) з 40-ка зареєстрованих кандидатів тільки 2 вказали, що проживають на території округу, ще 14 – на території Харківської області, а 24 виявилися представниками інших регіонів. Хоча логіка висування «технічних кандидатів» зрозуміла і була нами описана в окремому матеріалі, це все одно яскрава ілюстрація того самого «парашутизму».

Відмова від мажоритарної складової і перехід до пропорційної системи з регіональними списками проблему не знімає, а, можливо, навіть посилює. Якщо зараз «парашутисту» ще необхідно довести виборцям, що він хоч і не «свій», але здатний відстоювати інтереси округу, то в нових умовах «напіввідкритих списків» може вистачити просто високого місця в регіональному списку партії. В такому випадку якоїсь «політичної відповідальності» перед виборцями не буде взагалі.

Два важливих попередніх зауваження.

По-перше, зрозуміло, є й кандидати, які перемагають в абсолютно чужому для себе окрузі, потім ефективно працюють і підтримують зв’язок з виборцями в розрахунку на переобрання. Свого роду – інвестиція в політичний капітал і власну незалежність від партійної кон’юнктури. І такий «чужий» для людей буде корисніше, ніж «свій земляк», що швидко про них забуде. Однак протилежних прикладів, на жаль, набагато більше: на кожних наступних виборах ресурсні «парашутисти» знаходять собі інший округ, домовляються про місце в партійному списку або не балотується взагалі – відповідно, раціональної мотивації вибудовувати роботу з виборцями після отримання мандата у них немає. До речі, це одна з причин пасивності багатьох «мажоритарників» IX скликання – вже зрозуміло, що округів в таких кордонах не буде, і нести політичну відповідальність перед тими, хто голосував за них в 2019-му році, не доведеться.

По-друге, Конституція (і конкретно її 76-я стаття) передбачає вичерпний перелік вимог до кандидатів в народні депутати – 21 рік на момент дня виборів, право голосу, відсутність непогашеної судимості, проживання в Україні протягом останніх 5 років. Ні про яку прив’язку до території (регіону або округу) мова не йде, тому правових підстав для будь-якої дискримінації «парашутистів» немає.

Що ж тоді негативного в цьому явищі? Перш за все, спотворюється принцип пропорційного представництва в парламенті різних територій, що посилює асиметрію в їхньому розвитку.

Грубо кажучи, «розквартирування» столичних бізнесменів, діючих нардепів або причетних до правлячого регіональному клану осіб в вакантні провінційні округи не можна в повній мірі назвати «представництвом» цих територій в парламенті. У середньостатистичного «депутата-парашутиста» у порівнянні з «місцевим» набагато менше мотивації бути «представником» – лобіювати інтереси округу, звіряти кожне своє голосування з настроями своїх виборців – адже він може собі дозволити ніколи туди не повертатися. Він не проживає в окрузі сам і там не живуть його батьки, після закінчення каденції йому не доведеться ходити по цих вулицях і вислуховувати докори, а якщо виникне бажання повторно отримати мандат – це завжди можна зробити в іншому окрузі або списку.

На дистанції масовий «парашутизм» загострює протиріччя між центром і периферією, може служити додатковим каталізатором відцентрових настроїв. Особливо, якщо переможець виборів «парашутист» вступає в конфлікт з місцевою владою, і починається переділ сфер впливу в окрузі, що сприймається місцевими як бізнес-експансія з боку «чужих».

В умовах, коли місцеві партійні активісти бачать, що перспектив висування в потенційно прохідних округах немає, і рішенням центрального з’їзду округ віддають «грошовому чужому», «парашутизм» також не сприяє ефективному партбудівництву.

З огляду на, найчастіше низький рівень стартової впізнаваності «парашутистів», у своїх досить агресивних виборчих кампаніях вони намагаються компенсувати це, вдаючись до недемократичних форм агітації, прямого і непрямого підкупу. Класичний кейс кампанії, де беруть участь два і більше ресурсних «парашутисти» – це довибори в 205 окрузі Чернігівської області 2015 року, які стали однією з найбільш «брудних» виборчих кампаній в електоральній історії України.

«Індекс парашутизму»: методологія дослідження

Ключова проблема дослідження «парашутизму» полягає в індивідуальності кейса кожного конкретного кандидата, яку необхідно систематизувати і привести до спільного знаменника. І працюючи з великим масивом даних, де в чому цією індивідуальністю доводиться жертвувати. Йдеться про те, що практично кожному «парашутисту» технологи прописують якусь легенду, покликану обґрунтувати його зв’язок з округом, і іноді вона дійсно є – адже умовно 20 років тому він тут навчався, або проходив службу в армії, або його мама родом з цих країв …

Щоб обробити тисячі кейсів, вимушено жертвуючи цією індивідуальністю, візьмемо за правило відштовхуватися тільки від офіційних даних про кандидатів, що містяться на сайті ЦВК, (а також інформації сайту «YouСontrol» про юридичні адреси підприємств, що вказуються кандидатами в «місці роботи») і офіційних трудових біографій кандидатів.

Об’єктом нашого дослідження будуть виступати висуванці партій в одномандатних округах на парламентських виборах 2012, 2014 і 2019 років. Проаналізуємо лише ті партії, які масово висували кандидатів. Наприклад, в 2019 році вибори проводилися в 199-ти округах: в більшості з них своїх кандидатів виставили «Слуга народу» (199), «Опозиційна платформа – За життя» (152), «Батьківщина» (146), «Опозиційний блок» (136), «Європейська солідарність» (133) і «Свобода» (120).

Сукупний «індекс парашутизму» для кожної партії може приймати значення в діапазоні від 0 до 1, де 0 означає, що всі кандидати «місцеві», 1 – що всі кандидати «парашутисти». Для розрахунку сукупного індексу аналізуються офіційні дані про висунутих партією «мажоритарників», і кожному присвоюється індекс 0, 1 або 0,5. Потім ці значення складаються і діляться на кількість висунутих партією «мажоритарників». Висунуті партією, але зняті в ході кампанії кандидати, теж враховуються.

Алгоритм розрахунку для кандидатів

Індекс «0» присвоюється кандидату в тому випадку, якщо на сайті ЦВК вказано, що він проживає в населеному пункті на території округу. Виходимо з того, що саме населений пункт (а не округ) виступає одиницею територіальної ідентичності для маркування «свій» – «чужий» в очах виборців, а також в правовому полі існує поняття єдиної територіальної громади населеного пункту без її дроблення. Так що, наприклад, якщо в місті кілька округів, і кандидат проживає не в тому, в якому балотується, йому все одно присвоюється нульовий індекс.

Проміжний індекс «0,5» присвоюється кандидату, якщо він не проживає в населеному пункті на території округу, але виконується хоча б одна з таких умов:

  • кандидат народився в населеному пункті на території округу,
  • кандидат проживає в адміністративно-територіальному регіоні, до якого належить округ,
  • присутній зв’язок з округом за місцем роботи кандидата (зокрема, нинішнє вказане місце роботи кандидата знаходиться на території округу).

Індекс «1» присвоюється всім іншим кандидатам, які не живуть в населеному пункті на території округу і для яких не дотримуються всі три названих вище умови («місце народження», «робота», «регіон»). Виняток – для народжених на тимчасово непідконтрольній Україні території («0» якщо балотується в одному з «донбаських округів» або за поточним місцем проживання; «0,5» – якщо в будь-якому іншому окрузі).

Що упускає така методологія? Перш за все, це аналіз великого обсягу відкритих даних, які, на жаль, не завжди збігаються з реальністю. Трапляються прецеденти, коли «парашутиста» напередодні старту виборчої кампанії прописують на території округу, і, за офіційною інформацією ЦВК, він вже «місцевий» – наприклад, таким шляхом пішла команда висуванця від «Слуги народу» в 169-му окрузі Олександра Куницького. Кандидати не повідомляють в ЦВК, протягом якого часу вони проживають в своєму нинішньому населеному пункті, тому обробляючи тільки офіційні дані за єдиними для всіх мажоритарників критеріям, ми не вловлюємо такі маніпуляції. Так само як можлива (хоча й трохи нелогічна) зворотна ситуація – фактичне місце проживання кандидата відповідає округу, але зареєстрований він за іншою адресою в іншому населеному пункті (наприклад, хтось із діючих нардепів-мажоритарників за каденцію поспішив обзавестися київською пропискою). Є ще деякі точкові нюанси, що не оцифровуються алгоритмом, і всі вони пов’язані з певною обмеженістю офіційних даних. І все ж це представляється «меншим злом» порівняно з аналізом різних неофіційних джерел по кожному кандидату в кожному окрузі – як з точки зору, власне, можливості проведення масштабного дослідження, так і його похибок.

«Ми до вас приїхали на годину»: хто більше

Почнемо з результатів розрахунків для парламентських виборів-2019. На діаграмі нижче представлені «індекси парашутизму» 6-ти партій, які висунули мажоритарників в більшості одномандатних округів. Діапазон значень: від мінімальних 0,129 у «Свободи» (найменше «парашутизму») – до максимальних 0,251 у «Слуги народу».

Ще одна діаграма за підсумками розрахунків показує, який відсоток висуванців партії проживають в своїх округах. Мінімальний відсоток – 55,8% у «Слуги народу», максимальний – 80% у «Свободи».

Слід зробити невелике зауваження про результати-2019. Не всі кандидати, які де-факто представляли політичну силу, де-юре нею висувалися – щоб уникнути перенесення партійного антирейтингу, багато кандидатів вибирали амплуа «самовисуванців». Іноді до такої стратегії вдавалися діючі народні депутати, особливо представники попередньої влади, багато хто з яких цілком підходив під визначення «парашутистів». Однак ось цей ефект «парашутистів» з числа самовисуванців за формальними критеріями алгоритмом НЕ оцифровувався – аналізувалися тільки ті кандидати, які висувалися партією офіційно.

Кілька яскравих кейсів-ілюстрацій до теми «партійного парашутизму» на виборах 2019 року. Перш за все, слід зазначити, що «чистих парашутистів» (кандидатів з індексом «1») істотно менше, ніж оцінених в проміжні «0,5» – в середньому для 6-ти партій це 4,6% і 24,2% відповідно. Головним трендом в цьому сенсі стало висування представників обласних центрів у всіх округах області – тобто, в програшному положенні виявляються всі інші громади регіону. І якщо великі за мірками області міста (калібру Кременчука для Полтавської або Кривого Рогу для Дніпропетровської) ще можуть відстояти свою «кандидатську квоту», то в неоднорідні сільські округи, що складаються з декількох районів, часто відправляють кандидатів з обласного центру.

Що стосується «чистих парашутистів», то деяким регіонам не пощастило сильніше, ніж іншим – перш за все, мова йде про такі центрально-українські області, як Кіровоградська, Черкаська та Чернігівська. Судячи з усього, концентрація грошових ресурсів у Києві настільки істотніша його пропорційної частки округів, що столичні кандидати «не вміщаються» тільки в Києві і Київській області – центральні штаби партій вимушено приносять в жертву представництво сусідніх регіонів.

Наприклад, в окрузі №101 (Кіровоградська область) переміг висуванець «Слуги народу», київський адвокат і уродженець Івано-Франківська Юрій Кузбіт, а друге і третє місця також залишилися за «парашутистами» – нардепом-самовисуванцем Максимом Поляковим і ще одним киянином Юрієм Кравченком від «Батьківщини». Інтерес київських «парашутистів» саме до цього округу може пояснюватися тим, що в 2014-му році нардепом тут обрали Михайла Поплавського, який в 2019-му очолив список «Аграрної партії», залишивши округ вакантним. У сусідньому 102-му окрузі того ж регіону «Слуга народу» і «Батьківщина» також зробили ставку не на місцевих, а на «столичних»: пропрезидентську партію представляв корінний киянин і адвокат Артем Петрощук, а партію Юлії Тимошенко – безробітний Сергій Лібега, і обидва вони розгромно програли корінному жителю Києва, самовисуванцю Олесю Довгому, який обрав собі цей округ ще в 2014-му.

Таких епізодів з «експансією» киянами округів у сусідніх областях досить багато. Але, ймовірно, іноді діючі київські нардепи керувалися електоральної кон’юнктурою – показовий у всіх відносинах приклад з депутатом Євгеном Рибчинським. У 2014-му році корінний киянин, поет і «громадський діяч» Рибчинський успішно балотується від «Блоку Порошенко» в 211-му окрузі (Голосіївський район столиці). Отримавши на тренді президентської підтримки мандат, вже через рік народний депутат виходить з фракції БПП, також у 2015-му нардеп як самовисуванець балотується в мери Києва і займає 17-е місце з результатом 0,44%. А в 2019-му році на парламентських виборах Рибчинський балотується вже від «Батьківщини», але не у «своєму» 211-му окрузі Києва, а в розташованому за 600 кілометрів від Києва прикордонному з Польщею окрузі №122 Львівської області. Розрахунок, мабуть, був на те, що підтримка Володимира Зеленського і, відповідно, позиції «слуг народу» у Львівській області набагато слабші, ніж у Києві – і це дійсно так (кандидат від пропрезидентської сили зайняв всього лише 5-е місце в окрузі), що, втім, не завадило «нардепу-парашутисту» розгромно програти вибори, посівши 8-е місце в окрузі і набравши 4,86%.

Пошук округу, виходячи не з власного зв’язку з ним кандидата, а закономірностей електоральної географії, виявився однією з типових стратегій висування «парашутистів», яка, втім, лише в поодиноких випадках приносила успіх. Однак повернувшись від локальних окружних кейсів до узагальнених показників «індексу», можна порівняти цифри основних політичних сил в 2019 році з показниками на виборах 2014 го і 2012-го.

Для виборів 2014 року розраховані значення «індексу» таких партій – «Блок Порошенко», «Батьківщина», «Радикальна партія Ляшка», «Народний фронт» і «Опозиційний блок». Отримані значення «індексу», а також відсоток висунення партіями «місцевих» кандидатів представлені на двох діаграмах нижче.

 

Як і на виборах 2019 року, «парашутизм» більш характерний для пропрезидентської партії – в даному випадку для «Блоку Порошенко» (в 2019-му році значення «індексу» для цієї політичної сили знизиться з 0,229 до 0,132). Характерними прикладами «чистих парашутистів» можуть служити львівський бізнесмен Роман Мацола, який переміг в окрузі №190 (Хмельницька область), або київський політик Владислав Голуб, який отримав мандат в 197-му окрузі (Черкаська область). Для створення видимості зв’язку з округом в бюлетені місцем роботи Голуба була вказана громадська організація «Форум розвитку Черкащини».

Втім, не завжди «парашутисти» – це потенційні фаворити кампанії: наприклад, в 2014-му році в деяких округах Луганської області за квотою «Блоку Порошенка» балотувалися київські політтехнологи, які співпрацювали з Сергієм Шаховим, покликані всіляко допомагати його команді (зокрема, впливаючи на комісії). Так, в 106-му окрузі самого Шахова від пропрезидентської сили висувався киянин Євген Єфименко, який кількома роками раніше навіть розміщував резюме «помічника депутата і організатора виборчих кампаній» на work.uа (весь досвід роботи – в Києві). У 2012-му році Єфименко був одним із менеджерів виборчої кампанії Шахова, а в 2014-му – його «технічним суперником». Сам Шахов на виборах розгромно програв і домігся депутатського мандата лише в 2019-му, за цей час встигши створити досить успішну партію «Наш Край», яку багато експертів і інсайдерів називали «технічним проектом» адміністрації президента Порошенка.

У поодиноких випадках «технічних парашутистів» як слабких кандидатів без депутатських амбіцій виставляли всі партії-фаворити. Наприклад, у 2014-му в такому «зливі» округу під самовисуванця Олеся Довгого (округ №102 в Кіровоградській області) взяли участь БПП, «Батьківщина» і «Народний Фронт». Нагадаємо, що в 2019-му році відбудеться те ж саме, і опонентами Довгого від «Слуги народу» і «Батьківщини» також виявляться слабкі «парашутисти», котрі не претендують на перемогу.

Часто реальність зв’язку кандидата з округом ігнорували і в «Народному фронті» (значення «індексу» – 0,221 – зовсім трохи нижче, ніж у «Блоку Порошенка»). Яскрава ілюстрація – переможний кейс уродженця і мешканця села Ярівка Чернівецької області «козака Гаврилюка», відправленого восени 2014-го партією в 95-й округ Київської області. Через 5 років, на виборах-2019, він буде балотуватися в цьому ж окрузі як самовисуванець і встановить антирекорд серед діючих нардепів, набравши всього 0,56% голосів.

Завершують ретроспективний аналіз парламентські вибори 2012 року. Інституційно вони характеризувалися поверненням «мажоритарки» після 10-річної паузи і двох кампаній по чистій пропорційній системі. Тобто, на той момент чинні 450 депутатів, що пройшли до Верховної Ради в 2007-му за списками, опинилися перед фактом, що місць залишиться тільки 225 і багатьом варто зайнятися пошуком мажоритарного округу. У такій ситуації можна було б припустити, що «індекси парашутизму» для партій повинні бути максимальними серед трьох розглянутих циклів. Однак розрахунки спростували цю гіпотезу – на двох діаграмах нижче ми бачимо значення, співставні з кейсами 2014-го і 2019-го років.

 

Найбільше значення «індексу парашутизму» (і мінімальний відсоток «місцевих кандидатів») на виборах-2012 виявилося у партії, яка в самій своїй назві декларує ідею справедливого представництва територій. Хоча насправді «лідерство» «Партії регіонів» очікувано і підтверджує гіпотезу про те, що «парашутистів» завжди більше серед висуванців саме пропрезидентської сили. Так, киянка Юлія Льовочкіна успішно балотувалася в більш сприятливому для «регіоналів» Криму (округ №6), Артем Пшонка – в 81-му окрузі Запорізької області, столичний нардеп Антон Яценко – в 200-му окрузі на Черкащині.

До слова, Яценко якраз і є приклад «парашутиста», який вклав ресурси в роботу з округом як інвестицію в свою незалежність. Якщо в 2012-му році за підтримки «регіоналів» він виграв у «чужому» окрузі з результатом 29,9%, то в 2019-му році вже в якості самовисуванця набрав 69,1% (правда, і опонент від «Слуги народу» у нього був відверто слабкий «парашутист» – ситуація з ознаками «зливу округу», як і в «кейсі Довгого»). А в чомусь типове і «позачасове» для «парашутистів» від влади інтерв’ю дав кандидат «регіоналів» в 127-му окрузі (Миколаїв), киянин Володимир Наконечний: на запитання журналіста «чому Миколаїв?» він відповів, що давно знайомий з губернатором, а недавно отримав пропозицію стати «куратором області» в столиці.

Яскравими ілюстраціями «парашутизму» від «демократичної опозиції» на виборах 2012-го стали «медійники» (ймовірно, в розрахунку на їх високу впізнаваність поза прив’язкою до конкретної території). Так, наприклад, столичну телеведучу Ольгу Герасим’юк в останній момент Арсеній Яценюк виключив зі списку «Батьківщини», і вона пішла від УДАРу в 139-му окрузі Одеської області. Вибір округу кандидат мотивувала тим, що «тут у неї спільнота однодумців» і «є бажання не просто провести шоу-кампанію, а піти на щось складне». Київська журналістка Тетяна Чорновіл була виставлена ​​«Батьківщиною» в 120-му окрузі Львівської області проти бізнесмена Ярослава Дубневича, а її колега по амплуа, криворізький журналіст-розслідувач Костянтин Усов – в 134-му окрузі в Одесі.

У свою чергу мінімальне значення «індексу парашутизму» (абсолютний мінімум серед усіх трьох розглянутих циклів) – у «Комуністичної партії», що мала на той момент розгалужену мережу місцевих партійних організацій. Що характерно – комуністи, набравши 13,2% за пропорційною системою, залишилися єдиною партією, що пройшла в парламент та не взяла за «мажоритаркою» жодного мандату. І цей приклад (разом із безліччю переможних кейсів «парашутистів») підтверджує той факт, що українські виборці практично не беруть до уваги, «свій» або «чужий» кандидат бореться за право представляти їх округ у парламенті.

Висновки

Висування партіями кандидатів без реального зв’язку з округами – явище, в рівній мірі характерне для парламентських виборів 2012, 2014 і 2019 років. Діапазон значень «індексу парашутизму» – від 0,096 у КПУ в 2012-му до 0,251 у «Слуги народу» в 2019-му. Максимальні відсотки кандидатів, які проживають в своєму окрузі, також у КПУ в 2012-му – 82,1%, а з останнього електорального циклу – у їхніх ідеологічних опонентів зі «Свободи» (80%). Мінімальний відсоток «місцевих кандидатів» за всі три цикли – у «Слуги народу» (55,8%).

Розрахунки «індексу» для партій, що висували мажоритарників у більшості округів на виборах 2012, 2014 і 2019 років, хоч і не дає досить великої вибірки для однозначних висновків, але дозволяє сформулювати ряд гіпотез-закономірностей.

«Парашутизм» як явище більшою мірою притаманний:

  • пропрезидентським партіям;
  • партіям-лідерам, висунення від яких дає високі шанси на перемогу в окрузі;

У меншій мірі:

  • партіям, висунення від яких не підвищує істотно шанси на перемогу в окрузі (тобто тим, які просто «закривають» максимум округів, оскільки «серйозна партія повинна бути представлена ​​на всіх виборах»);
  • партіям з добре розвиненою структурою місцевих організацій;
  • партіям, які можуть собі дозволити не виставляти кандидатів у неперспективних округах, адже іноді формальне висунення «парашутиста» відбувається не з розрахунку на перемогу, а для інших цілей.

Навіть в рамках окремо взятої партії можна помітити, що в несприятливих регіонах з мінімальними шансами на мандати, найчастіше, відбувається формальне висунення «місцевих», а ось в округах, де партійний бренд дає хороші шанси на перемогу – з’являються «парашутисти».

Проблемна ситуація в меншій мірі зачіпає великі обласні центри – умовні Дніпро чи Одеса рідко втрачають свою квоту представництва для місцевих кандидатів (хоча в Харкові прецеденти в 1-2 округах трапляються кожні вибори). Основна диспропорція представництва відбувається по лінії «великі міста vs всі інші громади»: найбільш типовою є ситуація, коли кандидати-мешканці обласного центру «не поміщаються» в міських округах і починають висуватися від окраїнних районів області. У кращому випадку – з цими округами їх пов’язують якісь деталі біографії, але частіше – це просто «партійний розподіл» на вакантні периферійні округи, що закриває можливості висунення для представників місцевих громад.

«Центр-периферійна» диспропорція проявляється і в надмірному представництві столичних кандидатів – ресурсні кияни можуть опинитися висуванцями в будь-якому окрузі (особливо з урахуванням електоральної сприятливості регіону для партії), але найчастіше «в жертву» приносять центрально-українські області (особливо стосується Кіровоградської, Черкаської, Чернігівської).

Стійкість «парашутизму» (хоча й існують приклади депутатів, що ефективно працюють і багаторазово переобираються в округах, з якими їх нічого не пов’язувало) вступає в протиріччя з принципами реформи децентралізації, а також, на жаль, не вирішується електоральною реформою в її нинішньому вигляді. Хоча Виборчий кодекс і скасовує мажоритарну складову на парламентських виборах, але поки місця в регіональних списках і їх черговість де-факто визначаються в Києві керівництвом партії – позбутися від явища «парашутизму» не вдасться.

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля»

Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».