Цінності – ключ до політичної модернізації України | АНАЛIТИЧНИЙ ЦЕНТР «ОБСЕРВАТОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Цінності – ключ до політичної модернізації України

Роль, яка відводиться цінностям у політичному процесі – фундаментальна і, одночасно, несправедливо маргінальна. Перш за все, мова йде про те, що незважаючи на інтенсивний розвиток так званого «когнітивного напрямку» у соціально-політичних науках, більш «легітимною» пострадянською призмою аналізу політики все ще залишаються стратегії і тактики політичних гравців в умовах сформованих конституційних механізмів.

Наприклад, що і так вже добре відомо? Очевидна характеристика нинішнього українського політичного режиму в термінах неопатримоніального. Подібний режим відрізняють два основних принципи. По-перше, він орієнтований не на виробництво «загального блага», а на корисливі практики рентоотримання і «захоплення держави». По-друге, ключову роль у ньому відіграють кліентарно-патронажні зв’язки, за яких «місце під сонцем» визначається ступенем близькості до «патрону» і обсягом наявних ресурсів.

Неефективність і ситуативність формальних правових механізмів – ще одна характерна риса української політичної системи. Найчастіше саме слабкість правових інститутів (відсутність збалансованої системи стримувань і противаг) – основний аргумент для пояснення нинішнього торжества неопатримоніалізму в Україні.

На даний момент, через 4 роки після Революції Гідності, український політичний режим «незворушно» продовжує функціонувати в звичних, далеких від демократичних, рамках. Відсутність корінних політичних перетворень викликає не тільки хвилю суспільного розчарування, а й ставить питання: чому політична система не змінюється?

Однак, важливо аналізувати не тільки наслідки, але причини. Оскільки саме цінності або базові вподобання індивідів/громадян визначають логіку і результат функціонування політичних інститутів, ціннісно-ментальна революція – ось необхідний, але відсутній компонент у процесі політичної модернізації України.

Homo Sovieticus розгублений: час цим скористатися

Ціннісні орієнтації лежать в основі індивідуальних дій. Індивідуальна дія, повторювана в суспільстві неодноразово, згодом стає певним стійким типом поведінки, і зрештою зовсім перетворюється в інститут. Це досить грубе пояснення положень неоінституціоналізму – значного теоретичного напрямку в політичній науці, що вивчає вплив культурних переконань на політичні структури і навпаки.

Більш концептуально основні ідеї неоінституціоналізму можна виразити в наступних тезах:

  1. Сама по собі культура розглядається як набір інститутів і цінностей, які поділяє суспільство.
  2. Інститути надають понятійні значення, завдяки яким індивіди визначають зміст своєї політичної життєдіяльності.
  3. Інститути та цінності взаємообумовлені і впливають на поведінку індивідів. При цьому вони не просто визначають, що потрібно робити індивіду в конкретній ситуації, а й «пояснюють», як він повинен розуміти себе в контексті даної дії.
  4. Найважливіша теза: стійкість інститутів забезпечується не їх ефективністю (корисністю або раціональністю), але відповідністю загальноприйнятим суспільним (культурним) практикам, у рамках яких дані інститути отримують статус «цінних».

Лауреат Нобелівської премії з економіки, американський економіст Дуглас Норт визначає культуру як передачу від одного покоління до іншого факторів, що впливають на поведінку. Такі фактори або ж ціннісні орієнтації складаються відповідно до життєвих умов, які переважають у середовищі. Коли умови життя змінюються, цінності змінюються слідом за ними.

Однак подібні зміни, як пояснює культурна антропологія, відбуваються через досить тривалий час, який необхідний для усвідомлення нових умов існування і «експериментування» з новими цінностями. У результаті подібної конкуренції цінностей, виграють ті життєві принципи, які краще підходять до нової ситуації.

З цього поки можна зробити висновок про те, що з кожним новим роком існування незалежної української держави сили так званого «Homo Sovieticus» (комплекс пострадянських цінностей) виснажуються. Більш того, Homo Sovieticus по-справжньому розгублений: як такого звичного для нього середовища існування вже немає. А тому саме час скористатися його розгубленістю і шляхом цілеспрямованої роботи «підштовхнути» суспільні цінності розвиватися в потрібному для політичної модернізації напрямку.

Працююча демократія – похідна цінностей самовираження

Важливо зазначити, що в найширшому сенсі цінність – це все те, що має для індивіда суб’єктивну корисність. Це не тільки, наприклад, цінність свободи або моральна цінність поваги до батьків. Цінністю, в цілому, виступає будь-який мотиваційний фактор, що спонукає діяти так, а не інакше.

Для українських реалій можна навести такий приклад: якщо індивід володіє нелегально нажитою власністю або капіталом, очевидно, що для нього чесні, прозорі суди не становлять належної цінності, тобто наявність таких інститутів – незначима. У своїй діяльності такий індивід мотивований не тільки використовувати «обхідні і незаконні схеми», а й захищати саме цей статус-кво.

Зазначена кореляція наочно ілюструється, зокрема, результатами дослідження «Економічна свобода в світі», складеного Інститутом Фрейзера в 2017 році. Згідно з ними, на 26-му році пострадянського розвитку одні з найбільш низьких показників Україна демонструє в сфері правової структури та захисту прав власності. На 2,1 бала (за 10-ти бальною шкалою, де 10 – максимально високий показник ефективності оцінюваного критерію) керівники українських підприємств оцінили незалежність її судів, 2,74 бала – неупередженість судів, 3,38 бала – захист прав власності.

В Україні неправовий характер придбання власності системно «підриває» цінність незалежних і прозорих судів або, іншими словами, знижує мотивацію (не тільки на рівні державних чиновників, а й в суспільстві в цілому) для формування відповідних інститутів.

Однак, навіть у даному прикладі теоретично ситуація – не тупикова. Уже хоча б тому, що наведена кореляція має і зворотний характер: відсутність чесної і неупередженої судової системи в такій же мірі підриває право приватної власності. Що формує ціле коло проблем, здатних мотиваційно «підштовхнути» до формування цінностей і першого, і другого. Наразі для себе цю проблему великі власники і чиновники вирішують виведенням своєї власності в юрисдикції, де цінності поваги до права та приватної власності непорушні. Однак без ціннісно «легітимізованої», а значить, системно захищеної приватної власності побудова скільки-небудь розвиненої економіки і рівня добробуту в країні – неможлива в принципі. Що вже більш значимо для всього українського суспільства в цілому.

Тобто, інститути, які структурують взаємодію в суспільстві і, очевидно, визначають результативність функціонування політичної системи, формуються на основі конкретних стимулів (або в широкому сенсі цінностей), які виробляються серед «акторів» конкретного соціуму.

Так, численні дослідження в сфері інституціоналізму показують, що саме «суб’єктивні моделі» (ціннісні орієнтації), які переважають в сприйнятті індивідів, зумовлюють як політичний та економічний розвиток держав, так і їх стагнацію. Як правило, в країнах, які демонструють низький рівень розвитку, політична еліта, маючи досить широкий набір можливостей (дана тенденція характерна і для України), найчастіше встановлює курс державної політики на перерозподіл, а не на виробництво матеріальних благ, формує монополію замість створення конкурентного середовища і, в цілому, сприяє розвитку умов, що обмежують, ніж розширюють, право вибору.

Одна з основоположних робіт, яка наочно ілюструє практичну значимість цінностей – дослідження американського політолога Роберта Патнема «Щоб демократія працювала: громадянські традиції в сучасній Італії». Основне питання, яке в ній проаналізовано: чому в результаті реформи 1970-х років регіональні органи влади (однакові в своїй структурі по всій країні) набагато ефективніше працювали на півночі Італії, ніж на півдні? І в цілому, які саме чинники сприяють створенню стійких демократичних інститутів влади?

У результаті дослідження Роберт Патнем встановив пряму залежність між кількістю функціонуючих у регіоні громадських організацій і якістю його розвитку. Він показав, що в тих районах Італії, де громадянське суспільство сформувалося вже в XIX столітті, демократичні інститути працювали найбільш успішно. У свою чергу, відштовхуючись від поняття сформованого громадянського суспільства, виходимо на розуміння залежності рівня розвитку інститутів управління від поширеності в суспільстві цінностей політичної активності, особистої незалежності й міжособистісної довіри.

Надалі закладена Робертом Патнем призма дослідження, в якій ефективність демократії пояснювалася переважно через розвиток громадянської політичної культури, була значно розширена за рахунок переліку цінностей, комплементарних не тільки для демократії, але і для економічного розвитку країни.

Подібна класифікація цінностей була запропонована американським політологом Рональдом Інглхартом. Вона виділяє 2 групи цінностей: цінності самовираження (що стимулюють розвиток демократії) і цінності виживання (гальмують демократичні процеси).

Використовуючи даний підхід, а також результати досліджень італійського економіста Гвідо Табелліні, який виділяє культурні риси, що сприяють економічному зростанню, можна виділити наступні основні групи цінностей самовираження:

1. Соціальна довіра. Економічна значимість такого явища як соціальна довіра – величезна. У суспільстві, де люди довіряють один одному і не бояться взаємодіяти з незнайомими людьми, збільшується ефективність виробництва за рахунок розвитку анонімного ринкового обміну. Довіра в такому випадку виступає гарантією того, що угода не буде зірвана, «друга сторона» виконає взяті на себе зобов’язання і т.д.

На даний момент лідерами за критерієм рівня соціальної довіри виступають Скандинавські країни, що прямо корелює з високими показниками їх економічного і політичного розвитку. Із цінністю довіри до того ж тісно пов’язана цінність поваги до людей, а також толерантність до свободи вибору інших.

2. Індивідуалізм і відчуття контролю над власним життям. Під цією нормою мається на увазі переконаність у тому, що будь-якого роду індивідуальні зусилля будуть виправдані і окупляться. Коли індивід переконаний, що здатний домогтися успіху, спираючись на свої усвідомлені рішення і дії, він мотивований старанно працювати, інвестувати у власне майбутнє, впроваджувати інновації.

І, навпаки, якщо успіх розглядається як щось виключно залежне від зовнішніх і неконтрольованих факторів (наприклад, цілком характерне для українців «країна винна»), індивід буде пасивний і апатичний. Дана цінність також взаємопов’язана з відчуттям суб’єктивного благополуччя.

3. Громадянська і політична активність. Участь у політичному і громадському житті в місцевих громадах дозволяє індивіду не просто відчувати себе «потрібним» (що теж важливо з точки зору ідентичності), а й виробляє відчуття «спільної справи». Особиста зацікавленість індивіда і відповідальність за результати власної діяльності забезпечують надійний інструмент контролю за реалізацією «загального блага» на місцях і стимулюють «чуйність» еліт. На загальнонаціональному рівні індикатором наявності цінностей самовираження може також виступати противоелітна громадянська активність на прикладі підписання петицій, адвокаційних кампаній тощо.

4. Постматеріалізм. Даний комплекс цінностей мотивує людей до набуття цивільних і політичних прав, що лежать в основі ліберальної демократії. Саме постматеріалізм формує необхідність створювати інститути, що дозволяють реалізовувати свободу вибору, самостійно діяти в приватному та суспільному житті. Пріоритет посматеріалізму становить не фізична і економічна безпека, а цінності самореалізації і якості життя. Суспільства з високим рівнем постматеріалістичних цінностей прагнуть до гендерної рівності, більш толерантні і терпимі по відношенню до соціальних, національних, сексуальних меншин.

Домінування цінностей виживання = відсутність стимулів для модернізації

Дослідники цінностей виділяють таку показову тенденцію: «формальна» демократія зазвичай виникає в тому випадку, коли відданість цінностям самовираження демонструє більше 30 % населення держави. Як підкреслює Рональд Інглхарт: «Що ж стосується справді ефективної демократії, то вона формується тоді, коли ці цінності сповідує, як мінімум, 45 % населення».

В українському суспільстві на даний момент можна констатувати превалювання іншого типу ціннісних установок – цінностей виживання, які на відміну від цінностей самовираження, не передбачають відповідальності за що-небудь ще, окрім власного життя і, таким чином, сприяють формуванню культури конформізму в суспільній і політичній сферах, збереженню мінімального рівня мотивації (або ж політичної волі) правлячого класу для ефективного реформування політичної системи.

Для таких цінностей характерні наступні прояви:

1. Матеріалізм. Той факт, що українці витрачають на їжу близько 50 % власних доходів, діючий міністр соціальної політики України не так давно спробував пояснити тим, що вони багато їдять (мабуть, так само смачно як гурме Ален Дюкасс або так само багато як Пантагрюель). У відповідь міністру експерти і громадськість більш правдоподібною причиною назвали монопольно високі ціни на продукти харчування і низький рівень доходів населення, половина з яких витрачається на їжу, а решта – на оплату комунальних послуг.

У результаті, поки в Європі найбільше бояться ІГІЛ, глобального потепління і кібератак, найсильніші страхи українців, згідно з даними дослідження Інституту соціології Національної академії наук України, проведеного у співпраці з Благодійним фондом «Інтелектуальна перспектива» в липні 2017 року, становлять зростання цін (77 %), невиплата зарплат і пенсій (62 %), безробіття (60 %). Показово, що хоча страх зростання цін зайняв перше місце в усіх регіонах, жителі сходу країни вказують на цей фактор частіше (86,5 %), ніж жителі заходу (66 %), що свідчить про те, що західні регіони просунулися трохи далі по шляху запозичення постматеріалістичних цінностей.

Окрім матеріалістичної цінності економічного добробуту важливою для українців є потреба в безпеці, пов’язана з почуттям фізичної незахищеності. Тривога за свою безпеку спонукає громадян шукати захисту, сподіваючись на сильних лідерів, жорсткість влади і групову дисципліну.

«Матеріалістична свідомість» більшості українців створює попит на так званих «харизматичних екстремістів», які використовують почуття тривоги і загрози, які надходять від внутрішніх і зовнішніх ворогів. В рамках даної перспективи, наприклад, партія «За життя» вже однією своєю назвою (за життя, але фактично – за виживання) вдало відповідає запитам масового українського виборця, якого навряд чи б зацікавила, скажімо, «Партія за тварин» (яка дійсно функціонує у Нідерландах).

2. Громадянська та політична пасивність і безвідповідальність. Незважаючи на розвиток і зміцнення українського громадянського суспільства за останні кілька років, українці досі сподіваються на те, що все буде вирішено «зверху» за них і без їх участі.

У цілому інтерес українців до політичної сфери – вкрай низький. Даний висновок підтверджують результати соціологічного дослідження Центру Разумкова, проведеного у вересні 2017 року. Так, 60 % українських громадян не дуже цікавляться політикою або не цікавляться нею зовсім, 33 % – скоріш цікавляться і тільки 5 % – дуже цікавляться даною сферою. Для порівняння в Німеччині і Нідерландах показники рівня зацікавленості громадян політикою складають 62 % і 65 % відповідно. Що стосується вікової структури, то тільки 24 % громадян серед тих, хто проявляє інтерес до політики в Україні – це молодь, 50 % – громадяни старше 59-ти років.

Аналогічним чином складається ситуація і з рівнем громадянської і політичної участі. За даними вищезгаданого дослідження абсолютна більшість (96 %) респондентів не зверталися до органів влади з будь-якими пропозиціями щодо вдосконалення роботи системи влади ні від імені колективу, ні самостійно. При цьому лише третина громадян вважають, що їхня особиста участь необхідна для того, щоб ситуація в країні змінилася на краще; 47 % громадян вважають, що їх участь ні на що не вплине.

Подібні дані наочно ілюструють тенденцію сфокусованості українців на первинних, базових потребах, на щоденному зароблянні коштів виживання. Очевидно, що за таких умов не формується потреба і соціальний запит на кардинальне політичне реформування.

3. «Обмежена мораль». Відсутність довіри в суспільстві призводить до явища, коли «кодекси» сумлінної і чесної поведінки часто обмежуються колами «ближніх» або, як в українському випадку, мережами «обраних» (родичів, друзів, перевірених колег). Поза цієї невеликої мережі опортуністична і егоїстична поведінка вважається природною і морально прийнятною. Саме це відрізняє українське суспільство від західного, де абстрактні правила гарної поведінки («узагальнена мораль») застосовуються у всіх соціальних ситуаціях, а не тільки в середовищі рідних і друзів.

Подібна культурна особливість, американський політолог Едвард Банфілд назвав її «аморальною сімейністю», існувала, наприклад, у вже згаданій Південній Італії 70-х років ХХ століття, де був відсутній середній клас, орієнтований на ринкові відносини. Аж до сьогоднішнього дня цей регіон зберігає ієрархічні відносини «патрон-клієнт».

Низький рівень соціальної довіри – тенденція, характерна в цілому для країн Центральної та Східної Європи. У звіті за 2017 рік «Релігія і національна приналежність в Центральній і Східній Європі», складеному експертно-аналітичним центром «Pew Research Center» на підставі власного дослідження, проведеного в червні 2015 – липні 2016 рр., наведені досить показові дані. Лише 28 % українців вважають, що можна довіряти більшості людей, в той час як 54 % респондентів відповіли, що не варто бути занадто відкритими з людьми. Найвищий показник довіри в суспільстві серед досліджуваних країн – в Естонії (39 % респондентів вважають, що можна довіряти більшості людей), найнижчий в Боснії і Герцоговині (тільки 6 % опитуваних згодні довіряти більшості людей).

Результати дослідження також встановили наступну кореляцію: ті респонденти, які констатували низький рівень довіри в суспільстві, були найбільш скептичні стосовно підтримки демократії як ефективного політичного режиму.

4. Консерватизм. Високий рівень релігійності – ще одна характерна риса традиційних цінностей виживання в протилежність секуляризму модерних цінностей самовираження. Сучасне українське суспільство досить релігійно. Церква стійко зберігає лідируючі позиції в якості соціального інституту, якому українці довіряють більше в порівнянні з іншими державними і суспільними інститутами. Наприклад, за даними дослідження Центру Разумкова, проведеного в жовтні 2017 року, 64,4 % громадян довіряють церкві як соціальному інституту. Правда, у зв’язку з активізацією волонтерського руху, найбільшу довіру українці все ж демонструють по відношенню до волонтерських організацій (66,7 % респондентів), що знову-таки свідчить про деякі трансформації в ціннісній парадигмі українців на шляху до цінностей самореалізації.

Тим не менш, консервативні погляди більшості українців істотно впливають на ставлення до постматеріалістичних цінностей, пов’язаних з гендером та сексуальністю. 83 % українців, згідно з результатами вищезазначеного дослідження «Pew Research Center», вважають гомосексуальність морально неприпустимою. Найменш консервативна в цьому відношенні серед країн Центральної і Східної Європи – Греція (51 % респондентів вибрали даний варіант відповіді), найбільш – Вірменія (98 %). Однак, що стосується традиційних поглядів на роль жінки в суспільстві, українці демонструють деяку «свободу від патріархальних стереотипів»: менше половини громадян (41 %) повністю чи скоріше погоджуються з тим, що дружина завжди повинна підкорятися чоловікові.

Висновки

Комплекс цінностей, який становить «суб’єктивну модель» сприйняття індивідів і мотивує їх поведінку, лежить в основі сукупності інститутів конкретної політичної системи і визначає рівень розвитку держави.

У зв’язку з цим, становлення ефективної і працюючої демократії можливо тільки за умови наявності відповідного соціального запиту, «зацікавленості» суспільства, коли пріоритетною потребою громадян виступає вимога забезпечення громадянських прав і свобод. Саме тому зміни в ціннісно-культурній сфері, трансформація ціннісної парадигми – важливий і необхідний процес на шляху політичної модернізації України, від якого залежить якість і результативність соціально-політичних реформ.

На поточному етапі, процес політичної модернізації України характеризується не тільки відсутністю політичної волі у представників державної влади, а й домінуванням цінностей виживання у більшості українців, які, відповідно, формують порядок денний, виходячи з потреб і інтересів нижчого рівня, не пов’язаного з проблемою необхідності соціально-політичного реформування.

Подібні ціннісні установки в сукупності з відсутністю політичної волі у правлячої групи призводять до консервації існуючого політичного порядку, змістовно спотворюючи будь-які спроби його модернізації.

Проте, можна констатувати, що цінності Homo Sovieticus поступово втрачають домінантне становище, тим самим створюючи сприятливі умови для ціннісно-ментальної революції і засвоєння цінностей самореалізації, комплементарних для економічного і демократичного розвитку. Однак успішна ментальна революція можлива тільки в разі цілеспрямованої і системної роботи з цінностями на всіх рівнях політичної системи.

Тільки послабивши неформальні обмеження у вигляді культурних практик і цінностей виживання, створивши умови для того, щоб європейські політичні інститути і масові цінності носили взаємно узгоджений характер, в української політичної системи з’являться перспективи еволюції до працюючої демократії.

Рекомендації

Відсутність культури довіри пригнічує здатність громадян взаємодіяти один з одним у рамках економічного і політичного полів, катастрофічно підвищує витрати, знижує ефективність виробництва і обміну, а також викликає протиріччя на основі мовних і культурних ознак. У зв’язку з цим, необхідно створювати масову українську культуру відкритого суспільства «узагальненої», а не «обмеженої моралі», за допомогою консолідації громадянського сектора, налагодження регулярної двосторонньої комунікації між громадянським суспільством і державою, шляхом реалізації ефективної інформаційної політики, яка б роз’яснювала і мотивувала громадян брати активну участь у політичному житті.

Досвід західних країн демонструє, що для вирішення питання розвитку економічно бідних регіонів недостатньо лише державних інвестицій і сприяння розвитку малого та середнього бізнесу, оскільки ці заходи не звертаються повністю до джерела проблеми. Набагато важливіше забезпечити створення умов для відкритої конкуренції, захисту та недоторканності приватної власності, які б сприяли виробленню «антиофшорних» цінностей прозорості трансакцій і в цілому розвитку довірчих міжособистісних соціальних взаємодій.

Особливо важливе місце повинні займати інвестиції в якісну, що відповідає сучасним стандартам, освіту. Нарощування і накопичення соціального капіталу в регіонах, а також підвищення рівня політичної компетентності повинні стати одними з пріоритетних напрямків в рамках освітньої стратегії держави. Громадянській освіті зі шкільного віку, навчанню демократичним цінностям і створенню соціального середовища, яке втілює ці цінності, також має бути відведено ключове місце серед інструментів для досягнення цієї мети.

Валентина Кисельова, Олена Українець

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля»

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади