Ринок політичних партій в Україні: «зіпсована багатопартійність» | АНАЛIТИЧНИЙ ЦЕНТР «ОБСЕРВАТОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Ринок політичних партій в Україні: «зіпсована багатопартійність»

Не секрет, що рівень довіри до партійної системи в Україні – один з найнижчих серед усіх суспільних і політичних інститутів (близько 11% при 76% недовіри). А результат «Слуги народу» на недавніх парламентських виборах (43%), з її ідеологічної еклектикою і відсутністю місцевих структур, не стільки спростовує, скільки підтверджує кризу партійної системи.

Чому ж за таких умов кількість партій в Україні стає дедалі більшою, та чи дає це якийсь ефект з точки зору демократизації електорального процесу? Про «партійний бізнес» в Україні та способи оптимізації законодавчої бази – в новому матеріалі Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».

Багато – не означає добре

На сьогоднішній день в Україні зареєстровано понад 350-ти партій (за даними Міністерства юстиції, 352 на початок 2019 року). За період 2014-2019 років кількість партій зросла практично вдвічі, а піковим став 2015-й рік, за який було зареєстровано 78 політичних сил. Наприклад, тільки за один день 22 січня 2016 року в Україні було зареєстровано 21 нову партію з вражаючим брендовим спектром – «Європейський Кривий Ріг», «Соціалістична партія Олександра Мороза», «Партія заробітчан України», «Циганська партія України» та багато інших.

Починаючи з 2017-го, «партійний бум» призупинився – згідно з офіційними даними, за 2017-2018 роки було зареєстровано всього 4 нові партії. Такий різкий спад може пояснюватися наступними факторами:

  • Багаторазове збільшення адміністративного збору за реєстрацію партії (140 прожиткових мінімумів) – тобто тільки офіційно до держбюджету ініціатору створення партії доводиться заплатити близько 11 тисяч доларів. При цьому інсайдери стверджують, що саме з другої половини 2016 року суттєво зросли і неофіційні реєстраційні витрати по проведенню пакету документів по всіх інстанціях.

Проте, за 2015-2016 роки партійний ринок встиг суттєво розширитися, і деякі експерти бачили в цьому більше позитиву, ніж негативу. Характерно, що якщо відкрити аналітичну доповідь Національного інституту стратегічних досліджень за 2015 рік, присвячену партійній системі України, то в рекомендаціях там запропоновано спростити процедуру реєстрації партій і скасувати вимогу до партій протягом 10 років хоча б раз брати участь у президентських або парламентських виборах.

Подібні рекомендації виходять з дуже абстрактного трактування демократичних принципів виборчого процесу: чим менше інституційних бар’єрів для електоральних суб’єктів – тим краще. Багатопартійність на контрасті з однопартійністю розуміється як безсумнівне благо, причому замість пошуку «золотої середини» і «ефективного числа партій» для побудови стійкої партсистеми, апріорі приймається допущення про кореляцію «більше – краще».

Зовсім не береться до уваги природа практично всіх українських партій, вдало описана (в контексті всього пострадянського простору) американським політологом Генрі Хейлом. На відміну від традиційного західного розуміння, в якому партії – це стійкі організації, що борються за присутність у владі і репрезентують інтереси якоїсь електоральної групи, в Україні «партії» як передвиборні лідерські проекти під конкретний виборчий цикл представляють інтереси тільки їхніх інвесторів і не несуть політичної відповідальності перед виборцями (нерідко, проводять ребрендінг напередодні наступного циклу, зокрема, щоб дистанціюватися від своєї попередньої діяльності і минулих обіцянок).

І далеко не завжди інтерес організатора / інвестора полягає в проведенні партії в органи влади або місцевого самоврядування – це розглядається, скоріше, як засіб для капіталізації партійного бренду. Фінансовий прибуток як глибинний мотив партбудівництва разом з досить ліберальною законодавчою базою створили в Україні таку модель партійного ринку, яка зробила не тільки можливим, але і затребуваним існування трьох з половиною сотень квазіпартійних субститутів.

Про те, що цілі абсолютної більшості партпроектів полягають поза електоральною площиною, свідчить їх «активність» на парламентських виборах. У 2019 свої списки для участі у виборах подали 22 партії – тобто близько 6% від усіх зареєстрованих. Для порівняння в 2014 році було подано 29 партійних списків при 220-ти зареєстрованих партіях (13%) – тобто тренд (перш за все 2015-2016 років) на реєстрацію нових партпроектів не привів до зростання числа партій-учасниць виборів.

Типові стратегії монетизації партій

Подібні партійні проекти використовують кілька традиційних стратегій для заробітку. Одна з найбільш поширених – торгівля квотами в окружних виборчих комісіях. Причому для цього партіям зовсім необов’язково брати участь в поточних виборах і вносити заставу.

Стаття 107 (пункт 2) «Закону про вибори народних депутатів» передбачає участь в жеребкуванні для формування окружних комісій на позачергових парламентських виборах усіх тих партій, які брали участь в останніх попередніх виборах. Наприклад, у Харківській області окружні комісії на липневих виборах очолювали представники таких «партій», як «Україна Майбутнього», «Єдина Країна», «Нова Політика», «Солідарність жінок України», «Ліберальна партія».

Відносно таких партій і їхніх квот найчастіше працюють два механізми: або партії-важковаговики централізовано беруть учасницю минулих виборів «в оренду», проводячи за її квотою своїх членів комісій, або вже після жеребкування надходять пропозиції від мажоритарників-фаворитів, зацікавлених у лояльному керівництві ОВК.

Тема «оренди франшизи» вельми актуальна і в контексті місцевих виборів (особливо, якщо вони пройдуть за тією ж виборчою системою, що і в 2015 році). Чинний закон про місцеві вибори передбачає пропорційну персоналізовану систему практично на всіх рівнях (обласних, міських і районних рад) без можливості самовисування. Суб’єктом висування при цьому виступає не всеукраїнська, а місцева партійна організація відповідного рівня.

В результаті, з урахуванням особистісно-орієнтованого голосування на місцевих виборах багато рейтингових політиків змушені шукати хоч якусь партійну франшизу із зареєстрованим осередком у своєму місті / районі, щоб мати можливість балотуватися. Наприклад, за результатами виборів у міську Мереф’янську ОТГ (2016 року) Харківської області, в місцевій раді з’явилися не тільки фракції відомих всеукраїнських брендів, але і таких партій, як «Волонтерська партія України» та «Наша Земля».

Партійні організації також часто використовуються в передвиборчих політтехнологіях у різних амплуа. Наприклад, «партії-спойлери» працюють в якості технічних проектів для відтягування голосів у опонентів. Для цього проект «заводиться» в аналогічну електоральну нішу – за віком (довгий час цю функцію виконувала «Партія пенсіонерів» для відтягування голосів у «Комуністичної партії України»), за ідеологією («Наш Край» як конкурент «Опозиційного Блоку» в боротьбі за електоральну спадщину «Партії Регіонів») або іншим параметрам цільової аудиторії.

Окремими випадками «спойлерів» можна вважати «партії-клони» та «іменні проекти». Наприклад, у 2015 році на місцеві вибори збиралася йти офіційно зареєстрована альтернативна «Самопоміч», але в останній момент відмовилася від своїх намірів і подала документи на перейменування. Цей кейс ілюструє ще одну специфічну стратегію капіталізації – зареєструвати партію зі схожою назвою і займатися «електоральним шантажем» оригіналу з метою отримання відступних за неучасть.

Що стосується «іменних проектів», то класичний приклад цієї технології був успішно реалізований у 2006 році на виборах у Жовтневу районну рада Харкова – технічний проект «Блок за Януковича!» працював в інтересах «Нашої України» та відібрав левову частку голосів «Партії Регіонів». У 2015 році мер Харкова Геннадій Кернес заявляв про спроби проти його волі зареєструвати і використовувати на місцевих виборах партію «Блок за Кернеса» (мер зумів у судовому порядку не допустити цього).

Крім завдань, пов’язаних з дробленням чужого електорального поля, партії часто виконують іміджеві, представницькі функції, підвищуючи суб’єктність своїх лідерів в різних переговорних процесах про об’єднання. Персональний партпроект «Наші», ймовірно, допоміг Євгену Мураєву після розриву з «За Життя» потрапити в «Опозиційний Блок» на більш вигідних умовах (зокрема, стати першим номером списку).

Партпроекти «Основа» Сергія Тарути і «Справедливість» Валентина Наливайченка створили видимість «об’єднання демократичних сил» навколо «Батьківщини» на парламентських виборах-2019. Своїм лідерам таке об’єднання дозволило отримати 2-й і 3-й номери в списку відповідно (Тарута також зумів провести в депутати свого екс-заступника на посаді голови Донецької обласної державної адміністрації Андрія Ніколаєнка).

Видимість ще більш «широкого альянсу демократів» під брендом «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка було покликано забезпечити входження в першу десятку лідерів 4-х політпроектів – «Народного контролю» Дмитра Добродомова, «Рідної країни» Миколи Томенка, «Європейської партії» Миколи Катеренчука і «Альтернативи» Єгора Фірсова. Іншими словами, для лідерів маловідомих «персональних» партій наявність власного партпроекту дозволяє поліпшити формат переговорів від «що зробити, щоб ви взяли мене в список» до «обговоримо умови об’єднання наших партій» (з усією супутньою «грою на блефі» про реальних людей в місцевих парторганізаціях, міжнародні зв’язки партії, міфічний власний рейтинг ітп).

Старі партії «під ключ» для «нових облич»

Однак більшість партій реєструються з однією кінцевою метою – вигідно продати її під перейменування. В Україні практично кожен сезон публічної політики з’являються нові гравці, для яких актуальна реєстрація або придбання вже зареєстрованої партії. Причому другий шлях вибирають відчутно частіше: реєструвати «з нуля» (а, значить, і збирати 10 тисяч підписів у 2/3 областей України) – це більш довго і ризиковано з точки зору проходження документів у Міністерстві юстиції, ніж проведення з’їзду придбаної партії, її перейменування та зміна керівництва.

Інсайдери стверджують, що розцінки на ринку «партій під перейменування» стартують від 25 тисяч доларів, але за ці гроші інвестор ризикує отримати «проблемний пакет» (фіктивні юридичні адреси місцевих організацій, оформлення місцевих організацій на одних і тих же фізосіб, прострочені звіти, відкриті судові процеси по партії ітп). Тобто при мінімальній зацікавленості така партія на законних підставах може бути, як мінімум, не допущена до виборів. Вартість «нормальних пакетів» залежить від багатьох факторів, в тому числі, від розгалуженості місцевих парторганізацій, і стартує від 40-50-ти тисяч доларів.

Більшість партій т.зв. «першого ешелону», які сьогодні на слуху у виборців, мають свою тіньову історію купівлі-продажу і офіційну історію перейменувань. Що характерно – це стосується і  тих політичних сил, які декларують нову якість політики, зміну підходів та іншу інноваційність.

Так, партія «Слуга Народу» була зареєстрована ще в 2016 році під назвою «Партія рішучих змін» на ім’я Євгена Юрдиги, випускника і екс-голови ради студмістечка Київського політехнічного інституту. Партія Святослава Вакарчука «Голос» спочатку реєструвалася як «Платформа ініціатив» у 2015 році, задовго до того, як її нинішній лідер визначився зі своїм майбутнім в українській політиці. «Рух Нових Сил Михаїла Саакашвілі» теж далеко не новий – для нього була придбана зареєстрована в 2015 році «Партія гармонійного розвитку».

«Українська Стратегія Гройсмана» – це пов’язана з ним раніше «Вінницька Європейська Стратегія», історична назва якої при реєстрації (і до появи в проекті Гройсмана) – «Народна Трибуна». Партія «Сила і Честь» Ігорю Смешко була віддана в користування Євгеном Марчуком (раніше називалася «Партія свободи»). Навіть «Європейська Солідарність» формально виступає не правонаступником тієї «Солідарності», яку Петро Порошенко очолював ще в 2001 році, а «Всеукраїнської партії Миру і Єдності», заснованої Людмилою Янковською в 2000 році в Донецьку.

Кожна така історія може виступати окремою темою для досліджень «партійної генеалогії», а разом вони підтверджують тезу: партії в Україні створюються для різноманітних форм заробітку на них і кінцевої можливості їх продажу новим гравцям в українській політиці.

Висновки та рекомендації

  1. Сама по собі кількість зареєстрованих в Україні партій ніяк не пов’язана з демократичністю або конкурентністю політичного режиму, не сприяє «відповідальному голосуванню» виборців, демократизації електорального процесу і не є страховкою від можливої ​​узурпації влади. Має значення якість цих партій, а на даний момент переважна більшість з існуючих трьох з половиною сотень квазіпартійних субститутів не ведуть політичної діяльності, не репрезентують інтереси якої-небудь групи виборців і використовуються як інструмент для заробітку.
  1. «Квазіпартійний спам», пік якого припав на 2014-2016 роки, різко зменшив оберти в зв’язку з жорсткістю нових вимог до реєстрації та звітності партій. На нашу думку, саме цей тренд, а не лібералізація законодавства в даній сфері, може через механізми фільтрації в перспективі призвести до побудови в Україні сучасної демократичної партійної системи.
  1. Досягненню цієї мети могли б допомогти деякі ініціативи щодо зміни правової бази. Наприклад, доцільно внести заборону на імена реальних людей в назвах партій (вже зареєстрованим численним «іменним проектам» дати деякий час на проведення з’їзду для перейменування). Така «деперсоналізація» в перспективі повинна переорієнтувати виборців з особистісно-лідерських на програмно-ідеологічні мотиви голосування за партії.
  1. У цьому ж «антівождиському» напрямку може бути задіяний механізм законодавчого закріплення обов’язкової ротації на посаді голови партії (наприклад, кожні 5 років). Також для посилення внутрішньопартійної демократії важливо забезпечити відносну автономію місцевих організацій партії від центру – наприклад, у разі прийняття виборчої системи з відкритими списками на парламентських та / або місцевих виборах, суб’єктом висування повинні стати відповідні місцеві парторганізації (допоможе боротися з «парашутистами» в списках).
  1. Доцільним представляється і введення заборони на перейменування партії менш ніж за 2 роки до дати парламентських або місцевих виборів (крім тих, кому необхідно позбутися від імені в партії) – це переорієнтовує політичних гравців на реєстрацію нових партій, а не покупку «партійних болванок».
  1. Разом з тим правила реєстрації цих нових партій слід змінювати в двох, лише на перший погляд протилежних, напрямках – спрощення з точки зору фінансових бар’єрів і ускладнення з точки зору базової підтримки партійної ініціативи. На даний момент партія при реєстрації повинна надати 10 тисяч підписів – характерно, що і в 2014, і в 2019 році у двох партій-аутсайдерів парламентських виборів результати були нижче 10-ти тисяч голосів (ілюстрація до питання про те, як насправді збираються ці підписи). Причому мова йде, грубо кажучи, про ТОП-30 з 350+ українських партій – тих, які знайшли гроші на передвиборчу заставу і вирішили брати участь у виборах, але в підсумку все одно навіть не набрали «свої» 10 тисяч. Доцільно збільшити стартовий поріг в кілька разів (до 30-100 тисяч базових прихильників партійної ініціативи), причому як доповнюючу альтернативу до підписів запропонувати електронну форму для підтримки (за аналогією з електронними петиціями і відповідними механізмами верифікації користувачів).
  1. Для того щоб максимально профільтрувати партійну систему також слід забезпечити реальний контроль над виконанням статті 24 Закону України «Про політичні партії в Україні», який передбачає анулювання реєстрації в разі невисування партією кандидатів у президенти або народні депутати протягом 10-ти років. Закон передбачає, що безпосередньо орган, який зареєстрував партію, має звернутися до суду з приводу анулювання реєстрації при подібних обставинах. Разом з тим, де-факто ця норма закону застосовується не автоматично, а вибірково.
  1. Більш того, цілком допустимо і обґрунтовано посилення цієї норми – наприклад, зі зменшенням до одного виборчого циклу (але з включенням до переліку місцевих виборів) та / або з прив’язкою до результатів партії, тобто ефективності її реальної функції репрезентації будь-якої групи виборців. Наприклад, у Фінляндії партія, яка протягом двох циклів не добула жодного мандата, на час переходить у статус громадських організацій – будь-яку адаптацію такого принципу можна застосувати і в Україні, стимулюючи зареєстровані партії брати участь у виборах і реально боротися за голоси виборців.
  1. Стимулюючи участь у виборах, держава повинна рухатися в бік здешевлення цієї участі – зокрема, через зниження виборчого застави і, що ще важливіше, граничних витрат виборчих фондів для партій (на цих виборах склали 375 мільйонів гривень), створюючи більш конкурентні умови і рівність можливостей.
  1. Контекст місцевих виборів актуалізує ще одну проблему нинішньої партійної системи – колізію, при якій де-юре всі партії повинні мати загальнонаціональний характер, але де-факто зареєстровано безліч локальних, регіональних партій (що у деяких видно відразу з назви – «Черкащани», «Наш дім – Одеса» ітп). Слід або відфільтрувати все «регіональні партії» відповідно до чинного закону (причому не тільки за такими формальними ознаками, як назва, а й по більш змістовним – наприклад, охопленням територій, на яких партія висуває кандидатів на місцевих виборах), або прописати в правовому полі дворівневу партійну систему (з поняттям регіональних партій для місцевих виборів, загальнонаціональних – для парламентських, і припустимими механізмами їхньої взаємодії).

Антон Авксентьєв, кандидат політичних наук,

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля».

Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».