Реформування вищої освіти в Україні: фінансове забезпечення | АНАЛIТИЧНИЙ ЦЕНТР «ОБСЕРВАТОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Реформування вищої освіти в Україні: фінансове забезпечення

Мета реформи вищої освіти, що проводиться в Україні, – інтеграція до європейського освітнього простору. Тож якість освітніх послуг і масштаби наукових досягнень українських  університетів мають ставати співвідносними із відповідними європейськими показниками. Реалізація амбітної реформи вимагає належного фінансового забезпечення.  Яскравим свідченням реальності чи декларативності реформаторських намірів влади є видатки, закладені у Державний бюджет України на 2019 рік.

Інвестиції у вищу освіту: розміри і результати

Однією із головних реформаторських новацій у сфері вищої освіти стала зміна підходу до фінансування ВНЗ. Очікуваний результат –  підвищення конкуренції за ресурси. Більше коштів отримують університети, до яких ідуть абітурієнти з високими балами, у яких – більший студентський контингент, вищі показники популярності магістерських програм. Це принесло певні позитивні результати. Активізувались «конкуренція за абітурієнта» та зусилля, спрямовані на збереження контингенту і розробку привабливих освітніх програм. Однак реалії університетського життя демонструють й інші тенденції. Вельми проблематичними залишаються питання якості контингенту і наявності ресурсів для реалізації програм. Важливим критерієм стала кількість публікацій наукових робіт викладачів у міжнародних наукометричних базах. Відповідно, збільшилась кількість «прохань» до викладачів стосовно публікацій, вартість яких часто буває більшою, ніж місячна заробітна плата викладача. Загальний результат такого «реформування» можна визначити як посилення навчально-наукового та бюрократичного навантаження на викладачів і стрімке зниження реальних вимог до рівня знань студентів.

Наочну картину щодо пріоритетності освіти і науки, «збільшення» державних інвестицій у потенціальну національну еліту та в науково-технологічний прорив дає порівняння бюджетного фінансування вищої освіти у 2018 та 2019 роках. Згідно Закону України «Про державний бюджет України на 2018 рік» на фінансування Міністерсрства освіти і науки України було виділено 95,47 млрд. грн., що на 10,04 млрд. грн. більше, ніж у 2017 році. Розподіл цих коштів дає уявлення не лише про частку, спрямовану на підготовку потенційної національної еліти, але і про майбутні якості та компетенції «еліти» як результат таких інвестицій.

Джерело: Закон України «Про державний бюджет України на 2018 рік».

Як бачимо, найбільша частина коштів – субвенція місцевим бюджетам, що зумовлено, зокрема, стартом повномасштабної реформи шкільної освіти. Тож шкільна реформа має певну фінансову підтримку. На підготовку кадрів у ВНЗ, включаючи забезпечення діяльності їхніх баз практики, виділено майже в 2,5 разів менше. Кабінет Міністрів скорочує обсяг державного замовлення, однак навіть ті місця, що залишаються, фінансуються не достатньо. На методичне та матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів, на наукові і науково-технічні розробки виділені мізерні суми. Видатки на наукові дослідження і розробки у розмірі 0,27 % ВВП, на думку Міністра освіти і науки України Лілії Гриневич, є недостатніми. Вихід міністр бачить у грантовому фінансуванні вчених. Звичайно, університети і окремі науковці активізувались у пошуку грантових коштів для реалізації окремих проектів. Однак відсутність державної політики реформування вищої освіти, розвитку науки і її фінансової підтримки не може компенсуватись зусиллями університетів та донорів.

23 листопада 2018 року Верховна Рада прийняла Державний бюджет на 2019 рік, який був представлений урядом як «Бюджет розбудови країни». Вочевидь, розбудова країни не можлива без розбудови вищої освіти. Тож варто порівняти показники бюджету поточного року та видатки на розвиток вищої освіти у «Бюджеті розбудови країни».

Джерело: Закон України «Про Державний бюджет України на 2019 рік».

Як бачимо, збільшення фінансування по визначеним статтям витрат на розвиток вищої освіти не можна вважати навіть символічним. Якщо врахувати темпи інфляції у 2018 році та навіть вкрай опитмістичний прогноз на наступний бюджетний рік на рівні 7,4%, стає зрозуміло, що вона фактично вже «з’їла» вельми скромні додаткові видатки. Тож розвиток країни і надалі відбуватиметься без розвитку вищої освіти.

Згідно п. 12 прикінцевих положень Проекту, підготовленого до другого читання відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради, Кабінет Міністрів України має вжити заходів щодо забезпечення автономізації вищих навчальних закладів, здійснити перегляд нормативів чисельності студентів на одну штатну посаду науково-педагогічного працівника у закладах вищої освіти ІІІ – ІV рівня акредитації державної форми власності з метою їх збільшення. Як бачимо, заходи спрямовані на подальше зменшення фінансування вищої освіти.  Тож впровадження таких фінансових важелів зводить  реформування вищої освіти  до застосування  принципу «виживе, то виживе, а помре – так помре». Відповідно, ВНЗ змушені розробляти стратегії виживання. Збільшення автономії на фоні фінансової скрути має наслідком жорстку економію на навчальному процесі. Дослідження окремих аспектів функціонування ВНЗ в сучасних умовах дає деякі уявлення про реальні наслідки поєднання стратегій виживання із реформаторськими намірами влади.

«Липова» якість за відсутності належного фінансування

Інвестор, вкладаючи кошти, орієнтується на досягнення чітко визначеного результату. Відповідно, розуміє не лише кількісні та якісні його параметри, але і дистанцію відриву реальних поточних показників від бажаних і прогнозованих на майбутнє. Держава, яка реформує вищу освіту і прагне забезпечити її якісно новий рівень, мала б, передусім, відштовхуватись від наявних показників якості та інвестувати у її підвищення. До прямих  індикаторів якості можна віднести рівень академічного шахрайства, корупції, оцінку рівня якості студентами, випускниками і роботодавцями. Важливим непрямим індикатором стає стрімке збільшення кількості випускників шкіл, що їдуть на навчання за кордон. Якщо у 2008 році здобували освіту у європейських  країнах біля 18 тисяч українців, у 2013 – біля 30-ти тисяч, то у 2017 році їх кількість сягнула 70-ти тисяч. Вочевидь, низька якість української вищої освіти у поєднанні із високою вартістю – одна із ключових причин. До того ж, сучасна політика урядів східноєвропейських та балтійських країн спрямована на залучення української молоді до своїх університетів. Тож порожні університетські аудиторії, втрата інтелектуального потенціалу та трудового ресурсу вже відчуваються як реальність.

Збільшення масштабів академічного шахрайства у поєднанні із зміцненням традицій симуляції освітнього процесу – головний чинник подальшого стрімкого руйнування системи вищої освіти. Аналіз результатів досліджень «Академічна культура українського студентства: основні чинники формування та розвитку» та «Реформи вищої школи України в оцінках учасників освітнього процесу», проведених харківськими соціологами у 2014-2016 рр., а також, вивчення змісту звіту «Огляди ОЕСР на тему доброчесності в освіті: Україна 2017» дає цілком конкретне уявлення про масштаби академічного шахрайства у системі вищої освіти, відповідно, і про якість та компетенції «потенційної національної еліти».

Джерела: Академічна культура українського студентства: основні чинники формування та розвитку; Артьомов П.М., Пак І.В. Академічна нечесність як елемент академічної культури українського студентства: результати емпіричних досліджень.

Якщо 93% студентів визнають використання ними різних форм академічного шахрайства, і цей факт, у дещо менших масштабах, підтверджують викладачі, це означає фактичну легалізацію тотальної академічної недоброчесності на рівні ВНЗ. Якщо профільне міністерство не докладає реальних зусиль для вирішення проблеми, вочевидь, легалізація відбулась і на рівні держави.

У західних країнах академічна недоброчесність і невідповідність рівня знань студентів встановленим критеріям – однозначна підстава для відрахування з університету. Варто згадати хоча б випадок відрахування із Гарвардського університету 60-ти студентів за списування на іспиті.  Згідно висновку університету, студенти «могли неналежним чином готувати відповіді спільно або використовувати заготовки своїх товаришів» (). Для університету США нормальною виглядає ситуація, коли зі 138-ми зарахованих на перший курс студентів дипломи отримують 29. В університетах ФРН відсів сягає третини при тому, що абітурієнти проходять жорсткий відбір на етапі вступу. В Україні, внаслідок постійного скорочення фінансування, ключовим завданням ВНЗ стало дбайливе збереження контингенту.  Випадки відрахування за неуспішність настільки рідкісні, що у даних Державної служби статистики України  цей показник навіть не відображається. Відповідно, місія українських ВНЗ впевнено трасформується у напрямку підготовки «потенційно шахрайської еліти». Держава, хоча і надто скромно, але все ж інвестує у виконання цієї місії замість того, щоб інвестувати у підвищення якості в достатніх обсягах.

Одна із головних статей економії на вищій освіті – заробітна плата викладачів.  Складові економії:  фактичне заморожування заробітної плати; зведення до мінімуму аудиторного часу; фактичне усунення і раніше незначних за обсягом часу форм індивідуальної та консультаційної роботи; ліквідація більшості форм проміжного контролю знань; зведення до суто формального заходу іспиту як форми підсумкового контролю; неоплачуваний робочий час викладача на проведення повторних іспитів; масове і вчасне настання у викладачів «сімейних обставин», внаслідок чого вони йдуть у неоплачувану відпустку, найчастіше під час канікул та ін.  Ці засоби економії відображаються не лише на мотивації викладачів, а перш за все, на рівні і якості знань студентів.

Чинний Закон України «Про вищу освіту» передбачає фінансування ВНЗ з кількох джерел. По-перше, за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством (ст. 71). Як бачимо, держава не надто щедро фінансує вищу освіту і наукові дослідження. Пошук інших джерел в сучасних умовах виглядає вкрай проблематичним, а залучені кошти донорів не вирішують проблему навіть найменшою мірою. По-друге, за рахунок надання платних послуг фізичним та юридичним особам, як основного статутного виду діяльності, за умови забезпечення належного рівня якості цих послуг (ст. 73). Однак «належний рівень», зокрема і внаслідок дії розглянутих факторів, виглядає як неналежний. Проте у ВНЗ простежується чітка тенденція до розширення спектру платних послуг, в тому числі і за рахунок перекриття платними послугами «прогалин» у навчальному процесі. Реальні додаткові послуги, як правило, не мають великого попиту внаслідок збідніння суспільства. «Латання дірок» та переведення академічних заборгованостей студентів у площину реалізації платних послуг навчальними закладами призводить до подальшого зниження якості навчального процесу. Таким чином, сучасні механізми і розміри фінансування ставлять вузи перед необхідністю пошуку шляхів виживання. Виживання виявляється несумісним із підвищенням якості освітніх послуг.

Висновки та рекомендації

Розміри бюджетних видатків на вищу освіту свідчать не лише про фінансову незабезпеченість реформаторських намірів, але й про абсолютне ігнорування владою потреби інвестувати у людський капітал, у створення передумов для економічного зростання та стійкого розвитку країни.

Фінансові механізми, які сьогодні застосовуються в якості головного важеля впливу на реформування вищої освіти, є фактично руйнівними. Залежність фінансування від кількості студентів, формальних показників якості знань, багатовекторна економія на заробітній платі викладачів зміцнюють тенденції імітації освітнього процесу. Тому необхідна кардинальна зміна підходів до фінансування ВНЗ. Фінансування має бути одним із інструментів реформування вищої освіти, стимулювати виконання місії університету і бути достатнім для забезпечення ефективного освітнього процесу та досягнення необхідних показників якості знань здобувачів освіти.

Акдемічне шахрайство стало масштабним і системним явищем, фактично легалізованим на рівні університетів і держави. Станом на сьогодні боротьба з ним дуже нагадує «шаманські танці» із «заговорюванням шаманських духів недоброчесності», аби ті послабили свій вплив на освітній процес та «здобренням шаманських духів якості», аби вони активізувались. «Танці» супроводжуються скромними «жертвоприношеннями» у вигляді бюджетного фінансування. Орієнтація ВНЗ в умовах фінансової скрути на дбайливе збереження контингенту студентів та демонстрацію показників успішності, іноді надто далеких від реальних, не сумісна з ефективною боротьбою з академічним шахрайством та забезпеченням відповідності знань встановленим критеріям якості. Внутрішня система контролю не працює, оскільки теж фактично підпорядкована збереженню контингенту. Тому на сучасному етапі, можливо, варто розглянути доцільність впровадження зовнішнього незалежного оцінювання фахових і громадянських компетентностей випускників. Єдиний ефективний шлях боротьби з академічним шахрайством і «липовими» показниками успішності – поставити ВНЗ в таку ситуацію, коли це стане для них невигідно і небезпечно істотними санкціями. Зовнішній контроль за участю не лише державних інститутів, а й недержавних агенцій якості освіти, наглядових рад університетів та представників громадськості може вирішити це завдання. Успішне проходження оцінювання – підстава для видачі диплома випускника, а для ВНЗ – підстава для підвищення позицій в рейтингах, відповідно, збільшення фінансування.

Ефективні базові принципи фінансування, системи критеріїв і рейтингів для визначення його обсягів можуть бути розроблені лише за участю активних і компетентних представників університетської спільноти та громадських організацій, які працюють у сфері освіти. Відповідно, головним серед критеріїв повинен стати рівень знань студентів за підсумками зовнішнього контролю.

Світлана Топалова

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Опубліковано в блозі Світлани Топалової на суспільно-політичному сайті «Лівий берег – LB.ua»