Проблеми безпеки держави: від опрацювання пріоритетів до системного розв’язання через спільну відповідальність | АНАЛIТИЧНИЙ ЦЕНТР «ОБСЕРВАТОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Проблеми безпеки держави: від опрацювання пріоритетів до системного розв’язання через спільну відповідальність

Пропрезидентська партія отримала на парламентських виборах більшість, достатню для результативного виконання своєї передвиборчої програми. Високий рівень підтримки зобов’язує до великої відповідальності виборців і політиків. Виборці, незалежно від того, голосували вони за переваги чи за «менше зло», відповідальні за вибір перед собою, суспільством і майбутніми поколіннями. Нова влада, якій авансувало довіру суспільство, відповідальна перед країною і світом, сучасністю, майбутнім і історією. Які стратегічні пріоритети безпеки держави обрали українці, як політична відповідальність та активність громадян можуть допомогти у їх реалізації – в новому матеріалі від Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».

Вибір як спільна відповідальність

Ключовий сенс виборів у демократичній системі – ефективне представництво інтересів народу– головного суб’єкта влади. Їх результати демонструють не лише пріоритети, які мають стати підґрунтям владних стратегій, але й стан демократичної зрілості суспільства і готовність громадян нести відповідальність за своїх обранців та міру реалізації ними виборчих програм. Громадяни, що проголосували за «відбірних популістів», як правило, швидко переходять зі стану ейфорії до апатії. На запитання про те, навіщо ж голосували за таких представників, найчастіше відповідають: «Звідки ж я знав? Він/вони ж так багато обіцяв/обіцяли!». І дуже показовою є фактично стандартна відповідь на запитання про власну відповідальність за діяльність своїх обранців: «А до чого тут я?».  Це лише один із багатьох яскравих показників безвідповідального голосування.

Безвідповідальне голосування вигідне тим політикам, які прагнуть отримати лише формальну легітимацію своєї влади. Далі акту делегування повноважень у ході голосування вплив виборців на їхніх обранців не поширюється. Згодом суб’єкт позбавляється багатьох можливостей – критикувати владу, висувати і підтримувати не бажаних для неї кандидатів, багатьох інших. Але своєї відповідальності за дії влади не усвідомлює. Ситуація цілком знайома не лише із власного минулого досвіду. Її у найяскравіших фарбах і образах ілюструють сучасні події у сусідній державі.

У цивілізованому суспільстві голосування – крок виборця назустріч спільній відповідальності. Підтримуючи партію чи кандидата, програми яких найбільше відповідають, на думку громадянина, його особистим та суспільним інтересам, він тим самим бере відповідальність. По-перше –  за адекватне розуміння цих інтересів та запропонованих шляхів їх реалізації. Наприклад, в умовах війни громадяни природно хочуть миру. Але неусвідомлена, отже, безвідповідальна підтримка пропонованих політичними суб’єктами умов його встановлення може призвести до ще більш катастрофічних наслідків для держави і для кожного громадянина, ніж війна, що триває.

Майдан 2013 року, подальше вторгнення Росії – прямі наслідки того, що у 2010 році біля 49% виборців піддались впливу російських політтехнологій, що сіяли національну, релігійну, мовну та іншу ворожнечу і проголосували за людину з кримінальним минулим. Однак наслідки тотальної криміналізації влади відчули в першу чергу не виборці Януковича – здебільшого пенсіонери та бюджетники, а реальний та потенційний середній клас. А тягар війни несе все суспільство. Тож новітня історія дала дуже повчальний урок – за наслідки безвідповідального голосування частини виборців високу ціну платить весь народ. Головний висновок з нього – саме час починати ретельно і прискіпливо контролювати обранців, аби нейтралізувати загрози для збереження цілісності держави.  Політологи та експерти вже акцентують увагу на їх проявах та розглядають шляхи вирішення. Громадяни, незалежно від того, за кого голосували і чи взагалі брали участь у виборах, мають активно включатися у політичну діяльність. Мотивація проста і зрозуміла – від ескалації та безконтрольної діяльності влади втрачають всі і дуже багато.

Прикордонний і прифронтовий Харківський регіон має стратегічне значення для цілісності і безпеки України. Це форпост не лише на державному, а й на цивілізаційному кордоні з «русским миром». Тож його зміцнення на усіх напрямках – від владних інститутів національного і регіонального рівня до військової інфраструктури і соціальної сфери, ментальної громадянської ідентичності усіх жителів – це зміцнення української державності.

16 підрозділів передвиборчої програми політичної партії «Слуга Народу» можна змістовно поєднати в 5 блоків –  державної безпеки, зовнішньополітичний, економічний, соціальний та екологічний.

У короткій передмові йдеться про нездатність старої політичної системи змінюватись та спрямованість майбутньої парламентської діяльності партії на впровадження кардинальних змін, що допоможуть зробити Україну вільною, незалежною і успішною. Тому аналіз партійної програми логічно розпочати з державно-безпекового блоку. З огляду на те, що зміцнення безпеки потребує кардинальних змін у системі державної влади, відповідні розділи програми ми також розглядаємо в контексті збереження цілісності і суверенітету держави.

Вищі владні інститути: оновлювати чи змінювати?

Перша група пріоритетів, які партія обіцяє реалізувати за час каденції, стосується очищення та оновлення влади. Відразу виникає певний когнітивний дисонанс. Якщо стара політична система не здатна змінюватись, то навряд чи варто намагатись її очистити та оновити. Головні внутрішні загрози державності – у дисфункції вищих владних інститутів. Тому мова має йти про їх докорінну реформу. Але перераховані у підрозділі пріоритети спрямовані на їх «фасадний ремонт». Скасування недоторканності та відкликання депутатів, відповідальність чиновників за незаконне збагачення, звісно, тези популярні. Однак вони, навіть за умови реалізації, не вирішують проблеми дисфункції  інститутів влади.

Вплив громадян на рішення влади через референдуми, народне вето на ухвалені закони – виглядає теж привабливо. Однак є інший «бік медалі» –  окрім законодавчих механізмів, навіть якщо вони будуть найдосконалішими, це потребує високої компетентності і активності громадян. Серед програмних пріоритетів не визначені ті, які б спрямовувались на формування громадянської компетентності. Некомпетентна активність – шлях до охлократії.  Тож відповідальна політична участь громадян включає обидва компоненти одночасно.  Справа влади, орієнтованої на демократичну трансформацію держави і свідомості суспільства – розробити та реалізувати стратегію тотальної громадянської освіти.

Від продовження децентралізації і забезпечення її відповідності цивілізованим принципам і нормам, дійсно, значною мірою буде залежати стабілізація владних відносин.

Позбавити власників медіа можливості впливати на те, що говорять чи пишуть журналісти неможливо без деолігархізації інформаційного простору. Доки замість засобів інформації залишатимуться засоби політичного впливу, журналісти матимуть невеликий вибір. Його суть очевидна на прикладах телеканалів 112 Україна та ZIK після зміни власника.

На вершині української корупційної піраміди – усі три гілки влади. Тому і знищення системної корупції має передбачати передусім декорупціоналізацію системи державної влади на усіх рівнях. У розділі 2-му партійної програми виділені лише точкові пріоритети, які не забезпечать системного результату. Окрім діяльнісного компоненту – передачі/отримання хабарів, покарання/не покарання за хабарництво, існує ще й складова корупційної свідомості. Її значна питома вага не лише у діях можновладців, а й у свідомості громадян. Тому запровадження системи грошової винагороди для громадян за виявлення корупції – явно недостатньо. Потрібна система антикорупційного виховання, інтегрована до громадянської освіти.

Проблему становлення суду як справедливого (хоча все ж варто говорити про той, що діє виключно в рамках закону) і незалежного, вочевидь, не можна вирішити поза системною судовою реформою. Однак партійна програма передбачає лише окремі заходи, як то запуск інститутів мирових суддів та суду присяжних. До того ж формулювання деяких пунктів не дає можливості точно розуміти їх зміст. Наприклад – «перезавантажимо Вищу раду правосуддя і Вищу кваліфікаційну комісію суддів». Поняття «перезавантажимо» може означати як зміну облич, так і зміну нормативної бази чи будь-які інші зміни. Тому новій владі вже варто визначати конкретні механізми і показники такого «перезавантаження», а громадянському суспільству контролювати його хід і проміжні результати. Інакше може повторитися ситуація із «перезавантаженням усієї системи влади», яку обіцяли зі сцени Майдану очільники  влади минулої каденції.

4 пріоритети, що стосуються реформи правоохоронних органів не відображають зміст реформи як такої. Це різноспрямовані, хоча й важливі  акценти. Деякі з них, як то законодавче врегулювання права володіння зброєю, мають опосередковане відношення до реформи правоохоронної системи.

Таким чином програмні положення цих розділів можна розглядати як задекларовані загальні наміри, що мають бути конкретизовані у масштабній стратегії системної реформи державної влади. Тим більше, що лідер партії Дмитро Разумков у одному із інтерв’ю серед трьох реформ, які хотів би бачити у завершеному вигляді за підсумками роботи у парламенті, назвав велику політичну реформу, яка включає багато компонентів, у тому числі й антикорупцію.

З чого почати?

Почати велику політичну реформу вже зараз логічно з унормування структури і розподілу парламентських комітетів. В українському парламенті встановився порядок розподілу комітетів за фракціями на основі їх домовленості. Кожне скликання Верховна Рада починає з того, що визначає, які комітети доцільно утворити і які функції їм надати. Питання розподілу комітетів залишається постійним «каменем спотикання», а можливість перегляду розподілу відіграє роль «батога» і «пряника». Цей процес зараз у активній фазі.  Крім того, контроль над провідними комітетами різних політичних сил забезпечує політику «лебедя, рака і щуки», оскільки вони природно не можуть визначати узгоджену політику законодавчого органу. В українському парламенті впродовж 28 років так і не встановилася цивілізована практика розподілу парламентських комітетів згідно демократичного принципу: фракції більшості формують і здійснюють керівництво провідними комітетами, які забезпечують реалізацію ключових напрямків державної політики, за які і несуть відповідальність, а фракції опозиції формують і очолюють комітети та комісії, що забезпечують контроль за діяльністю більшості та захист меншості від тиску більшості.

Нейтралізації зовнішніх загроз має слугувати політика у галузі безпеки і оброни. Перший пріоритет «Слуги Народу» – забезпечити законодавчий супровід ініціатив Президента, спрямованих на відновлення територіальної цілісності та державного суверенітету України. З одного боку, це виглядає цілком логічним. Безпека і оборона – компетенції президента, партія пропрезидентська, тож підтримуватиме його ініціативи. Однак на цей час про суть і зміст цих ініціатив конкретних відомостей немає. Тож владі вже варто визначитися з ключовими ініціативами, а активній громадськості – почати їх прискіпливо відстежувати та коригувати.

Наступні пріоритети стосуються реформування ЗСУ за стандартами НАТО, збільшення видатків на армію, підвищення якості кадрового складу, на чому акцентувала увагу і попередня влада. Гучні скандали періоду президентської кампанії актуалізували проблеми децентралізації і демонополізації оборонних держзакупівель та покарання за корупцію і розкрадання в армії. Однак для безпеки і оборони цього явно замало. Не йдеться про розробку і виробництво сучасного озброєння, про належну безпеку військових складів та низку інших очевидних і нагальних проблем.

Безпосереднє відношення до  цілісності і суверенітету держави має вирішення проблеми забезпечення національної ідентичності та громадянської злагоди. Однак відповідний розділ передвиборчої програми відверто слабкий. Перший пріоритет потребує суттєвої деталізації. Запровадження гуманітарної політики, яка сприятиме культурному, громадянському та духовному об’єднанню громадян України, передбачає розробку і реалізацію низки державних стратегій. Передусім йдеться про стратегію громадянської освіти, до якої так і не дійшла черга у попередньої влади. Тож для Дмитра Разумкова, який заявив про незадоволеність ходом освітньої реформи і бажання бачити її завершеною, та очолюваної ним партії є широкий простір для діяльності, зокрема, в напрямку суттєвого посилення її громадянської складової. У громадському секторі є напрацювання, якими вже можна скористатися.

Особливої уваги в плані формування політичної нації та забезпечення громадянської ідентичності потребують прикордонні і прифронтові південно-східні регіони. Географічне розташування у поєднанні з особливостями регіональної політичної свідомості визначають їх як зону вкрай високого ризику. Тому необхідна відповідна державна програма саме для цих областей.

Стосовно інформаційної сфери, вочевидь, мова має йти про державну інформаційну політику, спрямовану на громадянську інтеграцію в межах всієї України. Суттєвою складовою цієї політики має стати громадянська просвіта. У цьому важлива місія належить, зокрема, суспільним мовникам – загальнонаціональним і регіональним.

Тож з огляду на сучасну ситуацію та стратегічні реформаторські наміри, які знаходять підтвердження у публічних заявах обранців, цей блок має бути найсильнішим і найдетальнішим. Деякі важливі напрямки його посилення ми щойно представили. Доречною виглядає також участь військових експертів, фахівців у галузі державного права та інших.

Зовнішньополітичні фактори безпеки – запитання без відповідей

З одного боку, сфера зовнішньої політики належить до повноважень президента. З іншого – реалізація зовнішньополітичного курсу президента потребує підтримки парламенту. Крім того, система розподілу влад передбачає ще й парламентський контроль. Одна із незмінних цілей зовнішньої політики  –  захист держави від загроз з боку інших держав. Тож в ситуації зовнішньої агресії стратегічно обґрунтована і виважена зовнішня політика має першочергове значення. Вона має логічно доповнювати попередній блок. Однак у розділі 4 «Україна у світі» передвиборчої партійної програми зовнішньополітичні пріоритети відображаються вкрай поверхнево. Планується ухвалити закони, необхідні для виконання «Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС» і розширення співпраці з Євросоюзом і НАТО, підтримати ініціативи Президента щодо перезавантаження відносин із найближчими сусідами України на заході. Із конкретними форматами такого «перезавантаження», судячи із президентської та партійної програм і публічної риторики обранців, вони ще не визначилися, або ж не поспішають інформувати суспільство.

Про зовнішньополітичні кроки щодо країни-агресора у програмі немає жодної згадки. Не йдеться і про бачення співпраці із західними партнерами у напрямку відстоювання національних інтересів у ситуації російської військової агресії.

Висновки

У ході президентських та парламентських виборів в Україні відбулась «електоральна революція». Одна політична сила отримала посаду президента і більшість у парламенті. Однак революція не закінчується передачею влади. Аби суспільство в черговий раз не відчуло себе обманутим, а влада – не звернула на небезпечний для нього шлях, громадяни мають відразу активно включитись у постійний процес прискіпливого контролю діяльності влади.

Незалежно від того, хто з яких мотивів голосував за президента і Зе-команду – за очевидні для себе переваги чи «картинку-розмальовку», яку можна було розфарбувати на власний розсуд, за «менше зло» чи проти старих системних політиків, тепер усі об’єднані відповідальністю за вибір кожного. Усвідомлення відповідальності – ключова риса громадянськості.

Вибираючи, за кого проголосувати, ми визначаємося з багатьма пріоритетами. Деякі з них швидко відступають на другий план, коли держава стає об’єктом агресії з боку іншої. У цьому ми пересвідчилися на власному досвіді. Локалізація війни і певне звикання суспільства до неї жодним чином не зменшують потребу у безпеці.

Програма, з якою нова влада йшла на вибори, містить лише точкові пріоритети, що стосуються трансформації системи державної влади, збереження територіальної цілісності та суверенітету держави. Тож виборці підтримали не стільки певну партійну стратегію, скільки свої власні надії на вирішення ключової проблеми – проблеми безпеки. Тепер настав час для вироблення стратегії діяльності влади в усіх напрямках, необхідних для збереження цілісності і суверенітету. Це також час для активної політичної участі громадян, які вже взяли на себе відповідальність за обрану ними владу. Тепер варто довести, в тому числі і самим собі, що на владу можна впливати щоденно, змушуючи її діяти на користь суспільству.

Світлана Топалова, Олена Українець,

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».

Опубліковано в блозі Світлани Топалової на суспільно-політичному сайті «Лівий берег – LB.ua».

Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».