Молодіжна політика України: на краю політичного | Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Молодіжна політика України: на краю політичного

Минулого тижня, 12 квітня, Верховна Рада відхилила «молодіжний» законопроект № 6048 («Про впровадження стандартів Ради Європи для молодіжних центрів та децентралізації роботи з молоддю»). Подія залишилася практично непоміченою: по-перше, немає закону – немає про що й говорити, а, по-друге, молодіжна політика традиційно вважається периферійною темою. Майже синхронно в Харкові молоді активісти «Національного корпусу» продемонстрували, які форми політичної участі актуальні для держави, яка не займається молодіжною політикою і громадянською освітою.

No money – no honey

Багатостраждальний проект закону про молодіжні центри уже був відхилений в січні, і хоча за 3 місяці підтримка ініціативи зросла до 194 голосів «за», результат знову виявився негативним. І це при тому, що створення мережі центрів при органах місцевого самоврядування є одним з пунктів Дорожньої карти єврореформ у сфері молодіжної політики.

Також, окрім законопроекту №6048, запровадженню євростандартів мав би сприяти новий проект закону «Про молодь», але й він поки не прийнятий. У грудні 2015 року законопроект не отримав позитивної оцінки від профільного комітету, і тільки в листопаді 2016 року міністр молоді та спорту України Ігор Жданов особисто презентував оновлений варіант, який, тим не менш, до сих пір не внесений до парламенту.

Окрім «гуманітарного блоку» – національно-патріотичного виховання, громадянської освіти молоді та іншого – законопроект передбачає створення Національного агентства молодіжних ініціатив, в якому будуть акумулюватися і розподілятися всі кошти, виділені на молодіжну політику з бюджету або зовнішніми донорами.

Один зі співавторів законопроекту, чинний нардеп і голова «Батьківщини молодої» Іван Крулько назвав Агентство «кошиком» і підкреслив, що в Німеччині тільки з федерального бюджету щорічно на молодіжну політику виділяється близько 400 мільйонів євро. Зрозуміло, логіка централізації всіх «молодіжних грошей» в одному Агентстві цілком пояснюється амбіціями ініціаторів, проте явно суперечить державному курсу на фінансову децентралізацію держави.

Але це все в планах, а поки що молодіжна політика в Україні регулюється прийнятим ще в 1993 році законом «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді».

Незважаючи на безліч декларативних документів (в тому числі Угоду про співпрацю Міністерства молоді та спорту України з Радою Європи), сфера молодіжної політики залишається периферійною і малопривабливою для депутатів.

По-перше, в цій сфері об’єктивно недостатньо грошей, щоб тема стала пріоритетною для потенційних бенефіціарів. На «державну підтрімку молодіжніх проектів і організацій» в бюджеті 2017 року виділено 27,5 млн. грн.. Сумарно на Міністерство молоді і спорту – близько 2 млрд. грн.. На тлі бюджетів інших міністерств – сума нецікава (для наочності: витрати на МВС – 44 млрд., Міноборони – 62 млрд. грн.).

По-друге, склався стійкий (і цілком аргументований) стереотип, що молодь на вибори не ходить і, відповідно, в якості цільової групи більшістю політиків не сприймається.

Виборці Дарта Вейдера

У сучасній політології представлено безліч цікавих досліджень, які підтверджують тезу, що молодь дійсно демонструє меншу електоральну активність, ніж інші вікові групи. Ніякої унікальності в українській ситуації молодіжного абсентеїзму немає.

Сам факт неявки на вибори навряд чи слід розглядати в якості соціальної девіації: швидше навпаки, саме ухилення – це найчастіше раціональна стратегія, а ось голосування в багатьох випадках виступає формою традиційної поведінки або способом встановлення емоційного зв’язку (схоже на те, як уболівальник підтримує улюблену команду) .

На наш погляд, було б помилково вважати, що молодь усувається від політичного життя як такого. Ймовірно, вікова група «18-29» дійсно менше стежить за політичними подіями, гірше орієнтується в політичних персоналіях і вже точно менше дивиться телевізор. Однак умовне незнання суті останніх заяв Надії Савченко або Вадима Рабиновича не позбавляє молодь ціннісних установок і політичних орієнтирів щодо «ключових конфліктів» і «глобальних тем».

Демонстративно нонконформістські позиції багатьох молодих людей проявляються у виборі ними позасистемних, неелекторальних форм політичної активності. «Вулична політика» гармонійніше вписується в уявлення молоді про «правильний формат», ніж «кабінетна дипломатія». Актуальним для України прикладом є і діяльність праворадикальних організацій (на базі неформальних об’єднань, «фірм» футбольних фанатів і інших непартійних структур).

Що стосується тієї молоді, яка все-таки приходить на виборчі дільниці, то існуючий статистичний матеріал дозволяє проаналізувати, як саме ціннісна специфіка даної групи проявляється в електоральному вимірі. Для демонстрації розглянемо специфіку голосування студентської молоді в Харкові – одному з найбільш великих студентських міст України. Нижче в таблиці порівнюється голосування на харківських дільницях, що належать до студентських гуртожитків, і сукупні результати по місту (на матеріалі парламентських виборів-2014 і виборів до облради-2015).

Безумовно, в такому співставленні є методологічні похибки: по-перше, не всі виборці в студентських гуртожитках належать до вікової групи «18-29», а по-друге, ті що проживають в гуртожитках студенти не репрезентують всю молодь. І тим не менше, в якості ілюстрації основних тенденцій результати показові.

Парламентські вибори (2014 р.) Студенти

(%)

Харків

(%)

Вибори до обласної ради (2015 р.) Студенти

(%)

Харків

(%)

Опозиційний Блок 16,5 33,8 Відродження 36,6 45,1
Блок Порошенка 14,7 14,7 Самопоміч 13,5 12,7
Самопоміч 14,6 10,2 Опозиційний Блок 5,6 10,7
Народний Фронт 9,4 8,5 Наш Край 8,8 7,3
Сильна Україна 6,3 4,5 Блок Порошенка 6,9 7,3
КПУ 4,9 7,9 Батьківщина 3,1 3,8
Радикальна Партія 4,9 3,9 Волонтерська 3,2 2,9
Батьківщина 2,2 3,4 Свобода 2,6 1,9
Громадянська Позиція 3,2 3,3 УКРОП 5,7 1,9
Свобода 2,6 2,5 Нова Держава 1,9 1,9
Правий Сектор 4,1 1,8 Радикальна Партія 1,7 1,7
Інтернет-партія 7,2 1,1 Блок Дарт Вейдера 7,6 1,2
Заступ 0,9 1,1 Сила Людей 1,4 0,7

* у таблиці не представлені партії, що набрали менше 1%, тому сума в стовпчиках трохи менше від 100%.

Ґрунтуючись на наведених даних, можна виділити кілька закономірностей. Для наочності оцінимо «індекс сприятливості групи» (розраховується як відношення відсотка, набраного в даній групі, до сукупного відсотка по всьому місту). Як бачимо, категорія студентів є найменш сприятливою віковою групою для електоральних спадкоємців «Партії Регіонів»: підтримка «Опозиційного Блоку» на «студентських дільницях» майже вдвічі менше відсотка, набраного в цілому по Харкову. У «Відродження» це співвідношення не таке критичне (Rstud / Rkh = 0,81).

Протилежна тенденція в 2014 році спостерігалася щодо «Самопомочі» і «Радикальної партії», але вже через рік результати цих партій в студентській групі і в цілому по Харкову практично вирівнялися. Найбільший розрив між відсотком на «студентських дільницях» і сукупним результатом зафіксований у «Правого Сектора» (Rstud / Rkh = 2,27), «Укропу» (Rstud / Rkh = 3) і особливо «Блоку Дарта Вейдера» (Rstud / Rkh = 6,33). Що стосується останнього, то аналогічний образ у 2014-му році використовувався з брендом «Інтернет-партії», і на окремих дільницях у 2014-2015 роках «партія Вейдера» набирала до 15%.

Висновки та рекомендації

  1. Молодіжна сфера – один з багатьох напрямків єврореформ, в рамках якого Україна має певні зобов’язання. Однак парламент продовжує ігнорувати законодавчі ініціативи, що стосуються молодіжної політики. Разом з тим самі ініціативи профільного міністерства, переважно, спрямовані на бюрократизацію молодіжної політики під виглядом її «еврореформування». Характерними є спроби систематизувати і надати узаконений статус неформальним організаціям, централізувати фінансування і управління (за допомогою Національного форуму на чолі з прем’єром і затвердженого ним складу Національного агентства).
  2. Змістовне копіювання радянських практик в сучасній Україні дозволяє проводити паралелі між «пластунами» і піонерами, державною програмою «національно-патріотичного виховання» і моральним кодексом будівника комунізму, молодіжними крилами політичних партій і комсомолом. Принципи реалізації молодіжної політики «зверху» надають бенефіції для мізерного відсотка молодих «активістів», які прагнуть капіталізувати свою активність або побудувати кар’єру в політиці, але ніяк не залучають до процесу переважну більшість молодих людей. Очевидно, для вирішення конкретних завдань молодіжної політики (наприклад, ослаблення еміграційних потоків) слід більше уваги приділяти прагматичним економічним аспектам (програми доступного житла, податкові пільги для молодих підприємців, працевлаштування, стимули для молодих сімей). Молодіжна політика повинна охоплювати всіх молодих людей, для яких необхідно створювати ситуацію, коли жити і працювати в Україні буде не тільки патріотично, але й вигідно. У той час як стратегії формалізації і інституціоналізації молодіжних рухів за принципом «всім панкам – по партквитку» реальної користі не принесуть.
  3. Поки ж, фактично, тільки праворадикальні партії (в Харкові найбільш помітний «Національний корпус») вдається виробляти адекватну для досягнення своїх цілей політику залучення молоді. Як результат, популяризація окремих форм «вуличної політики» (актів вандалізму, насильства, націлених на розпалювання ненависті акцій), органічно вписуються в уявлення молоді про «реальну політику», продовжує продукувати безліч загроз і ризиків для держави. Традиційні форми молодіжних організацій, створених при політичних партіях, або їх «громадські модифікації» (на зразок політично заангажованих «молодіжних рад» при органах влади) виглядають архаїчно і неефективно. Очевидно, що основним комунікаційним майданчиком роботи партій з молоддю повинні стати соціальні мережі. Зрозуміло, з урахуванням того, що перенесення в них звичного для партійців формату «стінгазет» не працює. Потенціал студентства (що особливо актуально для Харкова та інших великих студентських центрів) також залишається нерозкритим – довгострокової та ефективної роботи з цією групою не веде жодна з політсил.
  4. Молодь, яка віддає перевагу неелекторальним формам політичної участі, демонструє найменшу активність на виборах – і це характерно практично для всіх країн, а не тільки для України. Через «раціональну» відмову багатьох молодих людей від участі в виборах (через впевненість у безальтернативності результатів і усвідомленні мінімальної «ваги» свого голосу), політики також «раціонально» ігнорують молодь як найменш перспективну цільову групу. Цей «капкан раціональності» і зумовлює периферійне місце молодіжної сфери в державній політиці. Разом з тим політикам слід враховувати, що електоральні установки молоді спрямовані на підтримку, в більшій мірі, т. зв. «реформаторських» сил. Також молодіжне середовище є традиційно сприятливим для радикальних і протестних політичних рухів. А головне – на сьогоднішній день молодь може розглядатися в якості євроінтеграційного ресурсу України – в тому числі, і електорального. Відповідно, саме т. зв. «промайданні» партії повинні максимально потурбуватися про те, як перетворити ціннісні установки цієї групи в голоси на виборах, а їх протестну енергію направити в конструктивне русло.

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля»

Антон Авксентьєв, експерт

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»  

Матеріал підготовлено у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади