Громадянська та елітарна компетентність: ціна відсутності для України | АНАЛIТИЧНИЙ ЦЕНТР «ОБСЕРВАТОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Громадянська та елітарна компетентність: ціна відсутності для України

Освіта – це ключовий соціальний інститут. Ефективне вирішення будь-яких проблем, що стоять перед суспільством, не можливе без залучення інституту освіти. Якщо перед країною стоїть завдання здійснення технологічного прориву, то система освіти має підготувати фахівців у відповідних галузях і необхідної кваліфікації. Варто подивитись, як змінили систему освіти у США після польоту в космос Юрія Гагаріна. Згодом американські астронавти висадились на Місяць. Якщо влада бере курс на демократизацію, то першими залучає заклади освіти для роз’яснення суті державної стратегії та виховання громадян і майбутніх поколінь в дусі демократії та її базових принципів. Німеччина, Японія, Сінгапур демонструють яскраві приклади. Якщо у державі брак компетентності і відповідальності в усіх галузях і на усіх рівнях, вочевидь, їх теж потрібно виховувати. І знову без змін у системі освіти не обійтися.

Впродовж останнього десятиліття у розвинених країнах активізувались пошуки такої моделі освіти, яка б найбільше відповідала головній потребі сучасності – давати знання, необхідні для життя у швидко змінюваному глобалізованому світі. Одним із шляхів удосконалення освітніх систем став компетентнісний підхід. Комптентнісно орієнтована освіта визначається як така, що має відповідати особистим, соціальним, професійним та культурним потребам сучасного суспільства. У якості однієї із ключових потреб визнається підвищення рівня громадянської освіти і формування культури громадянськості, що базується на усвідомленні базових принципів і цінностей демократії. Навіть країни стабільної демократії, з огляду на посилення деструктивних процесів на глобальному, регіональному та локальному рівнях, приділяють пріоритетну увагу питанням громадянської освіти і виховання.

Якщо суспільство перебуває на етапі демократичної трансформації і перед ним стоїть завдання побудови цивілізованої держави, у якій діють принципи верховенства права і закону, то навчання на основі компетентнісного підходу має бути спрямованим на досягнення пріоритетної мети – формування тих якостей, які необхідні для забезпечення реалізації цих принципів у кожній сфері життя суспільства. Компетентність виражається у здатності застосовувати знання, здібності і досвід на практиці у професійній та соціальній сферах. То ж другою необхідною складовою є середовище, у якому практично реалізуються теоретично засвоєні цінності, принципи і знання.

Громадянська освіта – основа для досягнення верховенства права

Проблеми сталого розвитку, що стали ключовими для сучасного глобалізованого світу, обговорювались на початку жовтня 2017 р. на І Харківському міжнародному юридичному форумі. Однією із головних цілей сталого розвитку сучасних держав є побудова мирного, відкритого і справедливого суспільства. Без системної і всеохоплюючої громадянської освіти досягнення цієї мети неможливе. Тому однією із провідних на форумі стала тема громадянської освіти. В рамках круглого столу «Громадянська освіта та освіта на основі компетентнісного підходу у ВНЗ України як основа для досягнення верховенства права та формування справедливого суспільства» були визначені «вузлові» питання, які стосуються розвитку громадянської освіти в українських ВНЗ. З огляду на актуальність означених та деяких інших проблем, доцільною виглядає більш детальна оцінка ситуації, ніж та, що була висловлена під час круглого столу в умовах обмеженості часових рамок заходу.

Яка реальність нас оточує?

Компетентності випускника ВНЗ можна умовно розділити на 3 групи: професійні, громадянські та елітарні. У контексті означеної проблеми нас цікавлять громадянські та елітарні.  Громадянська компетентність – це необхідна якість для кожної людини, що має громадянський статус і права, які реалізує хоча б час від часу. Завдання її формування у демократичних державах покладається на школу. Шляхом викладання спеціальних громадянознавчих дисциплін, включення громадянських і правових блоків до історії та інших курсів, впровадження низки спецкурсів забезпечується теоретична складова. Органи шкільного самоврядування є реальним демократичним інститутом, де учні отримують досвід практичного застосування громадянських знань і в реальному житті пізнають, як функціонують базові принципи демократії. Таким чином, випускник школи вже має певний рівень громадянської компетентності. Завдання університету полягає у його підвищенні.

В Україні ситуація кардинально відмінна. Загальноосвітня школа дуже далека від моделі інституту громадянського суспільства. Громадянських знань учні не отримують ані з спеціальних, ані з гуманітарних дисциплін. Курс правознавства, що викладається у старших класах, забезпечує суто номінальні результати. Викладають його не правознавці, а, найчастіше, історики. Щоденне шкільне життя не має нічого спільного із дотриманням прав дитини та реалізацією принципів верховенства права і закону. Органи шкільного самоврядування функціонують як суто виконавчі.

Таким чином,  формальний підхід до правових знань на теоретичному рівні та їх абсолютне заперечення  у життєвих реаліях зумовлює навіть не нульовий рівень громадянської компетентності, а цілком негативні результати шкільного етапу громадянської соціалізації. Тому перед українськими ВНЗ постає проблема не подальшого виховання, а повного перевиховання цих «правосвідомих громадян». Тоді виникає питання про наявні для цього ресурси, перш за все, у вигляді гуманітарних та правових дисциплін, що викладаються, і відведеного для них часу.

Зараз в Україні запроваджується практика системного знищення гуманітарної складової вищої освіти. Така практика виправдовується автономністю університетів. Це суперечить не лише сучасним тенденціям розвитку світової і європейської освіти, а й потребам становлення українського суспільства як цивілізованого, потребам виховання національної еліти. Для наочної ілюстрації наведемо приклад. Для майбутніх фахівців банківської системи, які отримають диплом університету, у переліку програмних компетентностей випускника (у частині загальних додаткових компетентностей) зазначена «здатність діяти на основі етичних міркувань (мотивів) соціально-відповідально та громадянсько-свідомо». Чи достатньо цього для представника фінансової еліти? Вочевидь, така здатність має бути притаманна кожному громадянину, незалежно від професії. А для фахівця, що представляє банківську систему, яку справедливо називають фундаментом і стрижнем економіки, вочевидь, цього замало.

Які навчальні дисципліни мають формувати цю здатність? У освітній програмі серед обов’язкових дисциплін знаходимо лише «Правове забезпечення діяльності суб’єктів господарювання». Соціальних, громадянознавчих, політичних немає навіть у варіативній частині. То ж навіть для формування цієї компетентності засоби і ресурси не передбачені. У інших галузях ситуація дуже подібна. За таких умов випускник українського університету залишиться на тій же від’ємній позначці громадянської компетентності, з якою прийшов зі школи.

Ще один бік проблеми – закритість навчальних закладів для суспільства і громадських організацій, відкритість лише для влади. Школи традиційно вбудовані у вертикаль адміністративного ресурсу. Директори стають членами партії влади. Під час виборів у школах працюють виборчі дільниці, а вчителі стають членами виборчих комісій від тієї ж партії влади. На різноманітні шкільні заходи приходять депутати різних рівнів, але також від неї. Для громадських організацій, навіть правозахисних, шкільні двері зачинені. Не надто відрізняється ситуація і в багатьох університетах. Лише для псевдо-громадських організацій, клонованих владою, доступ швидко відкривається за попереднім дзвінком із відповідної владної установи.

Окремо варто звернути увагу і на проблему відсутності еліти як соціального прошарку. За радянських часів інститути та університети виховували інтелігенцію (у західній термінології – інтелектуалів). Це були висококваліфіковані фахівці у своїй галузі, але вони не були потрібні в якості активних і свідомих громадян. Для системи були цінними вірнопіддані носії комуністичної ідеології. За 26 років незалежності українська система вищої освіти не переорієнтувалася на виконання місії по вихованню еліти. Яскраві свідчення цього можна бачити навіть на прикладі українських підручників з соціології для ВНЗ. Якщо західні соціологи в якості ключових функцій вищої освіти визначають підготовку фахівців високої кваліфікації у необхідній для розвитку економіки кількості та функцію виховання національної еліти, то в українських підручниках остання не згадується, зате у деяких описується «функція нагляду за дорослими дітьми». Реальна ситуація в цьому відображається повністю, бо саме цю функцію українські університети сьогодні виконують найбільшою мірою.  Як результат, ми маємо понад 80 % молоді із дипломами про вищу освіту і відсутність еліти.

Виховання національної еліти як головна місія університетів

Представник еліти відрізняється від освіченої людини (інтелектуала) саме яскраво вираженими громадянськими та соціальними якостями, активністю у своїй сфері діяльності, здатністю поширювати відповідні норми і цінності в межах цієї сфери та усвідомленням власної відповідальності за її функціонування. Це ознаки елітарної компетентності. Якщо відсутня галузева еліта, галузь приречена на деградацію. Чи не найяскравіший приклад цього продемонструвала українська банківська система. В Україні багато фахівців-фінансистів усвідомлювали неминучість руйнівних процесів у банківській системі, розуміли їх причини. Однак відсутня еліта, здатна не лише розуміти суть процесів, але і впливати на них, спрямовуючи у конструктивне русло, протистояти загрозам і тиснути на владу аби не допустити її руйнівних дій. Наслідки відсутності цієї еліти відчув на собі кожен громадянин і вся держава. Такий стан речей маємо у кожній галузі. Він буде зберігатися доти, доки не з’являться галузеві еліти.

Найбільш наочний приклад ефективності того, що можна назвати «елітарною компетентністю», демонструє Японія. Голова комітету Верховної ради України у закордонних справах Ганна Гопко, побувавши у 2015 р. в Японії, висловлювала в ефірі каналу «112 Україна» свої позитивні враження від  якості законів та фаховості управління в цій державі. Йшла мова і про доцільність адаптації певного позитивного досвіду. Звісно, перенести японський досвід нам не вдасться, навіть за наявності великого бажання, бо він формувався століттями на синтоїстсько-конфуціанському підґрунті. Але одна із його складових, що міцно закріпилась на етапі демократизації політичної системи, вельми корисна і вкрай необхідна Україні у її теперішній ситуації.

Справа в тому, що японський парламент самостійно не розробляє жодного законопроекту. Розробка і обґрунтування законопроектів – це справа галузевих еліт. Японці вважають, що хто, як не галузеві еліти найкраще знають, що потрібно для розвитку галузі і як її найкраще реформувати. Еліти, завдяки своїй фаховій компетентності, високому рівню відповідальності перед суспільством, націлені на пропозицію найефективніших рішень. Інститути влади, також відчуваючи свою відповідальність, не приймають жодного рішення без участі галузевих еліт. Саме така специфічна владно-елітна піраміда, без верхівки у вигляді конкретних державних інститутів, забезпечує високу якість законів і управлінських рішень, їх відповідність потребам суспільства та держави.

Для ілюстрації сказаного можна згадати процес прийняття рішення щодо майбутнього ядерної енергетики після аварії на атомній станції «Фукусіма», яка сталася 11 березня 2011 р. внаслідок цунамі. Тільки після того, як фахівці галузі обґрунтували висновки про неможливість відмовитись від розвитку ядерної енергетики, розробили інженерні рішення для підвищення рівня безпеки електростанцій, підтвердили готовність нести за них відповідальність, було прийняте рішення на політичному рівні. Підготовка таких еліт – справа університетів. У Японії діє принцип, згідно з яким висоті сходинки у соціальній ієрархії має відповідати рівень громадянської і соціальної компетентності, готовності до відповідальності перед суспільством.  Потенційні претенденти на державні посади вищого рівня навчаються у Токійському чи Кіотському університетах, де вихованню цих якостей приділяється найбільша увага. Наочні свідчення елітних якостей, що є проявом менталітету та результатом виховання, дають ще й такі приклади: після  руйнівного цунамі прем’єр-міністр та міністри прийняли рішення більшу частину своєї заробітної плати спрямовувати на подолання наслідків стихії, оскільки суспільство опинилося у скрутному становищі і влада не може в цій ситуації дозволити собі отримувати звичні блага; згодом прем’єр-міністр та деякі міністри подали у відставку через незадоволеність суспільства неефективністю їхніх дій по подоланню наслідків стихійного лиха.

Скільки і якою валютою платять українці за відсутність еліт?   

Четвертий рік в Україні триває війна. Чи стали зруйновані міста та людські життя платою за відсутність еліти у різних сферах? Здійснювалося цілеспрямоване руйнування армії. Чи були офіцери (військова еліта), які бачили руйнівні процеси і усвідомлювали їх наслідки? Чи намагалися вони привертати до цього увагу політиків і суспільства, аби не допустити руйнування? Є у державі служба безпеки, зовнішня розвідка, пряме завдання яких відстежувати ознаки небезпек та активізувати систему протидії загрозам. Чи виконали носії елітних статусів свої прямі функції?

Сьогодні всі вони говорять, що війна для нас стала «неочікуваною». Однак в інформаційному просторі сусідньої держави було більш ніж достатньо свідчень підготовки масової свідомості до війни. У політичних ток-шоу та «аналітичних» програмах ключовою темою виступав «український фашизм»; історичні програми актуалізували проблему «исконно русских земель», які необхідно повернути; дискусії політиків стосовно нагальних проблем концентрувалися на виборі шляхів і засобів «повернення» Криму – військової чи економічної експансії. Художні фільми, присвячені історичним подіям, відверто нав’язували образ ворога в минулому і сучасному, як, наприклад, фільм «Матч» 2012 року. Першими реагувати на це мали б політологи та соціологи. Але у матеріалах науково-практичних конференцій, публікаціях, присвячених аналізу політичних та соціальних проблем сучасності, не піднімалося питання про наявність і ознаки зовнішньої загрози. Тут маємо явні ознаки дисфункції наукової гуманітарної еліти, передусім, політологічної та соціологічної спільнот. Сьогодні ці ознаки проявляються в іншому – зокрема, й у пасивному ставленні до знищення залишків політико-правової та громадянської освіти. То ж необхідність платити поширюється і на майбутні покоління.

Під керівництвом «представника вищого ешелону фінансової еліти» Валерії Гонтаревої відбулося «оздоровлення банківської системи». У скільки обійшлося пересічному українцеві споглядання «фінансової еліти» за процесом наростання кризових явищ у банківській системі та подальше «оздоровлення»?  Лише за «врятування» Приватбанку і тільки за повідомленням Директора департаменту фінансової стабільності НБУ Віталія Ваврищука, кожен українець заплатив 3500 грн.  Хвиля банкрутств банків у 2014-2016 рр. коштувала 78 мільярдів гривень, які були виплачені із Фонду гарантування вкладів. 60 мільярдів з них Фонд «позичив» з Держбюджету. Про повернення не повідомлялось. За оцінкою голови Ради НБУ Богдана Данилишина,прямі фіскальні витрати України на подолання наслідків кризи банківського сектору сягнули 14 % ВВП, а загальні втрати економіки від кризи становлять 38 % ВВП. То ж рахунок йде на сотні мільярдів гривень. Крім того, є ще й моральні збитки громадян, які ніхто не оцінював.

Другі за рік вибухи на найбільших складах боєприпасів, масштаби збитків і гра в футбол з приводу пошуку винних – усе це демонструє таку полярність громадянської і елітарної відповідальності в Україні і в Японії, що наводить на думку про життя в іншій галактиці. Військові експерти пишуть, що вибуху очікували і знали, що він буде, аналізують  причини і наслідки. Начальник Генштабу Віктор Муженко заявляє про помічені над складами космічні апарати. Міністерство оборони констатує збитки, а прем’єр-міністр вказує на необхідність робити висновки (яка несподіванка!). Політики намагаються рахувати вартість знищених боєприпасів і заявляють про необхідність відставки начальника Генштабу та інших високопосадовців. Кожен елемент доповнює загальну мозаїчну картину з ілюстрацією вистави у театрі абсурду. Однак досі ніхто не ставить питання про еліту, яка повинна бути уособленням найвищої міри професіоналізму, відповідальності, служіння суспільству. Коли в Україні з’явиться еліта, не тільки політична, а й фінансова, військова, освітянська, медична? Хто має виховати цю еліту і позбавити суспільство необхідності платити таку високу ціну за її відсутність?

Громадянська компетентність та соціальна відповідальність

Останнім часом до розряду трендових увійшли питання соціальної відповідальності. У більшості українців соціальна відповідальність асоціюється із благодійництвом чи меценатством. Лише дуже незначна частина співгромадян усвідомлюють, що її основою є неухильне дотримання закону, а все інше – надбудова. Тому і читаємо у звітах про соціальну відповідальність інформацію про допомогу дитячим будинкам, озеленення території і тому подібне. Все це добре і потрібно, але реальної соціальної відповідальності не побачимо доти, доки кожен громадянин України не навчиться поважати закон і розуміти принцип його верховенства, виконувати свої прямі професійні обов’язки і усвідомлювати свою міру відповідальності перед суспільством. Школа стане соціально відповідальною тоді, коли кожен вчитель сам буде дотримуватись встановлених для усіх правил, вчитиме тому ж учнів, поважаючи при цьому їхні права. Лікар і медичний заклад можуть констатувати факти відповідальності лише за умови дотримання усіх норм і процедур, що забезпечують якість послуг. Вибухів на військових складах не буде тоді, коли кожен, від інженера до начальника Генштабу буде носієм якостей, притаманних військовій еліті.

Процес виховання громадянської компетентності має починатися з початкової школи і тривати впродовж усього навчання в школі. Нарощування громадянської і виховання елітарної компетентностей – справа університетів. За таким принципом функціонують системи освіти у демократичних країнах. То ж нам варто зрозуміти глибинну суть і філософію цих систем, замість того, щоб копіювати зовнішні форми. Тоді існуючий правлячий клас перетвориться на еліту й стане цінним елементом суспільства, від діяльності якого воно буде отримувати користь.

Висновки

Відмінною рисою сучасних освітніх стратегій провідних країн світу є орієнтація на високий професіоналізм, що базується на високих духовних вимірах та громадянських якостях. Система вищої освіти націлена на підготовку національної еліти, здатної виконувати не лише професійні, але і важливі соціальні функції, нести відповідальність перед суспільством за свою сферу діяльності. Тому студенти університетів отримують ґрунтовну гуманітарну і правову підготовку.

З огляду на світовий досвід і сучасні тенденції розвитку освіти, на ті завдання, вирішення яких необхідне для становлення правової держави, в Україні необхідна кардинальна переорієнтація вищої освіти – перехід від нагляду за дорослими дітьми до виховання національної еліти.

Правова та політична освіта, виховання громадянина  – це справа держави. Автономність університетів на цю сферу не може поширюватись. Питання: виховувати чи не виховувати громадянина і в якій мірі це робити- не можуть бути відданими на розсуд університетів, адміністрацій чи окремих осіб. Роль держави у цьому процесі має бути першочерговою і визначальною. Світовий досвід це підтверджує.

Сьогодні Україну характеризує ситуація, за якої держава декларує курс на демократизацію, але не виховує громадянина для демократичної держави.

Україна та українці платять надто високу ціну за відсутність еліт. Плата поширюється на усі сфери життя суспільства, обчислюється не лише у грошових одиницях, а й у людських життях. Політичний клас позбавлений якостей елітарності. Відсутня державна політика, спрямована на виховання і відтворення національної еліти у всіх сферах. Університети позбавлені класичної і вкрай актуальної в сучасних умовах місії – формувати елітарну компетентність.

Рекомендації

За існуючих умов потрібна розробка державної програми політико-правової освіти та громадянського виховання. Ця програма має бути спрямована на реалізацію рекомендацій Ради Європи щодо охоплення усіх вікових груп та рекомендації Комітету міністрів Ради Європи «зробити виховання громадян у дусі демократії найважливішим компонентом усіх політичних програм і практичних дій, що стосуються сфери освіти, професійної підготовки, культури і молоді».

Включити громадянознавчі дисципліни у шкільні навчальні програми для молодшої і середньої школи.

Запровадити практику викладання правових дисциплін у старшій школі фахівцями у галузі правознавства. З огляду на необхідність впровадження громадянознавчого блоку та фахового викладання правознавства виникає потреба у підготовці відповідних вчителів. У педагогічних університетах мають бути відкриті відповідні спеціальності і спеціалізації.

Для вчителів загальноосвітніх шкіл розробити курс правової та політичної освіти з обов’язковою вимогою щодо його вивчення як складової підвищення кваліфікації.

До переліку компетентностей випускників ВНЗ як загальні нормативні компетентності необхідно внести громадянські і соціальні. Чітко сформулювати їх зміст із акцентуванням уваги на елітарній місії та високій мірі відповідальності.

У ВНЗ впровадити системну громадянську та політико-правову освіту, рівень якої має відповідати статусу еліти. Як нормативні дисципліни загальної підготовки мають викладатися «Громадянознавство», «Філософія. Філософія права», «Соціологія», «Політологія», «Теорія держави і права». Зміст названих дисциплін слід переорієнтувати на завдання громадянського виховання.  Для студентів старших курсів – спецкурси та факультативи: «Політична і правова культура», «Суспільство і влада в умовах демократії», «Соціальна відповідальність» та інші, залежно від галузевої специфіки.

Оскільки компетентність передбачає не лише наявність теоретичних знань, а й уміння застосовувати їх на практиці, необхідна сфера для їх застосування. Такою виступають, передусім, органи учнівського та студентського самоврядування, діяльність яких забезпечує функціонування навчального закладу як інституту громадянського суспільства. Тому потрібна система заходів для перетворення шкільних і студентських рад із фактично виконавчого органу на орган самоврядування: від удосконалення нормативної бази до впровадження ефективних механізмів взаємодії з адміністрацією закладу та органами влади різних рівнів.

Світлана Топалова, Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Опубліковано на інформаційно-аналітичному порталі «Хвиля»

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED)та Уряду Канади