Бути чи не бути районним радам в містах України | АНАЛIТИЧНИЙ ЦЕНТР «ОБСЕРВАТОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Бути чи не бути районним радам в містах України

На початку жовтня Верховна Рада України в першому читанні голосами 244-х депутатів прийняла законопроект «Про місто Київ – столицю України». Крім інших нововведень, проект закону передбачає створення в столиці районних рад. Чи створює це перспективи появи райрад в інших містах України? Чи необхідно їх створювати і чому? Як це вплине на розвиток системи електорального представництва? Про це – в новому дослідженні Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».

Самокерована столиця і керовані регіони

Міські районні ради (не плутати з районними радами в областях) – це представницькі органи населення районів в містах з відповідним розподілом. Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування» рішення про створення або скасування райрад знаходиться в компетенції міської ради або територіальної громади міста.

Починаючи з 2010 року, влада багатьох міст України, користуючись цією опцією, почала відмовлятися від системи районних рад і концентрувати всі повноваження на загальноміському рівні. Так сталося і в Києві при тодішньому голові Леонідові Черновецькому, і в Харкові – при виконуючому на той момент обов’язки міського голови Геннадієві Кернесі. В результаті, зараз районні ради функціонують всього в 7-ми містах України з 18-ти з районним поділом, крім міст непідконтрольних Україні територій.

Київ є містом зі спеціальним статусом, управління яким врегульовується окремим Законом України. При цьому закон про столицю змінювався з 1999 по 2011 рік цілих 6 разів. Після скасування районних рад у столиці залишили «районні в місті державні адміністрації» (унікальні в своєму роді по всій Україні), які до місцевого самоврядування не мали жодного відношення. Виконавча влада в столиці перейшла у вертикаль «Президент – Кабінет Міністрів – Київська міська державна адміністрація (КМДА) – Районні державні адміністрації (РДА)», замість лінії «Виконком міської ради – виконкоми районних рад». І це пряме втручання держави в сферу місцевого самоврядування.

Що стосується місцевого представництва, то в Києві після 2010 року його рівень кардинально знизився. Для розуміння цього можна просто поглянути на населення середнього району Києва (наприклад, Оболонського з населенням в 315 тис. чол.). І населення Житомира (264 тис. чол.). Район Києва не має своєї ради, а ось Житомир за меншої кількості населення розділений на райони, і в кожному з них навіть є своя районна рада.

У 2016 році була здійснена спроба повернути районні ради з ініціативи міської ради, однак за рішенням суду виборчий процес, що вже почався, був припинений. І ось, 24 вересня 2019 року нове скликання парламенту почало розгляд законопроекту, який покликаний повернути районні представницькі органи місту Києву. У проголосованому документі передбачені наступні нововведення:

  • На базі 10 районів Києва створюються 10 районних рад. Склад кожної районної ради – 20 депутатів.
  • Виконавчий орган у районі – Районна в місті Києві адміністрація. Вона замінить Районну державну адміністрацію, тим самим перейшовши в рамках виконавчої влади з-під вертикалі держави до ролі виконавчого комітету районної ради. У такий спосіб авторами закону передбачена передача місцевому самоврядуванню права формування, по-перше, органу, який буде приймати рішення, а, по-друге, структури, яка ці рішення буде виконувати.
  • Голова Районної в місті Києві адміністрації призначається районною радою на 2 роки за результатами відкритого конкурсу. Однак не прописана процедура конкурсу та критерії відбору (можливо, будуть створені за прикладом конкурсів на посади в інших інституціях). І сама наявність конкурсу – нововведення тому, що до цього голова районної ради, як правило, обирався з числа депутатів шляхом голосування в раді. На додачу до цього, конкурсна процедура і термін повноважень всього в 2 роки не поєднуються з 55 статтею ЗУ «Про місцеве самоврядування», де чітко вказано, що «голова районної у місті ради обирається на термін повноважень ради», тобто на 5 років.
  • Новий законопроект передбачає внесення змін до Закону України «Про місцеві вибори». Вибори в районні ради будуть здійснюватися за мажоритарною системою відносної більшості. У кожному районі передбачається створення 10-ти виборчих округів, і в кожному будуть обрані два депутати, які займуть перше та друге місце за результатами виборів.

Над цим законопроектом ще з 29 жовтня ведеться робота для підготовки його до другого читання. Опозиційні фракції в парламенті, а саме «Опозиційна платформа-За життя», «Європейська солідарність» і «Голос» виступили проти нього, але тільки через поділ посад мера і голови Київської міської державної адміністрації. При цьому серед усіх парламентських фракцій існує консенсус щодо повернення до міських районних рад. А це говорить про те, що незалежно від прийняття цього або іншого, альтернативного закону, ймовірність впровадження системи районних рад в місті Києві висока.

Крім іншого, в новому законопроекті передбачено скорочення кількості депутатів Київської міської ради зі 120-ти до 80-ти осіб. У Києві число депутатів буде фіксованим, на відміну від рад інших міст, в яких кількість депутатів зараз залежить від чисельності населення. Таким чином, наприклад, в Харкові, населення якого практично в 2 рази менше, ніж у Києві, міська рада буде, навпаки, мати на 4 депутата більше. Це абсолютно непропорційно, але в цілому логічно – адже в Києві відпадає потреба у великій міськраді через створення райрад, а в інших містах – ні.

Як ми вже відзначали в одному з попередніх аналітичних матеріалів, Міністерством розвитку громад та території України розроблена Концепція змін законодавства про місцеві вибори, яка передбачає, крім іншого, скорочення кількості депутатів міських рад. І, наприклад, для Харкова депутатський корпус міської ради, згідно з цією Концепцією, може становити близько 32-45 депутатів, так що згадана вище диспропорція може бути знята.

І якщо кроки, спрямовані на скорочення чисельності міських рад, характерні і для Києва, і для інших міст України, то конкретні ініціативи зі створення районних рад спостерігаються тільки в столиці. При цьому було б наївно покладатися на «добру волю» мерів міст щодо створення районних рад і передачі їм своїх повноважень: тут необхідна ініціатива «зверху» – з боку Верховної Ради.

В Україні – райони, в Європі – мікрорайони

Створення районних рад в містах України не є чимось безпрецедентним на Європейському континенті. Навпаки, досвід держав Ради Європи і Європейського союзу показує їх максимальну прихильність принципам місцевого самоврядування та представництва, в тому числі і в містах.

Головним документом, згідно з яким формується законодавство європейських держав у сфері місцевого самоврядування та представництва, є Європейська хартія місцевого самоврядування (на неї, до речі, посилаються і автори закону про столицю). Спираючись на 4-у статтю Хартії, можна виділити наступні 3 основних принципи місцевого самоврядування та представництва на європейському континенті:

  • Принцип субсидіарності: здійснення публічних повноважень має переважно покладатися на ті органи влади, які найбільш близькі до громадян.
  • Принцип самостійності: повноваження, що надаються місцевим органам влади, повинні бути повними і виключними, а органи місцевого самоврядування повинні володіти повною свободою адаптувати делеговані їм повноваження під місцеві умови.
  • Принцип презумпції компетенції місцевого самоврядування: з будь-якого питання, яке не вилучене із сфери компетенції місцевого органу, і не закріплене за іншим органом влади, у нього є повна свобода дій для реалізації своєї ініціативи.

Основний інтерес для нас представляють ті країни Європи, досвід яких могла б перейняти Україна. Найбільш доречним для такого був би досвід не федеративних, а унітарних держав з розвинутою системою міського самоврядування та представництва. Такими прикладами можуть бути Польща, Франція і Чехія.

У Польщі місцеве самоврядування та представництво регулюється законом «Про гмінне самоврядування». Міста в Польщі прирівнюються до статусу повятів-гмін (повят та гміна – аналог наших обласних районів та ОТГ) і характеризуються розподілом на дільниці (аналоги українських районів у містах). У кожній дільниці є місцева рада, розмір якої залежить від кількості населення. У Варшаві створення дільничних місцевих рад обов’язкове, а в інших великих містах – ні. Однак ради дільниць успішно функціонують по всій території країни: у Гданську, Кракові, Познані, Лодзі, Ченстохові, Жешуві, Любліні та багатьох інших.

Відмінною від України особливістю є те, що дільниці міст вкрай малі за чисельністю населення. Настільки малі, що їх доречніше було б порівнювати не з районами, а з мікрорайонами. Наприклад, Варшава з населенням 1,7 млн. чоловік поділяється на 18 дільниць, коли Харків з 1,5-мільйонним населенням ділиться всього на 9 районів.

Доволі важливим моментом є розподіл повноважень між рівнями влади в містах Польщі, який визначається статутом кожного міста самостійно. Статут можна змінювати через консультації з місцевим населенням і за рішенням ради гміни. В цілому, міським дільницям передають такі повноваження: контакт з місцевими жителями і обробка запитів, вирішення побутових проблем, облаштування району, співпраця з місцевими відділеннями поліції, пожежної служби. Рада дільниці повинна співпрацювати з гмінною радою, створювати напрацювання, пропозиції та рекомендації, що стосуються району. Також в деяких містах Польщі дільничні ради мають право ініціативи в раді гміни з питань, що стосуються конкретного мікрорайону.

Варто зазначити, що, при всіх перерахованих вище повноваженнях, всі рішення дільничних рад в містах Польщі відправляються на розгляд президенту міста (назва посади мера в Польщі). Президент повинен внести ініціативу на порядок денний гмінної ради і та приймає рішення про вступ ініціативи в силу. Тобто повною «самоврядністю» дільниці не володіють. Але міська влада, в свою чергу, може скасувати рішення дільничної ради тільки у разі невідповідності закону, або через неточності направити його на доопрацювання районною радою. Таким чином здійснюється співпраця гмінного і дільничного рівня.

Французьке законодавство в сфері місцевого самоврядування та представництва одне з найскладніших в Європі. У Франції існує велика кількість рівнів управління і одиниць адміністративно-територіального поділу. Однак, якщо казати коротко, то місцеве законодавство визначає міста як комуни. Аналог комуни в Україні важко знайти, бо нею може бути і маленьке село, і столиця країни – Париж.

Тільки три найбільших міста країни (Париж, Ліон і Марсель) розділені на муніципальні округи (наприклад, Париж розділений на 20 округів), в той час як інші міста-комуни розділені на кантони. Різниця муніципальних міст від міст-комун полягає в тому, що в територіальних межах перших знаходиться тільки місто, а в межах других – значна територія «передмістя». Таким чином центральна французька влада вирішила виділити окремо три великих міста, а з інших створити агломерації.

Відмінностей у повноваженнях між місцевими органами влади в містах немає: і в муніципальних округах, і в кантонах є місцеві ради. Їх повноваження не відрізняються від польських аналогів, а право формувати бюджет – відсутнє. Цікавим для України досвідом може бути те, що в депутати муніципальних рад можуть обиратися тільки ті, хто сплачує податки в бюджет місцевої громади.

Чеська республіка має два окремих закони про регулювання міського самоврядування – закон «Про головне місто Прагу» і «Про муніципалітети». Великі міста в Чехії називають «статутними містами». Статутне місто може поділятися на міські частини (у випадку з Прагою – обов’язково має поділ) і може створювати самоврядування міських частин. Це аналог районів і районних в місті рад.

Прага – унікальне для України місто в контексті масштабу самоврядування та представництва, тому що вона при населенні 1,3 млн. людей (менше населення Харкова) поділяється на 57 самоврядних міських частин! А у всіх великих містах, незважаючи на необов’язковість створення частин і їх самоврядування, безперервно діють органи влади на місцях.

Розвиток місцевого самоврядування та представництва в містах характерний для європейського континенту. Можна також згадати приклад Берліна, який має трирівневу структуру місцевого самоврядування та представництва на рівні міста: рада міста – рада району – рада мікрорайону. В цілому система європейського самоврядування та представництва на рівні міст побудована навколо такого принципу, що райони займаються щоденними питаннями населення, а міська влада – стратегічним розвитком та міжнародним співробітництвом.

Що ми можемо витягти з європейського досвіду? По-перше, той факт, що там так само столиця має особливий статус, і в ній наявність самоврядування та представництва на рівні міста через найбільшу кількості населення в країні просто необхідне. По-друге, те, що унітарність жодним чином не повинна впливати на здійснення повноважень та електорально сформоване представництво на максимально можливому низовому рівні. По-третє, європейські аналоги районів в містах значно менше за населенням в порівнянні з українськими. По-четверте, чим менше населення району – тим зручніше і ефективніше здійснюється управління територією в зв’язку з урахуванням специфіки мікрорайонів.

Немає районів – немає рад

Повернення в Києві районних рад створює ситуацію невідповідності між містами в ступені місцевого самоврядування та представництва. Так, звичайно, можна сказати, що Київ – це столиця і «особливе» місто з великим населенням. Однак, статус столиці не має жодного відношення до місцевого самоврядування та представництва, і надання повноважень районам не повинне мати статус виключно «столичної привілеї». Районні ради, які слід було б сформувати в більш-менш великих містах всієї країни, є найбільш ефективним механізмом передачі повноважень територіальним громадам в містах настільки, наскільки це є можливим.

Закріплена в чинному Законі «Про місцеве самоврядування» необов’язковість створення районних рад призводить до того, що у місцевих міських рад немає бажання ділитися своїми повноваженнями. На карті нижче ми можемо спостерігати те, що більшість міст, де зараз існують районні ради, за різною інформацією, збираються скасувати їх у 2020 році. В результаті, районні в містах ради будуть функціонувати з усієї країни лише в Полтаві, Кропивницькому та Херсоні.

Також ми можемо бачити, що майже половина великих міст України (17 з 35-ти) навіть не має поділу на райони. Найбільше з них – Вінниця (370 тис. чол. населення). Відповідно, не викликає сумнівів те, що реформа місцевого самоврядування і введення системи обов’язкових районних рад безпосередньо пов’язані із адміністративно-територіальною реформою.

Необхідно створити у всіх великих містах систему поділу на райони, а також стандартизувати їх розмір по всій Україні. В іншому випадку, можна спостерігати ситуацію, коли велике місто Київ має середній показник населення на район, що дорівнює 295 тис. чоловік, тоді як, наприклад, у Дніпра – в 2,5 рази менше – 124 тис. чоловік. І це не різниця в межах декількох десятків тисяч. Різниця становить більше ніж 170 тис. осіб – населення великого міста України. І навіть у Дніпрі середня чисельність населення району виглядає високою в порівнянні із середньоєвропейськими показниками.

Приблизне зрівнювання районів в населенні необхідно, в першу чергу, з точки зору зручності. Неможливо здійснювати стратегічне планування на рівні держави, області та міста, коли розмір районів не стандартизований. Також це необхідно для подолання дискримінації електорального представництва: не може в одному місті депутат представляти 6 тис. осіб, а в іншому – 14 тис. Чим більшу кількість населення представляє одна рада, тим складніше жителям території «достукатися» до депутата і, відповідно, повільніше і менш ефективно здійснюється місцеве самоврядування.

На даний момент з 80-ти районів в містах України тільки 27 представлені радами, а з жовтня 2020 року – залишаться тільки 8 (або 18, у випадку успішного прийняття закону про Київ). У будь-якому випадку це відображає двоїстий стан місцевого самоврядування та представництва в містах України, де одна половина міст абсолютно не має поділу на райони, а друга половина відмовляється від районних рад, або має занадто великі райони, що не дозволяють в повній мірі дотримуватися принципу субсидіарності на місцях.

Ефективність через повноваження

Щоб поглянути на ситуацію зі створенням районних рад в цілому, необхідно всебічно розглянути позитивні і негативні сторони даного рішення.

Проведення адміністративно-територіальної реформи та створення районних рад – це прийняття до уваги проблем і специфіки конкретних районів. Гарним прикладом служать мікрорайони міста Харкова. Наприклад, в рамках міста, і навіть одного району, знаходяться такі мікрорайони, як П’ятихатки і Північна Салтівка, населення яких має абсолютно різні запити через специфіку розташування даних частин Харкова. І чим нижче рівень прийняття рішень, тим більшим буде облік специфіки. Прикладом цьому служить описана вище практика формування мікрорайонів у містах Європи.

Міські ради сьогодні займаються справами «не міського» рівня. Наприклад, такими, як облаштування прибудинкових територій, або відповіді на побутові запити мешканців міста. Цілком логічною була б передача повноважень вниз по вертикалі. Таким чином, створення районних рад «розвантажило» б діяльність міських рад і дало б можливість останнім концентруватися на питаннях стратегічного розвитку міста, міжнародного співробітництва, тощо.

Після скасування районних рад у 2010 році, у багатьох містах замість них були створені районні виконавчі комітети міської ради. Метою останніх було здійснення тих завдань в районі, які ставив і передавав загальноміський виконавчий комітет. Однак фактично їх «тіньовим» завданням став «нагляд» за районом під керівництвом голови району – людини, яка призначається мером.

Харків не став винятком. Голови районів до сьогоднішнього дня призначаються безпосередньо міським головою Геннадієм Кернесом і не несуть, як і весь «райвиконком», жодної політичної відповідальності перед виборцями. А підзвітними вони є лише меру і міській раді. Таким чином, після скасування районних рад, статус глави району фактично став мало чим відрізнятися від статусу «призначеного мером наглядача». Плюсом повернення районних рад стане той факт, що населення зможе самостійно вирішувати, хто буде його представляти в районних органах влади. А районні ради, в свою чергу, будуть нести політичну відповідальність перед громадою району.

Звичайно, введення районних рад має і чимало викликів. Наприклад, подальші витрати на депутатів і адміністрації, зарплати чиновникам. Важливим фактором є те, що нові органи місцевого самоврядування та представництва мають бути заповнені компетентними людьми. А це приблизно 2 тис. нових депутатів рад (до 100-та створених районних рад * до 20-ти депутатів в кожній з них) і 1 тис. нових чиновників в адміністраціях (100 * до 10-ти чиновників) по містам України з населенням понад 100 тис. чоловік.

Крім іншого, для підвищення легітимності районних рад необхідна активність населення на виборах. А в українських виборців, як відомо, залучення до політичного процесу знижується разом зі зниженням рівня політики – чим політика більш локальна, тим населення менш охоче ходить на вибори. Також міські ради можуть бути проти створення районних рад і бути перешкодою для передачі значної частини їх повноважень на місця.

Важливо відзначити, що більшість негативних ефектів від обов’язкового створення районних рад виходить з процесу реалізації на практиці, а не з початкових характеристик реформи. Сам принцип передачі повноважень на місця не стає поганим від того, як він в кінцевому підсумку використовується. Для ефективно функціонування районних рад необхідне включення і влади, і громадян.

Першим кроком, як ми вже визначили, повинна стати територіальна реформа, тому що зараз лише 14 обласних центрів з 24-х мають поділ на райони. І це при тому, що всі обласні центри мають населення більше 100 тис. чоловік.

Другим кроком, перед створенням районних рад в містах, має стати визначення того обсягу повноважень, який повинен бути переданий місцевому самоврядуванню. У цьому процесі головне – це дотриматися балансу між максимальною передачею інструментів управління на місця і збереженням ефективності надання всіх послуг місцевою владою.

До масового скорочення кількості районних рад міст у 2010-х роках їх значення було багато в чому номінальнім. Одним із головних інструментів управління є право на визначення і розподіл бюджету. В рамках тих районних рад, які функціонували у великих містах України, значних повноважень на управління бюджетом не було. Статті бюджету були «закритими», тобто були встановлені міською радою і не могли змінюватися районною радою. Місцева влада в районі могла просто проголосувати за той бюджет, який їй надавався.

До слова, у Франції існує схожа практика, коли рада комуни, враховуючи рекомендації знизу, встановлює бюджет для міського округу, який потім рада округу повинна «підтвердити». Однак в Україні вона призвела до положення районних рад по типу «звання є, повноважень немає». В цьому сенсі викликає інтерес польський досвід, де єдині принципи формування бюджетів дільниць міста не встановлені – тому кожне місто вирішує по-своєму. Наприклад, у Гданську функціонує цілком ефективна система формування бюджетів. Фінансування прямо залежить від кількості населення ділянки і від явки на виборах до рад. Але максимальне фінансування зафіксовано при явці вище 16%, що не є низьким порогом, який легко подолати. Низька явка на місцевих виборах характерна не тільки для України, а і для країн Європи.

Ще одним моментом, який необхідно зазначити в контексті районних рад, є «специфічне» використання повноважень місцевих органів влади. Тут можна згадати приклад того, як в Києві під час «мерства» Леоніда Черновецького районні ради використовувалися як інструмент захоплення стихійних київських ринків і контролю над місцевим бізнесом. Райради володіли в ті часи повноваженнями встановлення правил на ринку, прийняття рішень щодо відкриття майданчика/території для торгівлі, встановлення/демонтажу «кіосків» і т.д. Не дати повторитися такій ситуації можна лише шляхом контролю з боку місцевої громадськості та ефективного функціонування поліції.

В цілому, для ефективної роботи міським районним радам потрібно надати такі повноваження:

  1. Управління фінансами і бюджетом, формування прозорих і чітких правил місцевої торгівлі і бізнесу.
  1. Облаштування району, озеленення, надання комунальної власності в оренду і т.д.
  1. Місцеве співробітництво з поліцією, пожежною службою, органами охорони здоров’я та освіти.
  1. Безпосередня комунікація з громадянами, прийом заявок, звернень, рекомендацій, скарг, і відповіді на них.

Закон «Про місцеве самоврядування», за умови створення районних рад, наділяє місцеву громаду презумпцією в управлінні майном і фінансовими ресурсами конкретного району перед міською громадою. Тобто міська рада не може з власної ініціативи забрати повноваження собі. Однак закон прописує, що, при бажанні, на місцевому референдумі громада району може вирішити передати повноваження з управління та розпорядження місцевими ресурсами міській владі.

Підступ полягає в тому, що з 2012 року відсутній будь-який закон, який би регламентував порядок проведення місцевих референдумів. А значить опція передачі повноважень від району до міста, таким чином, не працює, і, навіть, якби громада району виявляла таке бажання, здійснити його було б неможливо.

Стаття №41 Закону України «Про місцеве самоврядування» вже зараз визначає прописані вище повноваження районних в містах рад. А право змінювати або скасовувати повноваження районних рад міська рада має лише з дозволу органу нижче. Бракує лише одного – існування районних рад.

Висновки та рекомендації

  • Законопроект «Про столицю України – місто-герой Київ», з одного боку, удосконалив і розширив систему місцевого самоврядування та електорального представництва, але, з іншого боку, створив прецедент того, що реформа самоврядування та електорального представництва на рівні міста відбувається частково – тільки в столиці. Виходячи з відомих на сьогодні обставин і маркерів, перспективи створення районних рад по містах всієї України на даний момент недостатньо великі.
  • Бажання створити міські районні ради може виникнути при зміні політичної кон’юнктури. Якщо центральна влада буде розуміти, що на майбутніх місцевих виборах їй не вдасться перемогти діючих мерів, тоді цілком імовірним буде сценарій створення районних рад, з метою послабити міську владу і спробувати взяти більшість у районних радах. Особливо важливим є формування районних рад у якості інструмента місцевого самоврядування та електорального представництва, а не об’єкта політичної боротьби.
  • На сьогоднішній день багато великих міст України не мають поділу на райони. Це створює колосальну диспропорцію представництва населення в органах місцевого самоврядування різних міст. Необхідно провести реформу, яка б стандартизувала адміністративно-територіальний поділ міст України.
  • Оптимальним рішенням був би поділ всіх міст з населенням більше 100 тис. чоловік на таку кількість районів, щоб населення кожного району становило максимум 80 тис. чоловік. Така цифра взята, по-перше, тому, що середній розмір району в 50 тис. чоловік – це помірна і мінімально прийнятна на сьогодні для України цифра, що дозволяє поєднувати бюджетну спроможність і максимально можливу «близькість» до населення. А, по-друге, якщо ми хочемо створити органи місцевого самоврядування в усіх обласних центрах, то найменший з них – Ужгород з населенням 115 тис. чоловік – повинен мати поділ, принаймні, на 2 райони. Відповідно, населення кожного з них становитиме близько 55 тис.
  • На перший погляд здається, що створення районних рад не вписується в популярний на сьогодні тренд боротьби із бюрократією. Однак створення інститутів місцевого самоврядування – це не бюрократизація, а створення підзвітних і підконтрольних місцевому населенню органів влади. Бюрократія не контролюється виборцем, а місцеве самоврядування йому підконтрольне. Тому створення міських районних рад – це боротьба з бюрократією міського рівня, і не можна жертвувати передачею повноважень «вниз» на користь «дебюрократизації».
  • Закон України «Про місцеве самоврядування» не зобов’язує міста України створювати районні ради, що, на нашу думку, не впливає позитивним чином на розвиток самоврядування в містах. Хоча для європейських країн це не характерно, в Україні необхідно закріпити норму про обов’язкове створення районних у містах рад, як це було зроблено в законі про столицю. В іншому випадку районні ради не будуть створені через небажання міських рад ділитися повноваженнями.
  • Самоврядування в містах України має будуватися згідно з 3-ма принципами Європейської хартії місцевого самоврядування: субсидіарністю, самостійністю та презумпцією компетенції місцевого самоврядування. Співпраця з міською владою не повинна перетворюватися в «перетягування канату». Це можливо зробити через чітке розмежування функцій міста та району: першому – стратегічні повноваження, другому – побутові, щоденні, наближені до громадян питання. Створення районів і районних рад має супроводжуватися наданням їм значного обсягу повноважень, що включають в себе управління бюджетом. Інакше вони будуть грати чисто номінальну роль, як це було до 2010-го року.

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».

Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду в підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».