School uniform: between the values of freedom and social equality | Center for Political Analysis «Observatory of Democracy»

School uniform: between the values of freedom and social equality

Питання: бути чи не бути шкільній формі в українських школах, звичайно, не відноситься до першочергових, але час від часу актуалізується. У різних навчальних закладах воно вирішується по-різному. В одних продовжують наполегливо вимагати носити форму. У кращому випадку, дозволяють чорні джинси. В інших утвердився вільний стиль одягу з деякими обмеженнями. У деяких гімназіях та ліцеях запроваджені певні корпоративні складові – жилети, краватки та інше У більшості – шкільну форму носять учні початкових класів, бо на них легше натиснути. Батьки обурюються з приводу низької якості, дороговизни та незручностей форми. Однак, піддаючись тиску, купують.

Більшість публікацій з цього питання та обговорень проблеми у соціальних мережах присвячені «плюсам» і «мінусам» шкільної форми. Іноді батьки піднімають питання про правомірність примусу і тиску. Ми вирішили розширити коло питань, розглянувши проблему не лише з практичної точки зору, але й у ідеологічному, правовому, іміджевому та психологічному аспектах.

«Плюси» і «мінуси» форми з позицій вчителів і батьків

У дискусіях з приводу того, потрібна чи не потрібна шкільна форма, більшість вчителів висловлюються «за», більшість учнів – «проти», а відповіді батьків діляться приблизно порівну. Учасники обговорень спираються на типові аргументи і контраргументи.

Аргументи «за»:

  • дозволяє уникнути проявів  соціальної  нерівності;
  • унеможливлює «демонстрацію моди»;
  • привчає дітей до суворого і ділового стилю, не допускає вольностей;
  • дозволяє батькам заощаджувати кошти;
  • дисциплінує учнів, налаштовує на спільну навчальну діяльність;
  • як корпоративний одяг сприяє об’єднанню учнівського колективу.

Аргументи «проти»:

  • крім форми є багато засобів демонстрації нерівності – верхній одяг та взуття, телефони та інші ґаджети, прикраси, сумки тощо;
  • колективізм і прагнення до рівності є радянськими рудиментами;
  • форма коштує недешево, а якість залишає бажати кращого;
  • бажано мати, як мінімум, два комплекти – зимовий і літній;
  • придбання одягу, який ніде, крім школи, дитина не буде носити, – зайві додаткові витрати для батьків;
  • відсутність можливості самовираження в одязі для дітей, а, особливо, для підлітків, може бути стресом;
  • придушує індивідуальність;
  • унеможливлює формування естетичних смаків щодо одягу.

Як бачимо, більшість аргументів «за» і «проти» відображають боротьбу цінностей колективізму і соціальної рівності, з одного боку, та індивідуалізму – з іншого. Виключенням є тільки ті, що стосуються заощадження чи зайвих витрат коштів та якості форми.

Право, свобода вибору і корпоративний імідж: точки дотику

Свобода належить до тих цінностей, що мають значну кількість тлумачень. На їх підґрунті виникають ціннісні конфлікти, які важко піддаються врегулюванню. Ідеологічні трактування свободи виходять далеко за межі політичних програм і дискусій. Залежно від того, який зміст кожен із нас вкладає у поняття «свобода», ми визначаємо межі можливого і допустимого у взаємодії з іншими. Із лібералізму походить розуміння свободи як можливості вільного вибору. Свобода однієї людини закінчується там, де вона порушує свободу і права інших. Тому демократичні країни йдуть шляхом законодавчого встановлення заборон на певні дії. Дозволено все, що прямо не заборонено законом. Якщо в окремих штатах США є закони про те, що заборонено купати віслюка у ванні чи чоловікам ввечері не можна вити по-вовчому, це означає, що були прецеденти. Вони змусили владу штату врегулювати проблему на законодавчому рівні. В таких випадках закон чітко визначає необхідні дії. Якщо відсутні прямі приписи чи прямі заборони, є право вибору.

Комуністична ідеологія трактує свободу як «усвідомлену необхідність». Отже, про свободу вибору мова не йде. Є необхідність, яку треба усвідомити. Потім поступати так, як необхідно і вважати це свободою. Виникають питання: звідки береться уявлення про необхідність і хто визначає, що необхідно? Як відбувається усвідомлення необхідності і хто його забезпечує? Радянська практика дала відповідь на ці питання. «Необхідність» визначала Комуністична партія Радянського союзу, а школа була головним інститутом, який з дитинства вчив її усвідомлювати. Законодавча практика базувалась на протилежному принципі: «Заборонено все, що прямо не дозволено».  Оскільки дозволеного було не так багато, то залишалось лише постійно усвідомлювати необхідність.

Ситуація, що склалася із шкільною формою, наочно ілюструє протилежності у розумінні свободи на рівні суспільства та окремих спільнот. Вчителі, більшість яких залишаються носіями радянських цінностей і стереотипів, найчастіше обґрунтовують вимоги так: «це необхідно, так має бути» (де про це написано – не уточнюють), «так потрібно» (кому?), «це ж зручно для батьків» (тобто, вчителі визначають, що батькам зручно, а що не зручно), «так завжди було» (завжди – це в Радянському союзі, а змінюватись, вочевидь, ніщо не може). Батьки іноді заперечують аргументи про економію коштів чи зручність. Однак питання про те, хто, окрім них, може вирішувати, що для них краще, не ставлять. Учнів про їхню позицію взагалі не запитують. Вони є суб’єктами примусу. Вибір залишається один – підкорятись чи ігнорувати. В усіх зацікавлених сторін відсутнє усвідомлення того, що школа – це заклад, який надає послуги. Учень – це одержувач послуг. Тому саме його інтереси і комфортне середовище надання послуг мають бути у центрі уваги.

Ще низка аргументів адміністрації шкіл та вчителів стосуються корпоративної культури та іміджу школи, які, начебто, страждають від відсутності форми. Корпоративна культура, згідно визначень словників – це система цінностей та переконань, які розділяє кожен член організації. Вона передбачає його поведінку, обумовлює характер життєдіяльності організації. Почувши такий аргумент, варто запитати, якою системою цінностей і переконань може похвалитись конкретна школа. Що дає підстави вважати її корпорацією? Наскільки корпоративні цінності, у нашому випадку стосовно стилю одягу, стосуються інших членів корпорації – вчителів? Дійсність показує, що корпорація під назвою «українська школа» залишається носієм радянських цінностей.

Імідж – це образ організації, який існує у свідомості людей. Однією із його складових є корпоративна культура, а точніше, те враження, яке вона формує в очах оточуючих.  Хто ці оточуючі для школи? В чиїх очах школа прагне виглядати краще? Міського чи районного відділів освіти, представники яких іноді відвідують школи? Депутатів, які приходять з «подарунками»? Судячи з того, скільки разів нагадують учням про форму напередодні депутатських та чиновницьких візитів, складається враження, що саме вони головні «споживачі» шкільного іміджу. Радянська «показуха» нікуди не зникла. Але згідно із логікою функціонування школи як закладу, що надає освітні послуги, головними адресатами для поширення позитивного іміджу мають бути учні та батьки теперішніх і майбутніх учнів. Ось тут ревним прибічникам корпоративної культури та іміджу варто замислитись над тим, що у першу чергу впливає на формування образу школи? Якість знань і дотримання прав учнів? Сприятливий психологічний клімат? Бажання дітей відвідувати цю школу? Чи необхідність носити шкільну форму?

Проблема іміджу має ще одну складову. Імідж організації, корпоративний імідж – це сукупний образ, носіями якого є усі члени організації. Тобто, якщо висуваються певні іміджеві вимоги щодо стилю одягу, вони мають стосуватися всіх. Як мінімум, не зовсім адекватним виглядає вчитель, який відчитує учня, що прийшов у джинсах, сам стоячи перед ним теж у джинсах; вчитель, який посилається у вимогах на діловий стиль, а сам одягається у стилі «кабаре», та ще й доповнює це макіяжем, який нагадує бойову розкраску індіанця.

Світова практика вирішення проблеми

Ознайомлення із світовим досвідом вирішення питань про необхідність шкільної форми та її вигляд дає можливість виділити кілька груп країн:

  • Країни, у яких запроваджена форма чи вимоги її носитизустрічається досить часто. Це Велика Британія та її колишні колонії. Форма зберігається як елемент консерватизму. У Британії розробка моделей – справа школи. Форма з емблемою школи вказує на її престижність.
  • Країни, у яких відсутні вимоги щодо форми як з боку держави, так і з боку навчальних закладів. У Німеччині шкільна форма ніколи не запроваджувалась, навіть за часів Третього рейху. Вона асоціюється з уніформою, тому її навіть не заохочують. У Франції форма була скасована у 60-хрр. ХХ ст. У Фінляндії та Італії немає шкільної форми і жодних вимог чи заборон щодо одягу. В Італії лише учні початкових класів на звичайний одяг накидають яскравий бавовняний халатик – «grembiule». У Швейцарії відсутні як шкільна форма, так і традиції її носити та прагнення впроваджувати.
  • Країни, в яких в державних школах є правила носіння одягу, а у приватних може впроваджуватись форма згідно рішення органів шкільного самоврядування (США і Канада).
  • Країни, в яких шкільна форма впроваджена в особливо престижних школах чи ліцеях як щоденний одяг чи одяг для певних заходів. У приватних школах США майбутні фінансисти повинні носити строгий костюм, але без єдиного встановленого зразка. У престижних школах в Швеції зустрічаються вимоги у визначений день тижня приходити на загальні заходи у одязі певного зразка  (наприклад строгі туфлі, спідниця і жакет синього чи сірого кольору, біла блузка).
  • Країни, в яких вимоги носити шкільну форму залишаються як державні чи інтерпретуються як такі. У більшості пострадянських країн збереглися більш чи менш жорсткі вимоги носити форму. Виключенням стали балтійські країни, у яких школи зазвичай встановлюють дресс-код.  Вимога носити форму може бути лише результатом угоди між адміністрацією школи і батьками.
  • У більшості африканських країн діти носять шкільну форму яскравих кольорів.
  • У Китаї та в Індії у більшості шкіл впроваджена уніформа, однак єдиного зразка немає. Кольорова гама достатньо широка.

На підставі широкого масиву матеріалів із різних джерел можемо зробити висновок: демократичні країни демонструють практику відмови від вимог щодо шкільної форми чи тенденції до відмови. У європейських країнах, США, Канаді, Австралії це питання державою не регулюється. Рішення приймаються колегіально на рівні конкретної школи. Здебільшого форму чи дресс-код запроваджують «статусні» школи, які так підкреслюють свою престижність. У пострадянських, азійських та африканських країнах вимоги щодо форми ще зберігаються. Найбідніша кольорова гама представлена на пострадянських теренах.

Шкільна форма в українських школах: бути чи не бути?

В українських школах бачимо різне ставлення до форми і необхідності її носити. В деяких – адміністрація та вчителі докладають титанічних зусиль, щоб змусити дітей носити чорно-білу шкільну форму. Це ставить питання про правові підстави для примусу. Тому варто з’ясувати, як це питання врегульоване у правовій площині.

Закону, який визначає, що шкільну форму слід носити обов’язково, не існує. Якщо немає закону, який визначає обов’язкову поведінку, примус, застосований до учня, є протиправним. Порушником виглядає вчитель. На нього можна скаржитись у відповідні органи. Однак, крім закону, є інші регулятивні документи, зокрема укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.

У відповідності з Положенням про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000р. № 946, вимоги до зовнішнього вигляду учнів, в тому числі й до одягу, визначаються навчальним закладом, розглядаються, затверджуються радою навчального закладу і фіксуються в Статуті та Правилах для учнів.

Також залишаються чинними Указ Президента від 12 червня 1996 р. № 417/96 та Постанова Кабінету Міністрів від 22 серпня 1996 р. № 1004. Ініціативною групою була розміщена петиція із проханням скасувати цей указ, надати право школі та батьківській громаді самостійно вирішувати питання зовнішнього вигляду учнів у школі. Діючий міністр освіти і науки України Лілія Гриневич в ефірі телеканалу «1+1» у березня поточного року також заявила, що вона прибічник того, щоб кожна школа сама вирішувала, яку форму впроваджувати і чи вона потрібна. Підкреслила, що для цього вищезгаданий указ необхідно відмінити. Тут варто звернути увагу на кілька моментів:

  • На дату указу, яка вказує, що він вже давно та явно застарів.
  • На цей указ не посилаються адміністрація і вчителі, маловірогідно, що вони взагалі про нього знають чи пам’ятають.
  • Указом не встановлюється єдиний вигляд шкільної форми, передбачається можливість для кожної школи визначати кольорову гаму тканин,  модельні  та конструктивні особливості форми.
  • У 2001 р. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про раду загальноосвітнього навчального закладу. Його метою є сприяння формуванню демократичного стилю управління в школах. Це положення виглядає як набір загальних фраз про демократичність і колегіальність управління, не містить чітко визначених повноважень ради. Однак відсутні і заборони щодо вирішення якихось питань життя школи. Тобто, якщо згаданим указом надавалась можливість директору вирішувати питання про колір, моделі і особливості форми, то сьогодні ніхто не забороняє робити це шкільній раді.
  • В сучасних реаліях петиція є малоефективним засобом вирішення проблеми. Це скоріше елемент фасадної демократії, а не реальний механізм впливу суспільства на рішення влади.
  • Свою позицію щодо шкільної формидіючий міністр висловила лише у заяві. Інформація про будь-які офіційні звернення з цього питання до президента чи уряду відсутня.
  • Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000р. № 946; Указ Президента від 12 червня 1996 р. № 417/96, Постанова Кабінету Міністрів від 22 серпня 1996 р. № 1004 та Положення про раду загальноосвітнього навчального закладу, затверджене Наказом Міністерства освіти і науки України від 27 березня 2001 р. № 159, демонструють низку суперечностей. Положення від 14.06.2000р. № 946 дає право навчальному закладу встановлювати і затверджувати вимоги щодо зовнішнього вигляду і водночас закріплює форму в чорно-білих тонах. Указ від 12.06.1996 р. № 417/96 і Постанова від 22.08.1996 р. № 1004 закріплюють право вибору кольорової гами і моделей за директором школи. Це суперечить попередньому документу у 2-х пунктах. Положення про раду загальноосвітнього навчального закладу спрямоване на розширення повноважень органу шкільного самоврядування. Це передбачає зменшення кількості питань, які вирішує директор. Однак, в сукупності ці документине заперечують можливості приймати колегіальне рішення на рівні школи.

Психологічні та ідеологічні аспекти проблеми

Ще один аспект проблеми пов’язаний із чорно-білим кольором шкільної форми. Психологами здійснено низку досліджень і написано багато робіт про значення кольорів у психології, їх психофізичний та енергетичний вплив на дитину. Чорний колір характеризується як колір депресії і песимізму, активного несприйняття світу, як важкий і гнітючий, як мертва пляма, як мовчання без майбутнього. Вчителі, які колись вивчали вікову психологію, та шкільні психологи, вочевидь, мали б звертати увагу на особливості дитячої психіки. А можна вдатися й до психологічного експерименту – поносити самим щодня чорний костюм. Простежити, на який день настрій почне псуватись і захочеться одягнути щось світле та яскраве.

Психологи однозначно стверджують, що нервова система здорової дитини потребує енергетичного впливу яскравих кольорів і світлих відтінків. Вони здійснюють такий вплив на центральну нервову систему, без якого вона обійтись не може. Можливо варто прислухатися до думки науковців і поступитися «дисциплінованістю у чорних тонах» заради психічного і фізичного здоров’я дітей? Крім того, чорний колір не належить до кольорів ділового етикету.

Для повноти розгляду питання варто поцікавитись, у яких ще країнах діти носять чорні костюми. Виявляється, у небагатьох: в Україні, РФ, Іраку, Північній Кореї; у школі при Госпіталі Христа у Великобританії, де зразок форми залишається незмінним останні 450 років; у деяких країнах Європи розроблена форма чорного кольору для дівчаток, що сповідують іслам. В усіх інших країнах кольорова гама форми дуже широка. Очевидна тенденція до збільшення кількості яскравих кольорів.

Окрім правового та психологічного, важливим є й ідеологічний аспект. Чорно-біла шкільна форма залишається важливим засобом ідентифікації нових поколінь із світоглядом «русского мира». У такій самій формі російські школярі випускають газету «Юний путінець». На лінійку до свята останнього дзвоника батьки дівчат збиваються з ніг, шукаючи, з ініціативи та примусу вчителів, форму «радянського розливу». У школах східних та південних областей її особливо полюбляють. Для чого одягати цю форму випускникам, які ніколи її не носили і взагалі народилися через 10 років після розпаду Радянського союзу? «Полити бальзам на душу» вчителів чи стимулювати відчуття єдності з РФ, бо там її теж одягають?

Висновки

Світовий досвід демонструє поступовий відхід не лише від вимог носити шкільну форму, але й від будь-якої регламентації щодо одягу. Це вияв загальної тенденції демократизації і збільшення масштабів захисту прав і свобод людини. У більшості європейських країн, США, Канаді рішення приймаються на рівні школи вчителями, батьками й учнями. В учнів є право вибору і простір для нього. Воно реалізується через висловлення позиції і участь у прийнятті рішення в школі чи через вибір школи. Деякі країни взагалі вже відмовилися від ідеї впровадження форми, навіть на рівні школи. Фінські школи, які мають репутацію найкращих, сповідують загальний принцип: дитині має бути комфортно. Тому мова не йде навіть про якісь обмеження.

Вимоги носити шкільну форму, як і її вигляд, зберігаються в українських школах як одна із складових радянської спадщини.  Аргументи на її користь також включають весь спектр радянських стереотипів. У тих школах, де встановлюються жорсткі правила, вчителі традиційно сприймають учнів як об’єкт примусу. Незалежно від того, хто виступає суб’єктом – адміністрація і вчителі чи батьки, наслідком стають психологічний дискомфорт і стреси, внутрішній протест дітей. Вибір для учня залишається лише в одному – підкоритися, ігнорувати чи демонструвати протест і йти на конфлікт.

Ті школи, які використовують вимоги щодо форми як додатковий дисциплінарний важіль і засіб примусу, вже виглядають як архаїзм. Головна функція школи – давати якісну освіту, а не турбуватись про соціальну рівність і виховувати покірність. Тому необхідно змінити підходи і акценти. Тільки тоді, коли у рейтингах якості знань школа вийде на перші позиції, а учні назвуть з десяток її переваг над іншими, доцільно буде поставити питання про форму як елемент престижності. Постановка питання про вимоги щодо форми з боку державних органів та встановлення єдиного зразка взагалі виглядає безглуздою, оскільки прямо суперечить світовим тенденціям демократизації.

Рекомендації

У вирішенні питань про обов’язковість шкільної форми і можливість застосування до учня санкцій за її відсутність варто керуватись такими принципами і міркуваннями:

  • У правовій державі громадянин повинен виконувати те, що визначено законом.  Усе, що прямо не заборонено законом – дозволено. Згідно Конституції, Україна – правова держава. Закону, який би визначав обов’язковість форми – немає, як і закону, який би забороняв носити інший одяг будь-якого кольору. Тому тиск, здійснюваний на учнів у абсолютній більшості випадків – протиправний.
  • Вимоги носити чорно-білу форму мають вкрай сумнівні правові підстави. В Україні немає затвердженого державою зразка, як це було в Радянському союзі. Ця форма є радянським рудиментом. На особливі урочистості у радянській школі дозволяли приходити «чорний низ, білий верх». В Україні цю ідею підхопили виробники форми та освітяни, що страждають ностальгією за «комунізмом».
  • Деякої вагомості вимогам можуть надати наказ директора (але у зв’язку із положенням про шкільну раду і розширенням її повноважень він буде виглядати, як мінімум, безглуздо), відповідне положення у статуті школи (як правило, воно відсутнє), рішення шкільної ради, прийняте із дотриманням процедури (найчастіше воно теж відсутнє).
  • Якщо у вимогах вчителі все ж посилаються на указ чи рішення ради, варто вимагати ознайомлення з ними. Статути шкіл можна знайти у мережі ІНТЕРНЕТ. Крім рішення шкільної ради, потрібно наполягати на ознайомленні із результатами голосування на рівні окремих класів та ради. Рішення має бути колегіальним. Це означає, що у кожному класі питання обговорювалось, рішення приймалось голосуванням. Потім воно було представлене на засіданні ради, де відбулося голосування за наявності кворуму. Мають бути оформлені відповідні протоколи. Слід звернути увагу і на дату рішення. Можливо воно «пахне нафталіном».
  • Згадки про джинси, сережки і т.п. немає в нормативних документах, якими керується школа. Тому заборонити їх ніхто не може.
  • Є Правила перебування дітей у навчальних закладах, статути, де вказано, що діти мають приходити чистими, охайними. Отже, причиною зауважень може бути лише неохайність, але не стиль одягу.
  • Будь-які інші вимоги – купувати однакову спортивну форму, однакові щоденники чи зошити для усіх учнів класу і т.п. є безпідставними і протиправними.

В сучасних умовах, з урахуванням досвіду демократичних країн у вирішенні питання та тенденцій, які простежуються, можна рекомендувати такий алгоритм дій:

  • Відмовитися від ідеї реанімації шкільної форми і її зразків у чорно-білих кольорах.
  • Вищим органам виконавчої влади скасувати укази та постанови, які застаріли. Закріпити за шкільними радами повноваження вирішувати це питання.
  • Школам доопрацювати положення про шкільну раду. Чітко виписати коло питань, з яких рада може приймати рішення(включивши питання про стиль одягу), принципи і процедуру формування ради, механізми прийняття колегіальних рішень.
  • На рівні школи впровадити заборону щодо окремих видів одягу з чітким визначенням параметрів забороненого. Якщо, наприклад, заборона стосуватиметься міні-спідниць, то чітко вказувати її параметри: наприклад, відстань від нижнього краю спідниці до середини коліна не повинна перевищувати 7 см.
  • Акцентуючи увагу на стилі одягу, як складовій іміджу школи, враховувати, що членами організації та носіями іміджу є не тільки учні, а й вчителі. Тому правила і заборони мають стосуватися всіх.

Світлана Топалова, Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Опубліковано на сайті «Хвиля»

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади