Довибори-2020 у 179 окрузі: «індекс популізму» програм кандидатів | Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»

Довибори-2020 у 179 окрузі: «індекс популізму» програм кандидатів

Перші десятиліття ХХI століття ознаменувались «бумом популізму». Він охопив як стабільні демократії та стійкі економічні системи, так і країни, що переживають системні політичні та економічні кризи. Очевидна тенденція до зростання кількості голосів, отримуваних на виборах популістськими кандидатами, підштовхує дослідників до з’ясування причин і можливих наслідків популізму як для окремих країн, так і для світу в цілому. Автори звіту «Популізм: феномен» фонду «Bridgewater Associates» обґрунтовують висновок, що саме популізм штовхає світ до великої війни.

В Україні популізм також найяскравіше проявляється під час виборів. У минулорічних кампаніях він фактично набув форм електорального повстання мас під популістськими гаслами претендентів на владні статуси. Однак прихід популістів до влади в умовах економічної слабкості, руйнації інститутів державної влади та поляризації доходів населення не лише не вирішує усіх цих проблем, а й поглиблює їх. Нездатність ефективно вирішувати складні проблеми компенсується нашаруванням нових популістських пластів. Зростання інтегрального «індексу популізму» до критичних позначок чітко вказує на наближення соціальних вибухів, «точки неповернення» для держави і суспільства. Тож відстежувати рівень популізму, як у передвиборних програмах кандидатів, так і в їх діяльності на державних посадах важливо не лише з міркувань раціонального політичного вибору, а й з метою недопущення соціальних потрясінь та руйнації державної влади.

В ході парламентської виборчої кампанії 2019 року Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» проаналізував усі передвиборні програми кандидатів-мажоритарників у одномандатних виборчих округах міста Харкова та Харківської області на предмет їх наповненості популістськими складовими, склав «індекс популізму». Про популістську стабільність та зміну деяких трендів у програмах кандидатів на довиборах-2020 у 179 окрузі, про наявні тенденції популістських виразів – у нашому новому матеріалі.

Індикатори популізму: постійні та ситуативні

Популізм, як політичне явище, не має чіткого  визначення, усталеної «популістської ідеології», однозначних причин і умов наростання проявів та впливу. Держави «загального добробуту» він атакує, фокусуючись на конкретних проблемах сучасного етапу, як то посилення потоків мігрантів чи зменшення кількості робочих місць, на інших питаннях, які не вирішує правляча еліта. В бідних країнах популісти, звісно, спекулюють на бідності й нерівності можливостей, несправедливому розподілі багатства. В обох випадках топ-темами виступають корупція та боротьба з нею, збільшення народовладдя та зміна неефективної влади. Однак, попри різні популістські акценти в різних ситуаціях, все ж можна виділити найбільш типові індикатори, що складають, наче пазли, загальну популістську мозаїку виборчих кампаній. Своєрідний «скелет» популізму формують постійні і фактично незмінні складові:

  • Популісти завжди апелюють до емоцій виборців, а не до раціонального та критичного мислення, відповідно й самі використовують емоційні прийоми, риторику звинувачень і протиставлень, а не раціональні аргументи.
  • Популістам усіх часів і народів властива декларативна риторика, а також, орієнтація суспільства на можливість простих рішень – «в один клік», для складних проблем.
  • Популісти намагаються подобатись усім одночасно, тому їхній риториці притаманні ідеологічно суперечливі/несумісні лозунги й програмні обіцянки.
  • Популісти завжди спираються на утиснуті чи розчаровані соціальні спільноти, використовуючи, наче сервери, хвилі протестних настроїв, що піднімають їх на «владний Олімп».

Залежно від конкретних умов ця стабільна основа доповнюється ситуативними «фонами» чи «сюжетами»:

  • Популісти грають на протиставленні еліти/правлячої верхівки та народу, відповідно, виступають на захист інтересів народу, обіцяють збільшення народовладдя, посилення механізмів впливу народу на діяльність влади та контролю за нею. Звісно, такі індикатори більше простежуються, наприклад, у президентських чи парламентських кампаніях, аніж у наступних довиборах чи місцевих виборах, коли на центральному рівні вже функціонує влада, що прийшла на популістських гаслах. Якщо президентська та парламентська кампанії 2019 року нинішньої партії влади проходили під лозунгами «Зробимо їх разом» та «Зробимо їх ще раз», усі кандидати обіцяли налагодження ефективної комунікації з виборцями округів, то у передвиборній програмі партійного кандидата, цілком очікувано, подібні протиставлення, заклики і обіцянки були відсутні (незважаючи на зняття з реєстрації, програма була нами проаналізована).
  • В умовах тотальної дисфункції державних інститутів популізм набуває радикальних форм. Політики закликають до кардинальної зміни усієї системи влади, хоча не вказують, яким саме шляхом це будуть робити і якого результату досягнуть.
  • Радикальний популізм найчастіше поєднує ліво- і правоекстремістські гасла.

Індекс популізму в програмах кандидатів у 179 окрузі

Методологія визначення «індексу популізму» розроблена експертами Аналітичного центру «Обсерваторія демократії» з урахуванням світового досвіду. Метою розробки методології є оцінка якості передвиборних програм кандидатів від політичних партій та самовисуванців за показниками наповненості популістськими складовими. Реалізація мети передбачає виконання таких завдань:

  • Підвищувати інформованість виборців про сутність, призначення і зміст передвиборних програм кандидатів;
  • Стимулювати потребу та інтерес до ознайомлення зі змістом програм та виявлення в них ознак популізму й маніпуляцій;
  • Виробляти вміння раціонально оцінювати зміст програм та обіцянки кандидатів з точки зору наявних реальних ресурсів та можливостей для їх реалізації;
  • Сприяти підвищенню електоральної компетентності громадян, раціоналізації їхнього політичного вибору;
  • Робити внесок у активізацію публічної дискусії з питань підвищення якості програм кандидатів та змістовності їхньої агітації як однієї з передумов для забезпечення контролю виборців за діяльністю обранців;
  • «Індекс популізму» має слугувати інструментом оцінки змістовності (якості) передвиборних програм кандидатів.

Для отримання об’єктивної інформації використовувався комплексний підхід, що передбачає поєднання кількісних та якісних показників популізму. Були проаналізовані всі 40 передвиборних програм.

Для розрахунку «індексу популізму» обрані найбільш стабільні прояви й ознаки популізму:  звертання до емоцій, а не до ratio; декларативність без механізмів реалізації; неприродний ідеологічний синтез.

Оцінка змісту програм по кожному індикатору здійснювалася за шкалою від 0 до 2 балів. 0 балів – ознака відсутня. 1 бал – ознака присутня частково – наповненість підрозділів/пунктів програми відповідними індикатору твердженнями і лінгвістичними конструкціями до 50% загального обсягу програми. 2 бали – більша частина програмних положень і обіцянок має популістські ознаки, визначені в індикаторах.

Фінальні значення оцінювалися по кожній програмі і по кожному індикатору. Згідно обраної шкали, максимальна кількість балів по програмі – 6, по кожному індикатору – 80, по трьом індикаторам – 240.

Аналіз змісту передвиборних програм показав, що фактично усі програми кандидатів, як висунутих партіями, так і самовисуванців – декларативні. Кандидати акцентують увагу на гострих соціальних та економічних проблемах, обіцяють сприяти їх вирішенню на рівні країни і округу. Однак, ані шляхи «сприяння», ані його прогнозовані і вимірювані результати не наводяться.

За критерієм емоційності більшість програм – 23 із 40 (57,5%) – отримали по 1-му балу. Тобто, вступна частина, близько половини програмних пунктів та прикінцеві звернення апелюють до емоцій. В 6-ти програмах (15%)  емоційна насиченість сягає 80% і більше.

Найменш притаманна програмам ідеологічна суперечливість. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, ідеологічна складова фактично нівельована на усіх рівнях поточної політики. Політичні партії, які мали б бути носіями ідеології, в абсолютній більшості, деідеологізовані чи квазіідеологічні. Відповідно, вони у своїх політичних партійних програмах не представляють ані бачення моделі ідеального/бажаного суспільства, ані шляхів досягнення цієї моделі, ані уявлення про модель громадянина, що найбільше відповідає стратегічно визначеному типу суспільства. Тож і в передвиборних програмах стратегії, цілі, завдання та шляхи їх реалізації не визначені. По-друге, декларативний стиль написання передвиборних програм як такий, не передбачає наявності зазначених складових. По-третє, програмні декларації здебільшого формулюються таким чином, аби водночас охопити інтереси усіх утиснутих соціальних груп, що також не притаманно ідеологічним партіям, але, при цьому, не показати, що інтереси одних можуть задовольнятись за рахунок інших. Звісно, в програмах самовисуванців, тим більше марно шукати ідеологічні складові. Тому найчастіше зустрічаються загальні формулювання на зразок «сприяти підвищенню соціальних стандартів та покращенню умов для ведення бізнесу». При цьому 4 програми (тобто, десята частина всіх програм) все ж отримали максимальний бал за ідеологічну суперечливість, оскільки містять цілком очевидне поєднання правих та лівих ідеологічних конструкцій, одночасне апелювання до ліберальних цінностей та індивідуалізму, з одного боку, й державного патерналізму – з іншого.

В цілому, більшості програм притаманні цілковита декларативність та часткова емоційність. Хоча є деякі програми, які взагалі не піддаються оцінкам за будь-якими критеріями. Вони просто представляють певну суміш із філософських роздумів про вічне на зразок «Релігія – наш союзник у справі духовного оновлення українського суспільства незалежно від віросповідання» (у висуванки політичної партії «Справа» Діани Матковської),  чи простого набору словосполучень навіть без емоцій чи намірів сприяти чомусь. Наприклад: «Розвинена іпотека», «Будівництво нових аеропортів». У такому стилі, вкрай лаконічно написані дві абсолютно ідентичні «програми» з 10-ти пунктів у кандидатів від різних партій (Лариси Сергієнко – висуванки політичної партії «Партія сильної влади», та  Князевої Анни – висуванки Республіканської партії України).

За нашим розрахунком, інтегральний «індекс популізму» має значення трохи більше середнього – 52,1% («індекс популізму» = 3,13). При цьому у його визначенні як суми показників за трьома критеріями значно «зіграв на пониження» третій критерій – ідеологічна суперечливість. А «на підвищення» – другий критерій – декларативність. Змістовно показник у 95% за критерієм декларативності означає, що виборці не отримали жодної конкретної обіцянки із визначеними у часі конкретними результатами, яких вони можуть вимагати від свого обранця. Тому доведеться задовольнятися «докладанням зусиль» та «сприянням». Емоції ж мають здатність швидко змінюватись – від натхненного очікування «економічних чи соціальних чудес» до цілковитого розчарування й апатії.

Програмний популістський «вінегрет» 179/2020

Популістський стиль і зміст деяких програм взагалі не піддається аналізу за обраними чи іншими чітко визначеними критеріями. Формулювання швидше нагадують ретельно перемішаний вінегрет. Наприклад, кандидат-мажоритарник Дмитро Огурцов, висуванець політичної партії «Життя», пропонує виборцям в якості складової своєї програми діяльності «сприяння розробці та застосуванню регіональних, загальнодержавних, міжнародних програм, спрямованих на розв’язання актуальних суспільних проблем». Тож кандидат від фактично невідомої пересічному виборцю партії позиціонує себе в ролі якогось «електорального супермена». Наостанок ще обіцяє й пропаганду здорового способу життя, що «цілком вписується» у функціонал вищого законодавчого органу.

Ще один претендент на мандат від мажоритарного округу – Валерій Бебик – від не більш відомої партії «Україна Соборна», звісно, не представленої у парламенті, обіцяє: «повернення окупованого Криму та Донбасу, Краснодарського і Ставропольського країв, Ростовської, Курської, Вороніжської областей до складу України; ухвалення нової Конституції України (президентсько-парламентська модель); скасування посади Прем’єр-міністра і передача його повноважень Президенту України». Навіть якщо виборець повірить, що й «один у полі воїн», визнає як доцільну конспірацію планів повернення вказаних територій, все ж варто розсекретити для нього хоча б алгоритм зміни Конституції України.

Висуванка політичної партії «Україна – Вперед!» Світлана Науменко у своїй програмі заявляє: «Я маю стратегію відновлення економіки, інфраструктурного та соціального розвитку регіону і України, спрямовану на відновлення соціальної справедливості, захист інтересів дітей і пенсіонерів, та людей, які більш за все цього потребують». Що зразу й закономірно породжує питання: чи все зазначене вписується в рамки однієї «стратегічної стратегії», чи є, на думку кандидатки, головним спрямуванням стратегії відновлення економіки відновлення соціальної справедливості? Далі вона обіцяє забезпечити адекватні зміни до трудового та податкового законодавства. От тільки поняття адекватності не уточнює, а  вона ж для кожного різна, визначається статусами та інтересами господарюючих суб’єктів. Не буває однакової адекватності, наприклад, для олігархів і дрібних підприємців. Ще один кандидат – Ярослав Куруч, висуванець політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Демократична альтернатива»» –  обіцяє внести законопроект про безкоштовну електроенергію для населення України.

Деякі кандидати балотуються, аби «сприяти залученню в регіон грантових коштів, підвищувати рівень громадської безпеки в регіоні через налагодження маршрутів патрулювання територій» (Ірина Бондар, висуванка політичної партії «Нові рубежі»), «збільшенню виплат за оренду земельних паїв» (самовисуванець Дмитро Авакін).

У багатьох програмах містяться пункти щодо позбавлення депутатського статусу у разі невиконання обіцянок, даних виборцям. Це теж відвертий популізм, оскільки зміст програм цих же кандидатів настільки декларативний та розмитий, що не дає жодних підстав хоча б для якихось конкретних вимог щодо діяльності майбутнього депутата. Адже контролювати можна лише виконання конкретного плану дій із чітко визначеними у часі, з кількісними та якісними показниками, результатами. А такого в жодній програмі немає. Кандидати обіцяють лише докладати зусиль.

Більше десятка програм отримали невисокий бал за наповненість популізмом. Однак це не вказує на їх змістовність чи наявність хоча б якихось ознак проектного підходу. Вони просто представляють собою набір філософських роздумів «про вічне» та декларацій про принципи: «Активна діяльність та повага до нашої спадщини – запорука кращого майбутнього» (Ольга Коваленко, висуванка політичної партії «Жінки за майбутнє»),  «Захистимо культуру – забезпечимо державі майбутнє», «Людина – найвища цінність суспільства, права людини – пріоритет держави» (Діана Матковська, висуванка політичної партії «Справа») тощо.

Резюме

Хоча інтегральний «індекс популізму» програм кандидатів на довиборах-2020 у 179 окрузі дорівнює середньому значенню, це не вказує на такий же середній рівень якості передвиборних програм. Узагальна характеристика їх змісту така: декларативна емоційність, доповнена філософськими роздумами про сутність певних принципів, урочистими обіцянками стояти на сторожі інтересів громадян та маніпулятивними лінгвістичними прийомами, що психологічно «погладжують» виборця.

Звісно, що далеко не всі кандидати ставлять за мету отримати депутатський мандат чи хоча б реально поборотись за нього. У багатьох більш «приземлені» цілі – нагадати про себе чи заявити про готовність йти у велику політику, врятувати реєстрацію партії чи інші. Однак, навіть, для таких не найвищих цілей програми виглядають надто беззмістовно. Для реальних претендентів декларативність залишається ключовим засобом збереження безвідповідальності та непідконтрольності суспільству чи громадам, навіть якщо виборці розроблять шкалу вимірювання «докладання зусиль» та «сприяння». Так буде доти, доки виборці не почнуть сприймати передвиборну програму як дуже конкретний стратегічний документ і чітко визначений план дій та їх результатів.

Популізм – вкрай небезпечне політичне явище. Хоча деякі дослідники вказують на його можливі позитивні наслідки, вони дуже незначні і можуть спрацювати лише в одній ситуації. Суть позитиву в тому, що популізм може виконувати діагностичну функцію. Підвищення рівня популізму вказує на «больові точки», утиснуті інтереси певних соціальних спільнот та ін. Але та єдина ситуація, у  якій він може відігравати позитивну роль – це наявність міцних дієздатних політичних інститутів, спроможних нейтралізувати популістський негатив, та ефективної влади, здатної реагувати і вирішувати проблеми, що проявились. Інакше кажучи, популісти можуть бути певною мірою корисними лише в опозиції. Їх прихід  до влади має однозначно руйнівні наслідки, особливо в кризових умовах.

Єдиним ефективним засобом протистояння популізму у владі є стрімке підвищення компетентної громадянської активності, інституціоналізація антипопулізму. Провідну роль тут мають взяти на себе інститути громадянського суспільства. Їх головна місія – пояснювати загрози і небезпеки популізму, формулювати й артикулювати жорсткі раціональні вимоги до влади, об’єднувати та активізувати громадян для швидкої протидії руйнівним популістським крокам влади у будь-якій сфері, включати у цей процес представників галузевих еліт. Перефразувавши відомий вислів, можна однозначно стверджувати: спасіння потерпаючих від популізму справа рук самих потерпаючих.

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».

Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».